Рiднi дiти

— Ось, ось Світланка! — І вже виштовхували наперед білявеньку рожевощоку дівчинку з двома великими бантами над вухами.

— Тоня! Тоня! — заверещала вона, і обидві подружки схопилися за руки, і не обнялися, і не поцілувалися, а застрибали і заверещали, і затанцювали на однім місці.

— Нарешті! Нарешті! Я вже так скучила без тебе! — пищала Світланка.

— Стривай, почекай, ось я тобі що привезла! — І Тоня, вже не маючи сил терпіти, одразу ж розкрила чемоданчик і вийняла звідти свою таємничу торбинку з шоколадними цукерками. — Це тобі подарунок, — сказала вона тихо і поглянула чомусь засоромлено спідлоба.

— Ну, навіщо? — пролепетала так само тихо Світланка і замовкла. Потім припала щічкою до плеча Тоні, і так вони й пішли у свою спальню.

— Вона ніколи не їла цукерок! — здивовано сказала Зіна. — А я не розуміла чому!

Вадим побіг за дівчатками, сфотографував їх у різних позах, і все вдвох, — нарізно вони фотографуватися не хотіли.

Він дав їм слово віддрукувати спеціально для них картки.

— Три картки, добре? Три картки! — застрибала навколо нього Світланка. — Тоні, мені, і ми ще обіцяли нашим подругам у Ленінграді. Ми з ними листуємося. Ви зробите для нас?

— Обов'язково! — категорично заявив Вадим. — Зараз запишу. Прошу, як? Світлані Комарович і Тоні Мідян — три картки.

Вадим міг у себе в редакції нахвастати, своєчасно не зробити, але те, що він обіцяв дітям, — завжди виконував.

За тиждень він примчав на мотоциклі, і одразу ж почався навколо нього шум і галас. Діти зустріли його, як давнього знайомого:

— А мою картку? А нашу привезли? А там, де в садку під прапором? — обступили вони його з усіх боків.

Вадим переможно вийняв чималий пакет з картками і помахав ним у повітрі.

— Спокійно. Сідайте. Зараз дам усім.

Крім більш-менш звичайних фото, для яких діти спеціально позували, було багато несподіваних, кумедних. Тоня і Світланка танцюють танець диких. Леночка дивується, як поправилася Зіна, і очі у неї на лоб полізли. Ліну Павлівну душить малеча.

— Оце вам! Світлана Комарович і Тоня Мідян зустрілися після довгої розлуки.

Ця картка була справді чудова, нею були задоволені всі, і діти, і дорослі. На ній дівчатка поклали руки одна одній на плечі, дивилися одна одній в очі і всміхалися!

— Будь ласка, прошу, — скромно, але з почуттям власної гідності показав Вадим цю картку Ліні Павлівні. — Може, ви дозволите тепер сфотографувати вас спеціально з дітьми і окремо?

Ну, сьогодні, після такого подарунка Дітям, Вадиму ні в чому не було відмови. І Ліна Павлівна, і Марина Петрівна розповіли йому все, що він хотів, і в його голові вже народився «геніальний» фотомонтаж під назвою «Повернене дитинство» або що-небудь на зразок цього!

— Нам можна картку послати в Ленінград, в дитбудинок, дівчаткам, з якими ми дружимо? — спитала Тоня.

— Звичайно, напишіть хорошого листа. І постарайтесь без помилок і без клякс, — сказала Марина Петрівна.

* * *

Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ — це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі — Дніпрогес. Київ — столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що — а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.

У спальнях у них висять фото — так, у кімнаті третього загону, де старостою Ірочка Баранова, саме над її тумбочкою, висить фото Тоні Мідян і Світланки Комарович.

Ірочка заходить до кімнати з двома жінками і моряком. Це приїхали гості до дітей. Моряки Балтфлоту і їхні дружини шефствують над цим будинком.

Одна жінка, молодша, гарна, кругловида, усміхається привітно дітям, гладить їх по голові. Вона вперше в цьому будинку, і їй все подобається тут.

— Оце наша спальня — дівчат третього загону, сідайте, будь ласка, — чемно запрошує Ірочка, підсовуючи стільці.

— Як у вас добре! — каже молода жінка. — Затишно так, скрізь квіти, картини, фото. Як дома.

— А це ваші дівчатка на фото? — питає моряк.

— Ні, — з прихованою гордістю каже Ірочка. — Це наші київські подруги. Ми з ними вже давно листуємося, і ми їх вже добре знаємо. Тоня так добре пише! Вона їздила влітку в Крим і так написала про море і санаторій, просто як оповідання з журналу.

— Вони теж сирітки? — спитала молода жінка, а літня смикнула її непомітно за кофточку. Шефи раз назавжди умовилися ніколи не називати дітей сиротами і взагалі в дитбудинку про батьків не згадувати.

Моряк незадоволено покрутив вуса, але Ірочка стримано відповіла:

— Так, у них у обох батьки загинули, а матерів спалили фашисти в концтаборі. Їх визволила Радянська Армія.

— Бідні діти! — зітхнула тяжко молода жінка.

— Хочете подивитися ближче їхню картку? — продовжувала Ірочка, знімаючи фотографію. — Вони дружать ще з концтабору, Світланка і Тоня, і листи завжди вдвох пишуть. Оця чорненька — Тоня Мідян, а оця кругловиденька — Світланка Комарович.

— Світланка Комарович! — раптом закричала молода жінка, схопила картку і впала на невелике ліжечко, вкрите білим мережаним покривалом.

— Що, що з вами? — кинулася до неї друга жінка і моряк.

— Світланка Комарович!.. Світланка Комарович!.. — повторювала жінка. — Подивіться, подивіться на картку. Боже мій, я лишила її дворічною дитинкою. Але вона схожа, подивіться, це вона, моя дочка... Я думала... вона давно загинула. Мені сказали, що все село спалили... Я на літо привезла її до сестри, а сама поїхала в Ленінград до чоловіка... і почалася війна... а Білорусь уся була під окупантами... Боже мій... — моя дочка...

— Вони справді з Білорусі, — сказала Ірочка і тихенько поклала руки на плече жінки. — Не плачте, не плачте, це, напевне, ваша Світланка.

Прибігли виховательки і директор, старші діти. Усі розглядали картку. Справді, вони були схожі — мати й дочка — кругловиді, світлоокі, з ямочками на щоках...

Так несподівано знайшлася мати Світланки Комарович.

Її, Світланчину матір, хотіли провести додому. Але вона пішла сама, їй хотілося бути самій. Вона йшла, і сльози струмилися по щоках, вона не витирала і не змахувала їх. Зустрічні бачили: йде красива молода жінка в модному береті, з великими загнутими віями, підфарбованими губами, і так не пасують ці нестримні сльози до її зовнішнього вигляду. Але чого тільки не надивилися ленінградці за ці роки! Вони проходили повз неї, а вона несла одна свою велику радість і своє велике горе.

Справді, їй би радіти, Софії Леонтіївні, Зосі — як її всі звали ще змалку в Білорусії.

Вона намагалася уявити собі дочку, яку вже давно оплакала, як мертву, і в уяві поставало щось рожеве, пухке, всміхнене, в ямочках і перев'язочках. Вона була з нею мало. Більше поралася з дитиною бабця, а вона, весела, безтурботна Зося, їздила за своїм чоловіком-лейтенантом, який подовгу не засиджувався на місці. Влітку 41-го року Зося відвезла дочку на село до сестри і матері «на дачу», а сама поїхала в Ленінград, влаштовуватися на новому місці — там і застала її війна. Вона встигла виїхати на Урал. У 41-му ж році загинув на фронті чоловік, і вона лишилася сама... Одружилася вона вдруге у 43-му році з ленінградцем, моряком Балтфлоту, який лежав у госпіталі, де вона працювала санітаркою після загибелі чоловіка. Вона нікому нічого не розповідала про своє колишнє життя. Була нова сім'я, сім'я її чоловіка, не дуже привітна, замкнена, нові взаємини, нове життя. Чоловік після госпіталю знову поїхав на фронт, повернувся у 45-му році без ноги. Вони переїхали у Ленінград. Зося пішла працювати на фабрику і робила все, щоб чоловікові було затишно, спокійно, щоб він не відчував свого каліцтва. За рік у них народився синок. Вона назвала його чомусь Святославом, звала Світиком, хоча Світик був чорненький, з вуглинками-очима. Чому вона ніколи нікому не розповідала про Світланку, про першого чоловіка? Можливо, тому, що другий чоловік, теж молодий, красивий, який дуже любив її і ревнував, зустрівся з нею, коли вона вже трохи отямилася від свого горя, мала вигляд зовсім молодої дівчини і поводилася так безтурботно, незалежно. Насправді ж її страшенно пригнічувала самотність. Вона звикла, що змалку з нею носилися, нею милувалися, балували її, і вона не так закохалася, як зраділа, що хтось її знову любитиме, буде з нею, вона чекатиме, вона писатиме йому, і коли війна скінчиться — буде своє життя, сім'я, затишок.