Рiднi дiти

Ліні і Лені залюбки допомагали і Софія Миронівна, і Марина Петрівна.

Ліна після перших схвильованих днів повернення до Києва внутрішньо заспокоїлась. Була робота — потрібна, цікава, власне, не робота, а своє життя, своя сім'я; була мета — вступ до інституту; і крім всього, була іще одна таємна радість, про яку лише трошки догадувалися Лена та гостроноса поштарочка, — листи Віті Таращанського.

Які великі, одверті листи вони писали один одному, хоча й досі Ліна не послала своєї фотокартки. І він не надсилав своєї, та однаково вони вже добре знали одне одного. Вітя знав про всі радості і тривоги Ліни, знав, що вона була в полоні і навіть боялася зустрітися з Танею. Він знав, як вона багато працює і наполегливо вчиться, як вона боїться фізики і математики, і дуже шкодував, що між ними така велика відстань і він не може допомогти їй, адже ці предмети він дуже любив і в військовому училищі склав на «відмінно».

От і зараз, коли Ліна сиділа з старшими педагогами і Мариною Петрівною, у неї в кишені синього робочого халата лежав ще не читаний і навіть не розпечатаний лист від Віті. Тому вона була в особливо піднесеному настрої і жваво брала участь у обговоренні плану.

До кімнати зайшла няня тьотя Феня і повідомила:

— Марино Петрівно, до вас якась жінка приїхала, з міськради, з обслідуванням.

— Попросіть до мого кабінету, я зараз. Власне, ми вже закінчили, — звернулась Марина Петрівна до виховательок, — а Ліну Павлівну попросимо переписати план з усіма додатками, які зараз внесли.

— Зараз переписати?

— Так, будь ласка, зараз.

І Ліна лишилася переписувати план, а Марина Петрівна пішла до жінки з міськради.

В будинку не було так парадно, як у першому, але було по-сімейному затишно і спокійно. Саме так — спокійно. Сліди жіночих дбайливих рук лежали на всьому. Квіти в недорогих горщиках, по всіх сходах широкі доріжки, подушки на канапі, в залі картини на стінах, великий портрет юного Леніна і букет квітів перед ним, фото, на роялі розкриті ноти, куточок з роботами дітей. Пройшли дві дівчинки в коричневих формах, чемно вклонилися. Галину Олексіївну провели в кабінет завідувачки.

— Пробачте, що затрималася, — заходячи, сказала Марина Петрівна і раптом усміхнулася привітною посмішкою.

— Дозвольте познайомитися, — мовила Галина Олексіївна.

— Можете не називати себе, — перебила її Марина Петрівна. — Хто-хто, а педагоги вас добре знають. А мені сказали — з міськради!..

— Та це ж так і є — з доручення міськради. — І Галина Олексіївна пояснила, в чому справа.

— Але ви знаєте, мені хочеться, щоб ви взагалі познайомили мене з вашим будинком, з дітьми. Мені у вас дуже подобається.

— Ви, мабуть, читали про наших дітей? — спитала Марина Петрівна.

— Ні, а що про них писали?

— А, так ви не знаєте нічого про наш будинок?

— Нічого, крім того, що це спецбудинок для дітей-сиріт.

— Це вірно, але більшість дітей до того ж ще вивезені з Німеччини, з концтаборів.

— Як? З концтаборів? А між ними нема хлопчика Ясика з Білорусі? — одразу спитала Галина Олексіївна.

— Ні, Ясика нема, а з Білорусі, взагалі, багато.

— Розкажіть про них, — попросила Галина Олексіївна.

І Марина Петрівна відчула тут не просто цікавість, а справжню увагу і переживання за дітей. У них одразу з'явилися взаємна симпатія і довір'я. Марина Петрівна докладно розповіла про перший час, як привезли дітей, як було важко повертати їх до життя. Вона розказала історію Каті, сестричок і брата Лебединських і про малят, як діти тепер вчаться і як ще багато треба зробити для них. У кожному слові відчувалось материнське піклування.

— Їм, як нікому, потрібні затишок, тепло, увага, — казала вона. — Але й сюсюкати над ними, бідкатися не можна. Просто треба, щоб вони жили бадьоро, цікаво, вчилися і відчували себе, як усі радянські діти, щасливими і потрібними нам усім. Нам тепер багато школа в цьому допомагає. Ну, а в мене основне, по правді казати, — поправити їхнє здоров'я. Мені от обіцяли дати кілька місць до кримського санаторію. Посилене харчування виклопотала, зовні вони вже цілком добре виглядають, але зовнішній вигляд це ще не все. Ви нам також допоможете, а крім того, — Марина Петрівна хитро всміхнулася, — я б хотіла і експлуатнути вас. Діти були б такі щасливі, коли б ви їм щось прочитали, розповіли.

— Будь ласка, з охотою, — сказала Галина Олексіївна, — коли завгодно. Це буде найкраще знайомство.

— Навіть сьогодні? Адже сьогодні субота.

— Навіть сьогодні! От ви мені тільки розкажете і покажете, що треба для мого обслідування, а потім, будь ласка, я у вашому розпорядженні.

Вони пішли оглядати будинок, а Ліна сиділа собі в кімнаті завпеда Софії Миронівни і нічого, нічого не знала.

Спочатку вона прочитала Вітин лист, вона вже не могла далі витримати і носити його нерозпечатаним. Хоча він був коротенький, але, як завжди, такий хороший! Він починався: «Дорогий друг Ліна!» і підпис був: «Ваш Вітя».

Вітя не писав одверто, але Ліна зрозуміла, що він збирається кудись далеко і що він писатиме, обов'язково писатиме, що він уже не уявляє собі життя без її листів, що вона йому найближчий друг на світі, хоч він її ніколи не бачив. «Коли ж, нарешті, ви надішлете ваше фото? Хоча мені здається, я й без фото вас знаю».

Ліна замріялась. Як це дивно все. Якийсь Вітя, а вона йому про все пише... Цікаво, як поставилась би до всього Таня?

...Восени вийшло все по-дурному!

Вона зайшла до них у дім, постукала в квартиру, де вони жили, а якась жінка проходила і сказала: — Там нікого нема. Вони недавно виїхали.

Може, то й не вони були!.. Може, вони й не повернуться до Києва... Але треба швидше переписувати план, бо вже, напевне, обід, а там треба буде готувати з дітьми уроки...

— Ліно Павлівно! Ліно Павлівно! — раптом почула вона голоси Каті і Асі. — Ходімте в залу, до нас артистка приїхала і зараз виступатиме.

Артистка! Як було добре, коли інколи до школи приїздила Танина мама! Як її всі любили і ходили за нею табунцем. Навіть іти зараз не хочеться, дивитись на чужу артистку, порівнювати її з «нашою Таниною мамою» і згадувати ті далекі роки. Але Катя і Ася такі впевнені, що Ліна Павлівна з радістю побіжить за ними, що не можна їх розчарувати. Ліна Павлівна з дівчатами тихо заходить в зал і бачить — посеред дітей стоїть... Танина мама...

Ліна підносить руки, склавши обидві долоні, і каже здивовано, розгублено, нічого не розуміючи:

— Танина мама...

А Танина мама дивиться якусь мить так само розгублено і здивовано і раптом біжить до неї.

— Це ти, Ліночко! Звідки ти тут?

Танина мама нічого не могла слухати, не могла зрозуміти, що їй розповідала Ліна, що розповідали діти. Вона витирала сльози і тільки казала:

— Швидше їдьмо... Танечка, мабуть, дома... Ліночко, моя дівчинко Дорога... У вас тут нема телефону?.. Я б додому подзвонила... попередила... їдьмо, їдьмо, швидше. Яка я рада, яка я рада!

Діти, Марина Петрівна — усі були схвильовані цією зустріччю.

— Ось ми і породичалися з вами, — мовила Марина Петрівна, потискуючи на прощання руку Галині Олексіївні.

Лена обняла Ліну і прошепотіла:

— Яка я рада за тебе!..

Ліна швидко одяглася, і кожен з дітей хотів їй допомогти — Ваня великий тримав пальто, Тоня і Світлана трохи не розірвали хусточку, яку Ліна одягала на шию.

До Галини Олексіївни теж усі враз пройнялися любов'ю, вона справді стала наче родичка, і так уже вийшло само собою, що всіх дітей вона перецілувала на прощання, коли всі вони юрбою проводжали їх до тролейбусної зупинки. Чим ближче вони підходили до дому, тим більше завмирало у Ліни серце.

Вони майже не розмовляли, тільки Галина Олексіївна міцно тримала її за руку і погладжувала ніби хотіла приголубити за всі ці роки.

Висока худенька дівчина з темними рудуватими косами, складеними вінком на голові, відкрила двері. Ліні одразу чомусь впав у очі цей віночок кіс і комсомольський значок на кофточці, а тоді вже вона побачила Танині очі, все обличчя і почула здивований вигук.