Рiднi дiти

Таня, засмагла, вся вишнева від сонця, боса, в трусиках і майці, кинулась на шию Ліні. Вони верещали від радості, Ліна знайомилась з Таниними товаришками. Ліна з заздрістю дивилася на кімнатки дівчат, — майже без усяких меблів, з білими розкладушками, нефарбованими ослінчиками і столиками.

Як би весело було лишитися тут, збиратися за горном на лінійку і так само, як Таня, урочисто, зосереджено опускати прапор!

А вогнище! Як добре, що вона потрапила саме на вогнище! Прийшли моряки. Дівчатка розповіли з гордістю Ліні, що моряки до них часто приходять.

На вогнище прийшов дехто і з батьків, і Танині тато і мама, приязні до всіх, веселі і зовсім молоді. Танину маму всі звали «тьотя Галинка», і видно було, що вона їм усім дуже близька, а Андрій Сергійович жартував з хлопчиками і, кумедно склавши руки, казав піонервожатому Льові — їхньому Льові, який приїхав сюди знову на літо працювати піонервожатим.

— Льово, прийміть і мене в табір, у вас тут веселіше!

На вогнищі один з моряків розповідав про цікаві події з їх життя, і всіх захопило оповідання, як він спіймав шпигуна. А потім усі співали «В гавані, в далекім плаванні» та інші морські пісні.

Таня спитала Льову, чи може Ліна лишитися в таборі на ніч, чи мусить піти до її мами. Вони про все питали Льову і слухали його, хоча були з ним усі «на ти», адже він був ще учнем їхньої школи. Льова дозволив, і Ліна з Танею стягли матрацик з розкладушки на підлогу і, сміючись, полягали.

— І ми, і ми так само! — засміялася Оксанка і Ема. — Дівчата, ми з вами!

Дівчатка стягли матрацики, і всі лягли покотом.

— Ну що за охота, — пробурмотіла п'ята дівчинка з цієї кімнати — Золя. Її звали дуже пишно — Ізольда, а прізвище було Зозуля. — Просто як мавпи.

— Ти не хочеш — не треба, — сказала Ема.

— їй там самій зручніше їсти мамині пиріжки, — зауважила Оксанка.

— Ну, і що з того? Маю повне право. Мені треба поправлятись!

— Ну, чого ви, справді, — заступилася Таня, — хто як хоче, так і робить.

...Чому вона згадала її... Золю? Як не згадати! Це була їхня перша зустріч — і як можна було знати, що така невинна зустріч обернеться так жахливо!

Ніколи не забути цей щасливий табір над Чорним морем...

Потім їй довелося зустрітися з Золею — Ізольдою Зозулею і з Льовою піонервожатим... Але це пізніше...

Нещастя почалися восени. Їй раптом стало важко дома. Вона ще дужче полюбила школу, товаришів, Таню. І їй здавалося — дома життя зовсім не таке як слід. Вона замислювалась. Тато дуже зайнятий, заспокоювала вона себе, він дуже багато працює і не звертає уваги на всі дрібниці побуту. А мама завжди каже: «Я мушу йому створити умови, щоб ніякі дрібниці не заважали його важкій роботі».

Тато став похмурішим, якимось розгубленим. Але дома він не звик розмовляти про свої неприємності. Дома мусило бути «все гаразд». Ліна намагалася бути більше часу поза домом. Вони з Танею захопилися академічними і учбовими концертами в консерваторії, любили ходити вдвох у дитячу бібліотеку, у піонерський палац. Часто готували завдання у Тані, а потім Ліна завжди грала дідусеві.

Коли вночі залунав дзвоник, вона тільки перевернулася з боку на бік. Батько часто повертався пізно вночі, інколи до нього вночі приїздили у справах.

Але Ліна більше не заснула. Вона чула чиїсь кроки, стриману розмову. Раптом двері в її кімнату відчинилися і зайшла мати, в халатику, непричесана, з тремтячими губами і руками. Вона сіла на ліжко і через силу вимовила:

— Батька заарештували...

Ліна схопилася з ліжка і, як була, в піжамці, побігла з кімнати в коридор.

Там стояли незнайомі люди. Батько зробив крок до неї і сказав тихо:

— Я завинив перед партією і народом. Я недоглянув... я мушу спокутувати. Прости і ти мене, дочко. Не забувай ніколи, що тебе звуть Леніною.

Отак обернулося життя.

У тресті, яким керував батько, виявилася величезна розтрата. Його обплутали негідні люди.

Кілька днів Ліна не ходила До школи. Як вона зустрінеться з Танею, усім класом, вона — горда, незалежна Ліна? Другого дня подзвонила Таня:

— Ліно, що задано з літератури і фізики? Мама хвора, і я не була в школі, мабуть, і сьогодні не піду. Мамі дуже погано, а тато в командировці.

Значить, Таня не була в школі і нічого не знає. Цікаво, а решта?... Напевне, знають, напевне...

Вона пересилила себе і зібралася до школи.

Контрольну з літератури вона написала в той день трохи гірше, ніж завжди, але нічого... Потроху знову втяглася. Важкий камінь давив-давив. Як жити? Треба вчитися, бути справжньою піонеркою, готуватися до вступу в комсомол. А чи приймуть її тепер? А чому ж ні? Коли вона доведе своєю роботою, що гідна цього?

Як дивно, Ліні легше, коли приходить Сергій Леонідович... Він спокійний, лагідний, витриманий, він не втручається ні в що, але непомітно, наче мимохідь, порадить саме те, що потрібно.

Дратує тільки те, як він дивиться на маму і з занадто вже запобігливою усмішкою на Ліну. Взагалі, в присутності Ліни ніяковіє і губиться. Але він зовсім не такий вже противний...

З Танею їй дуже важко було зустрітись. Так вийшло, що вони довго не бачилися. Таня не ходила до школи кілька днів. Вони зустрілися в неділю в бібліотеці і пішли любимою, зовсім не найближчою дорогою у Піонерський парк. Так, щоб пройти повз Андріївський собор, спуститися Володимирською гіркою, перейти вулицю Кірова проти Палацу піонерів, де, трохи соромлячися своєї романтичної захопленості, відвідує морський гурток Таня.

Отам, над Дніпром, під старим каштаном, відбулася їхня розмова, яку ніколи не забували ні Ліна, ні Таня.

Ліна раптом все розповіла, — і як забрали тата, і як вони не по-правильному, не по-хорошому жили, і як їй важко з матір'ю, і про Сергія Леонідовича, і що вона мусить довести, усім своїм життям довести, що вона справжня радянська дівчина. А батька вона все-таки любить і не може його не любити. Вона знав, що він завинив, але він не ворог. Як страшно в житті! Безвілля, безхарактерність може призвести до злочину.

Таня тримала її за руку і, якось болісно підвівши праву чорну брову, раптом сказала зовсім не до речі:

— Між іншим, ти знаєш, тато мені не рідний батько, тільки однаково я люблю його, лише трошки менше, ніж маму.

— Хіба? — здивувалась Ліна і продовжувала говорити далі про своє болюче і страшне, але їй стало легше і вільніше говорити.

І там вони дали слово завжди підтримувати одна одну і вірити одна одній так, щоб можна було все, все сказати.

Ліна ще частіше почала бувати у Тані. На концерти вони ходили втрьох — Ліна, Таня і Танин тато. А потім у Тані народився братик Андрійко, і Ліна переживала це з усією родиною і бігала з Танечкою купувати квіти, пелюшки і різні кумедні речі для немовлят.

Їй було легше переживати своє горе. Вона не заздрила Тані, а раділа разом з нею.

Влітку Ліна з мамою поїхали до тітки у Трипілля. Там і застало їх 22 червня.

— Додому! Швидше додому! — рвалася Ліна. З маминими істериками на пароплав сісти було неможливо. Другого дня, весь запорошений, схвильований, приїхав по них Сергій Леонідович і відвіз у Київ.

А потім життя враз урвалося. З Танею бачилися двічі чи тричі похапцем, ні про що не поговорили як слід — було ніколи. Танин батько був уже в Армії.

— Тільки б не виїздити нікуди, — сказала Таня, — поки що ні я, ні мама не боїмося нальотів. Але кидати Київ!.. Це найважче... Я думаю, все-таки не доведеться.

Та раптом уночі Ліну розбудив телефонний дзвоник.

— Це я, Таня. Ми несподівано їдемо. Я думаю, до Харкова. Не далі. Ліночко, а ви їдете?

— Поки що ні...

Поки що! Лінина мати взагалі казала: «Нікуди нізащо я не поїду! Хіба всі їдуть? Кинути квартиру, речі... Нас, двох жінок, піхто не зачепить. Кому ми потрібні?...»

— Може, ти поїдеш з нами... — тихо сказала Таня. — Спитай у своєї мами.

Ні, цього вона не могла — покинути матір, це й Таня зрозуміла. Таня нашвидку продиктувала адресу харківських родичів, просила писати. От і все...