Рiднi дiти

Тоня не замислювалася ще — хто ж саме дядя Вася. Він її не бив, він колись дав їй кістку, яку вона весь вечір смоктала і гризла по черзі з Світланкою. Він таки для неї був чимсь іншим, ніж вартові фашисти або Фогельша.

І от він підбіг до коменданта і Настаськи і навіть сплеснув руками.

— Що ви собі думаєте? — аж скрикнув він.— Адже Червона Армія вже зайняла школу.

Фрау Фогель зблідла, потім почервоніла, потім знову зблідла.

— Гер Рудольф, що ж нам робити?

— Негайно тікати! — безапеляційно заявив дядя Вася.— Чи ви хочете потрапити в їхні лапи? Я, наприклад, негайно змотую кінці...

— А ці покидьки? — перелякано спитала фрау Фогель. — Гер Рудольф, я казала, що ще вчора треба було з цим покінчити, і от дотягли до останнього.

— Зігнати їх усіх у блок і підірвати гранатами,— мовив Рудольф — комендант.

— Але ж хвилини, хвилини нам дорогі,— у розпачі промовила фрау Фогель.

Тоня втягла голівку в плечі, та маленькі її вушка, здалося їй, наче виросли — вона боялася пропустити хоч слово. І до неї ще не доходило, що йдеться про їхнє життя чи смерть. її невимовно тішило те, що Настаська, ця гадина Настаська, боїться! Вона блідне, вона тремтить! О, як про це все вона зараз розкаже всім дітям! Як покаже Настаську! Тонине мінливе, рухливе личко вміло чудово удавати кого завгодно.

— От що, хай буде так! Ви мене виручили, а я вас виручу,— сказав дядя Вася.— Ви їдьте негайно, а я сам їх! — І він зробив рух рукою вгору. — Зажену всіх у блок, і край, а потім дожену вас. Коли я й затримаюся — мені нічого не буде. Адже я військовополонений. А там я втечу і дожену вас.

— Васю! — благально склала руки Фогельша.— Ви знаєте, ми не з порожніми руками. Ми віддячимо, і я до смерті цього не забуду. Ви знаєте, що зі мною і з гером Рудольфом ви не загинете, а ви ж самі розумієте, американці не дадуть їм тут волі...

— їдьте негайно! — заквапився кухар. — А я зараз же покінчу з блоком! Ходімте, я посаджу вас у машину, беріть тільки иайпотрібніше. Я привезу решту — і їдьте. Гер Рудольф, де гранати?

Вони пішли, а Тоня помчала до дітей.

— Лено! Катю! Світлано! — зашепотіла вона, і не було переляку в її тоні, ні, вона швидше хотіла розповісти, що Настаська тікає. — Я чула, нас зараз замкнуть і підірвуть, а Настаська тікає, а підірве нас дядя Вася. А Настаська боїться, гадючина така, аж звивається...

Леночка зблідла, і руки, на яких вона тримала Ориську, затремтіли.

— Кажи до ладу,— строго сказала Катя, а Світланка заблимала перелякано віями і притиснулася до Тоні.

— Ну я ж кажу, — ображено, що не зрозуміли про Настаську, сказала Тоня. — Я чула, як вони розмовляли, щоб нас усіх підірвати. Дядя Вася візьме гранати і підірве.

— Дядя Вася! — скривила губи Катя.— Ще вона, дурна^ каже «дядя Вася». То ж він для Настаськи «дядя Вася». Я казала, що він запроданець, зрадник!

— Що ж нам робити? — спитала Зіна.

— Не бійтеся нічого,— знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.

— Хіба не однаково,— сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. — Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.

— Я боюся, — зашепотіла Світлана... — Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! — І вона заплакала.

— А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, — не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. — Може, її ще доженуть наші, червоні... Я б їм сказала, щоб вони її вбили.

І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.

— Лишенько! — укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. — У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком... Ой, я не знатиму, що з ними!

За стінами почувся шум машин.

— Це Настаська з Рудольфом тікають, — повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить — і не витримає, порветься. — Хоч би їх червоні спіймали.

Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:

— Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.

І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек.

Я другой такой страны не знаю,

— Где так вольно дышит человек! — підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!

— Діти! Мерщій у щілину, — гукнув він, — а то, бува, бомба сюди потрапить.

— Фрау Фогель вже втекла? — схопилася Тоня.

— Втекла! — махнув рукою дядя Вася.

— У карцері хлопці, — сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.

— У карцері? — схопився за голову дядя Вася. — Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.

— Я з вами, — побігла Лена.

— Веди малих! — строго кинув дядя Вася.

Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.

Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.

— Нічого вже не боюся, — шепнула вона їй. — Настаська ж уже втекла!

— Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, — не могла вона витримати.

— І ти не дивись, і тебе може вбити! — потягла її за руку Світланка.

— Ні, я тільки гляну! — І Тоня підвелася навшпиньки.

— Тонько, лягай! — гукнула суворо Катя.

— Ой, — запищала Тоня. — Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!

Катя і Лена кинулися назустріч.

— Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! — сказав Льоня, показуючи на жінку.

То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились — розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.

— Тьотю, а ви звідки? — спитала Тоня.

— Звідки й ти, — усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.— Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? — спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.

— Що ви! — схопилася Лена. — Ваню! Ваню! Що з тобою?

— М-м-м,— замичав Баня і похитав головою.

— Не чіпайте його, не чіпайте його, — замахав руками Льоня. — Він відійде, він відійде!

— Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? — спитала невгамовна Тоня.

— Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.

— А як вас звуть, тьотю?

Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».

— Тьотя Ліна, — сказала вона. — Ліна Павлівна.

— Ліна Павлівна, — повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».

— Я вилізу, уже німців нема! — зашепотіла Тоня.

— Сиди на місці, — зупинила Катя.

Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:

— Наші! Наші! Це наші!

На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися...

Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.

— Наші! Наші! — лепетали вони і простягали їм руки.

І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.

— Дядю червоноармієць! Мене візьміть! — верещав п'ятирічний Владик Гончарін.

— Мене, мене! — аж захлиналася Світланка.

— І мене... і мене... — долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.

Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.