Рiднi дiти

Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці — її охороняти.

Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:

— Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.

— Нікому не кажи! — суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. — Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.

Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки — так наказала Тоня,— і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!

— Слухай! — переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.

— Тільки не смійся,— раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?

І Тоня почала схвильовано читати:

Весною я гулять піду,

Багато квітів у саду.

І поміж них цвітуть розкішні

Троянди, незвичайні, пишні.

А ці троянди посадила

Одна подруга наша мила.

Нехай же і вона цвіте,

Як квітка у саду, росте.

Ти, як троянда та, між нас —

Щаслива, гарна будь весь час!

Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:

— Зіно! Надю! Швидше! — ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.

Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.

Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!

— Ти будеш поетесою! — переконано мовила Світланка.

— Ти ще писатимеш вірші, правда? — спитала Зіночка.

— Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! — сказала Надя.

— Добре, я спробую,— пошепки відповіла Тоня. — А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.

— Ні, ти сама перепиши,— відмовилася благородно Зіна. — У тебе почерк тільки трошки гірший, ніж у мене. У тебе тільки «д» погано виходить і «р», а ти постарайся. Хай одразу побачать, що вірші твої.

Тоня старанно почала виводити вірші на зворотному боці листівки. Потім замислилася. Потім написала щось на клаптику папірця і сказала:

— Дівчатка, слухайте, тільки нікому не кажіть:

Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!

У всьому-всьому світі!

Маша читала вчора «Пионерскую правду»; там було про маленьких греків у фашистському полоні, там писали про голодних безробітних дітей в Америці, про маленьких негрів, яких не пускають до школи. І там ще писали про дітей в притулках англо-американської зони. Затамувавши подих, слухали діти, і старші згадували про себе, про Аушвіц, Люблін. А Катя насупила брови і закусила губу — тут не було Леночки — Леночка зрозуміла б чому. Тільки вони вдвох згадували і говорили між собою про тих малят, які зникли невідомо куди, і завжди, коли читали в газетах про ці притулки, думали — а може ж там Ясик і решта, яких тепер нізащо нікому не впізнати...

Катя поглянула на свою підшефну четвірку — Тоню, Світланку, Зіночку і Надю. Хто б міг сказати, що й вони колись пережили все це! Такі собі звичайні милі дівчатка в коричневих формах з білими комірчинами, в чорних фартушках і з великими бантами в косах. З веселими вогниками в очах.

Вони всі хвилюються.

Нарешті настає цей визначний день.

Вони, всі четверо, почували себе справжніми іменинницями. Сьогодні їх приймають у піонери!

Нe менше за них хвилювалася Маша, хороша Маша, яка дуже «прийшлася до двору», як каже Марина Петрівна.

По-перше, їй хотілося, щоб дітям було добре, ну зовсім, зовсім добре, краще, ніж було б удома; по-друге, щоб була справжня піонерська робота, яка б «виховувала, допомагала б»; і, по-третє, їй все-таки хотілося, що там приховувати! — хоча вона й була зовсім не з честолюбних, — щоб їхня піонерська дружина вийшла на перше місце в районі, а там хтозна, може, й в усьому місті? Вона любила свою роботу і останнім часом днювала і ночувала в будинку, незважаючи на свої робочі години. Та й хто тут коли рахувався з часом? Для всіх будинок був ніби рідний дім. А тут ще з'явилася невгамовна Маша — захоплена, безпосередня, щира, твердо переконана, що таких чудових дітей нема більше ніде!

Справді, варто тільки глянути на них зараз, коли вони стоять на врочистій лінійці. Навіть Світланка серйозна і зосереджена, ніби на все Життя хоче запам'ятати цю мить. Вона виходить і проникливим голосом каже піонерську обіцянку. Світланці першій Маша пов'язує червоний шовковий галстук. Їй страшенно хочеться поцілувати Тоню, а за нею Зіночку, Світланку і Надю, але ж це аж ніяк не входить у ритуал прийняття до піонерів! Це вона робить перша одразу після урочистого піонерського збору.

На цьому урочистому піонерському зборі, який відбувався в залі, зібралися всі діти дитбудинку, навіть малята, приїхали в гості шефи-танкісти з танкового училища, шефи з Ботанічного академічного саду, артистка Галина Олексіївна, прийшли подруги з школи. Нових піонерів усі вітали, цілували, бажали хорошої роботи і успіхів у навчанні.

— А тепер,— сказала Марина Петрівна,— ми запрошуємо всіх дорогих гостей до їдальні,— сьогодні у нас ще одне сімейне свято, яке збіглося з такою знаменною подією, як вступ до піонерів. Сьогодні в нас у будинку аж три іменинниці. Нашій Тоні виповнилося сьогодні десять років, нашій Каті — чотирнадцять; а нашій Ліні Павлівні...

— Ой, не кажіть скільки! — з удаваним страхом перебила її Ліна Павлівна. — Я вже стара!

Марина Петрівна засміялася і не сказала, скільки років виховательці Ліні Павлівні, і всі діти засміялися. Тільки п'ятирічний Ігорьок з групи малят серйозно сказав Орисі Лебединській:

— А я думав, тьотя Ліна молода, а вона стара.

Шестирічна Орися трохи зневажливо, звисока, бо вона насправді була трошки вища за хлопчика, сказала:

— Вони навмисне так кажуть, щоб ми засміялися!

Ігоркові це дуже сподобалося, і він засміявся голосніше від усіх.

Усі столики в їдальні були поставлені, як літера П, і в центрі мали сидіти іменинниці. Сьогодні всі обідали в одну зміну — і старші, і середні, і малята. Тому столики внесли ще з робочих кімнат, щоб усі — і свої, і гості — розмістилися.

— У нас іменини! — повідомляла кожного Орися. Вона вперше в своєму житті була на іменинах!

Їдальня мала надзвичайно іменинний вигляд. На столах стояли квіти, а коло приборів іменинниць були складені подарунки. Ой, що було проти прибору Тоні!

Одразу в очі їй кинувся товстий зошит у твердій коричневій обкладинці. «Вірші, оповідання і повісті Тоні Мідян» — було написано на першій сторінці.

— Ой! — тільки тихо прошепотіла Тоня.

Потім був альбом для листівок, потім альбомчик для віршів, ціла купа листівок з ніжними написами — це дарували всі подруги, потім мережений білий комірець і хусточки і, нарешті — нова книга «Четверта висота» і малюнок — Ленін-гімназист у саду з книгою в руках.

— Ой,— тільки тихо зойкала Тоня.

Ще шефи подарували лото, цікаву настільну гру, м'яч і скакалку.

Перед Катею теж була гора подарунків — хусточки, зошити, альбоми, книги, малюнки, готовальня, фарби.

Перед прибором Ліни Павлівни стояв флакон одеколону від старшої групи, коробочка і листівки від середніх, від персоналу гарненький портфельчик, а,- зверху лежав найдорожчий для неї подарунок — телеграма від батька.

Після того, як Таня і Галина Олексіївна розповіли їй про батька, вона звернулася у військкомат, і її досить швидко повідомили, де він. Ліна одразу написала йому, і вони листувалися весь час. Він часто писав і от зараз, не забувши дня народження дочки, надіслав велику телеграму.

Ще перед кожною іменинницею була коробка шоколадних цукерок! Це приніс Петро Петрович — їхній «садовий шеф» професор-академік, ну, а шефи танкісти і гості з видавництва принесли взагалі багато книжок, цукерок, яблук і навіть кілька тортів.