Рiднi дiти

Справді, їм, радянським педіатрам, дивно було читати сухі виклади професора Хопперта і його докази про потребу дитячих ясел.

Він подавав статистичні відомості, скільки немовлят вмирало пересічно за рік, підраховував, скільки марок пішло спочатку на роди, на різні необхідні речі, потім додавав 150 марок на труну, похорони, пастора, могилу і доводив, що німецький народ щороку зариває в могилу більше мільйона марок.

— І ні слова про дітей, їхнє життя — сухий розрахунок похоронного бюро, — обурювалися жінки.

Але поряд у тому ж журналі була вміщена стаття і американського професора. О, він більше говорив про життя, але все життя дитини, як певну економічну цінність, переводив на долари і центи! Всі дитячі хвороби, епідемії він переводив на цифри і обурювався, як можна робити такі непродуктивні витрати капіталу в той час, коли цілком можливо запобігти більшості хвороб.

«Я відмовляюсь розуміти, — писав цей американець, — як такий практичний народ, як американці, припускає можливість існування такого стану речей». Вигоди і витрати капіталу — от як розцінювали життя тисячі дітей ці закордонні вчені!

— Я пам'ятаю, — сказала Саша Меласі Яремівні, — професор Хопперт з Німеччини?

— Аякже, так воно і є. Він був тут до 39-го року, потім, коли прийшли наші, поїхав за кордон. Повернувся він сюди під час війни і став директором будиночка, який знову назвали «Дитинка Єзус», і знову в ньому почали працювати черниці з монастиря святої Магдалени.

— А куди він подівся потім, цей професор Хопперт?

— О панічко! — Мелася Яремівна раптом стисла обидві руки з пухкими короткими пальцями, великі темні, як маслини, очі враз сповнилися сльозами і глянули таким гірким розпачем, що Саша мимоволі обняла лікарку. Усі виховательки і лікарки, які супроводили їх, співчутливо закивали головами.

— Ходімте, — сказала Мелася Яремівна Саші. — Я вам усе розповім. Вони попрямували до кабінету.

— Меласю Яремівно, — спитала сестра,— а сімнадцятку годувати, як усіх?

— Кого? — перепитала Саша. — А хіба у них нема імен? Мелася Яремівна густо почервоніла.

— Що ви, у кожної дитини є ім'я, але ми ще так звикли у професора Хопперта, і таке слово ще інколи виривається.

— Так ви хотіли, Меласю Яремівно, розповісти про професора Хопперта.

— О так, так. — Мелася Яремівна присіла на канапу, з мить помовчала, ніби роздумуючи, з чого почати розповідати страшну і темну історію професора Хопперта, і раптом промовила впевнено і гаряче: — Він злочинець. Він гірше, ніж злочинець! — І, давши це визначення, вона вже не думала, з чого почати та як розповідати, вона заговорила і не могла вже зупинитися, бо вірила, що її слухають щиро, без усяких упереджень, і цій лікарці з сивими косами можна розповісти все, все...

— Ви знаєте, професор Хопперт був великою науковою силою. (Саша обурилася, але вирішила поки що стримати себе). Він казав, що цей будиночок «Дитинка Єзус» — експериментальний, що тут усе для науки. Тут були лише підкинуті діти, і про них ніхто не питав, а ксьондз з монастиря святої Магдалени завжди красномовно виголошував про нього проповіді.

Я вступила до нього вже під час війни. Будиночок знову почали називати «Дитинка Єзус». Куди було подітися? Чоловіка вбито осколком снаряда, і я лишилася з дочкою Даркою. Я прийшла до пана Хопперта, бо мені казали, що окупанти не чіпають його будинку, а треба, треба ж було кудись заховатися від них.

Може б мені було навіть спокійно у «Дитинці Єзус», але я... я... завжди дуже звикала до цих малят. Я, прошу пані, маленький спеціаліст по шлункових дитячих хворобах. Професор Хопперт був задоволений мною.

Він був тільки одним незадоволений. Я надто звикла до дітей, а для нього це був експериментальний матеріал і більше нічого. Що пацюки, що жаби, яких ріжуть медики, чи ці нещасні крихітки — для нього було цілком однаково...

Навіщо нас вивезли? — раптом майже вигукнула Мелася Яремівна. — Я не розумію, навіщо нас вивезли, коли німці відступали. Я плакала, я благала, але дітей почали виносити есесівці, і як я їх могла кинути? А ще до того семірка і десятка були хворі, а їх схопив солдат, ніби то були якісь кошенята. І я тоді крикнула дочці: «Дарко! Біжи по речі, запхни найпотрібніші в портплед, і ми їдемо теж, бо пана професора нема, а дітей вивозять — не можу ж я їх так покинути на чужих людей». Отак і ми з ними сіли в машину, і донька Дарка, і дві сестри-черниці з монастиря святої Магдалени, які працювали у нас, — сестра Юстина і сестра Софія. А пана професора викликали ще за три дні до того. Він, я гадала, нічого не знав.

Нас посадили в вагон, і вагон запечатали.

— Хіба ми полонені? — плакали ми. І куди нас везли — ми не знали. І я, і донька Дарка, і сестра Юстина, і сестра Софія — ніхто з нас не знав, куди їдемо, і у нас на руках було вісімдесят дітей. Останнім часом нам підкидали і підкидали, бо людей стріляли і стріляли. Семірка і десятка померли до першої станції, і вартові їх просто викинули в вікно. Ми самі за них помолилися: я, сестра Юстина і сестра Софія, а донька Дарка сказала що більше ніколи не зможе молитися.

Я не набридла вам, прошу?

Так от! Ми проїхали пів-Європи. Так, так. Через Відень, Чехословаччину — в Судети. Про це ми потім уже дізналися. Де нам було знати, коли ми їхали в запечатаному вагоні!

У нас ще померла тридцятка, шістнадцятка, багато дітей. Ми довезли шістдесят шість. І трохи не померла моя дочка Дарка. Вона хотіла вистрибнути з вагона, коли вартові приносили воду, і її прикладом у груди штовхнув вартовий. Вона лежала гаряча і все казала:

— Наші їм покажуть! Наші їм покажуть! Мамо, я не була навіть піонеркою, ти боялася пускати мене до піонерського палацу...

А що казати, я боялася її пускати до піонерського палацу, який влаштували у графському домі за Радянської влади, і тепер вона мені дорікала за це, бо вона однаково бігала до піонерів, тільки так, щоб я не знала.

І уявіть собі, в Судетах, в маленькому селищі, куди нас запхнули, з'явився професор! І це ніби не було для нього несподіванкою, що ми там.

З ним прийшла якась висока дебела дама і якась жінка. Жінка мовчки стояла за ними.

Фрау Фогель, — назвалася дама. — Бідна, як ви там намучились,— сказала вона мені. — Я зітхнула легко лише тоді, коли сіла з дочкою у вагон!

«Мабуть, ти, птахо, їхала не в запечатаному вагоні», — подумала я і одразу вирішила ні в які стосунки з нею не входити. Хіба ви зі сходу? — спитала я.

О, так, нам довелося багато років там провести, на превеликий жаль.

— Я тут добре влаштувалася, — вела далі Фогельша, — я працюю наглядачкою над дітьми в концтаборі. О, я їх добре виховую! — примружила вона очі. — Пан Хопперт казав мені про вас, і я гадаю, що ми з вами знайдемо спільну мову.

— У нас надто різні спеціальності, — сказала я холодно, я вже розуміла, в яку мишоловку я потрапила, і я раптом уявила, що і моя Дарка може опинитися під її доглядом. — Ви — наглядачка над нещасними дітьми в концтаборі, а я — вихователька — лікар немовлят. Напевне, у нас різна мета.

— О, пан Хопперт вам усе пояснить, — усміхнулася вона багатозначно і, зробивши милостиву усмішку на своєму повному обличчі, пішла, така певна в собі, така огидна.

А жінка, підлабузницьки киваючи головою і нишпорячи по всіх нас очима, пішла за нею.

Десь я її бачила, цю жінку, та так і не згадала де.

Вони пішли, і зайшов Хопперт. І уявіть собі, дорога панічко, уявіть собі, що він нам наказав, і язик його не всохнув, коли він вимовив ці страшні слова. Він спокійнісінько сказав, що треба одібрати дужчих дітей, бо їхнє здоров'я, їхня кров потрібні для великої Німеччини.

Я спочатку не зрозуміла для чого. Вони ростимуть тут, їх доглядатимуть, а там, подумала я, побачимо ще, чи за «велику Німеччину», чи за когось іншого віддадуть вони своє життя і свою кров. Поки вони виростуть, немало води утече, і, може, не буде вже тих кар божих — війн, і тому я кивала йому головою, а сама думала: кажи, що хочеш, а Червона Армія вас жене, і я буду тричі дурна, якщо тікатиму далі.