Рiднi дiти

— Це дуже страшно, — сказала зовсім тихо фрау Еллі. — І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.

Це справді було дуже страшно.

Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?

Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:

— Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш... коли що трапиться. — Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.

Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.

Ліна на все казала:

— Я не розумію... Я нічого не розумію... — і додавала по-німецьки: — Сьогодні прийому нема.

— Вона бреше... Сьогодні прийомний день.

Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.

Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..

Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?

Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:

— Прийому нема!

Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.

— Що ти кричала, клята дівко? — один з них боляче схопив її за плече.

— Прийому сьогодні нема... Прийому сьогодні нема... Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! — кричала Ліна.

Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?

Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник...

— Сьогодні прийому нема! — закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.

А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі...

За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито... І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.

їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:

— Я не розумію... Я нічого не знаю...

І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.

З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.

За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.

— Подихати... хоч трошки подихати свіжим повітрям, — прокинулося в ній нестерпне бажання.

— Юзю... — прошепотіла вона сусідці, — подихати... до вікна... Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.

— Ой! — раптом скрикнула вона.

— Що? Що? — жінки поглянули теж крізь вікно. — Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу...

У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель...

— Ой! — прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.

— Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? — спитала вона згодом.

— То ваші діти, — тихо пояснила Юзя. — Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.

— А чому вони окремо від батьків?

— Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.

З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.

Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.

Раптом вона відчула — за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.

Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!

Що з ними буде... Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.

Якось вартовий викликав її і Юзю.

— Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. «Може, це до тих дітей? — майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели

за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох — шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.

— Ти станеш прати, — ткнула вона пальцем на Юзю, — а ти, — наказала вона Ліні, — помиєш підлогу в ізоляторі.

В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.

— Як тебе звуть? — спитала вона дівчинку років п'яти.

— Єва, — ніби завчено відповіла та.

— Ти давно тут?

— Я не знаю.

— А де твоя мама?

— Я не знаю.

— А як звуть того хлопчика? — Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.

— То Ганс.

Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.

Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом — Ліна аж випустила ганчірку з рук — сказав трохи ламаною українською мовою:

— Бабцю, бабцю... Ясик пити хоче... — і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.

Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.

— Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! — зашепотіла вона. — Ясику, Ясику.

І раптом почула шепіт:

— Kommen Siй hier, bitte![9] — то шепотіла дівчинка з кутка.

Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:

— Ви не німка? Не німка?

— Ні, — похитала головою Ліна, — я українка, а ти?

— Я Ліда, а не Лінда, — уперто сказала дівчинка, — а маму звуть Феня, а Гансика — Ясик. А баби Василини нема. — Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.

— А як твоє прізвище?

— Я не знаю.

— А Ясика?

— Я не знаю.

— А звідки ви?

І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму — Фенею, а Ганса — Ясиком.

Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.

— Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, — почула Ліна голос і пізнала... фрау Фогель. — І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.

— Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.

— Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?

— У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.