Марiя

— Значить, не для навчання перевівся?

— Ні, звичайно. Він налагодив у нас, у Києві, друкарню. Тепер я можу вам розповісти про це. Він передрукував російську листівку «Великоросе», видав польську газетку «Відродження», в якій писав саме за настановами Герцена: кожен народ має право на самостійне життя, на спілкування з іншим лише за власним бажанням...

— До нас вони не дійшли, — здивувався Дорошенко. — Може, в Андрущенка є, так він мені показав би.

— Певне, нема, оце й є мій подарунок вам! Але тільки прочитати, я мушу подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи проясніло. Ви не уявляєте, з якими труднощами я зберіг ці аркушики! Але я обіцяв Стефану... До речі, Стефан був у великій дружбі з підполковником Красовським.

— Чому «був»?

— Бо зараз Стефан далеко. Невідомо де.

— Його заарештовано?

— На щастя, ні. Він встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню. Уявіть собі його винахідливість і сміливість! Він налагодив друк прокламацій і своєї газетки — знаєте де? У друкарні Києво-Печерської лаври!

— Києво-Печерської лаври!? — не вірячи власним вухам, перепитав Ілля Петрович.

— Так, так, там, де друкували житія святих та портрети архієреїв та митрополитів і дещо, — Тедзик лукаво примружився, — на замови поліції, ну, там усякі бланки тощо, і поряд із цим — перші у Києві революційні листівки!

— Нова історія для Києво-Печерського патерика! — усміхнувся Дорошенко. — Коли б у нас був свій Дюма, він би використав це для роману.

— На жаль, це не в романі, а в дійсності. Якийсь негідник, мерзотник-провокатор виказав майже весь підпільний гурток у Києві. Нагрянули з обшуком і в друкарню, знайшли літографські камені, примірники надрукованого, що не встигли винести. А втім, дещо встигли винести раніше й розповсюдити, навіть під час київських славнозвісних контрактів.

— А сам Бобровський?

— Стефан утік, попереджений про обшук, а з ним і мій добрий товариш, студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка і Марка Вовчка. Де вони зараз — не знаю. Може, навіть за кордон подалися. Він не раз казав, Стефан: «Коли б мені за кордоном опинитися і віч-на-віч побачитися з тими князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом». Я певен, що він уник арешту, а арештів було досить за цей час! Сам собі не вірю, що я тут із вами сиджу. Після кожної панахиди по розстріляних поляках, по Лелевелю у Житомирі, Києві та скрізь — сотні арештів. Наче якийсь морок насунувся на світ. Знаєте, у мене весь час перед очима величезний чорний хрест з білими смугами і червоними квітами...

— Тедзику, я знав, що ви всі трохи містики, але до такої міри... Який хрест? Чому це вам ввижається хрест?

— Це зовсім не містика, а цілком реальний хрест. Хіба ви не чули? У Житомирі вночі проти собору на площі водрузили хреста, мабуть, близько шести аршинів заввишки, пофарбованого у чорне з білим і з написом: «Na pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року». На хресті цьому висіли вінки з живих квітів. Я бачив цей хрест, мене саме тоді з Сашком Крилевим послали до Житомира. Цей хрест — для мене наче початок усієї трагедії. Поліція ще вдосвіта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся пожежний реманент.

— Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!

— Несамовите. Але спочатку люди намагалися стримати свої ображені почуття. Зібрався великий натовп, всі житомирські поляки. Серед натовпу, що рушив до начальства — генерала, — найбільше було жінок. Так, так, пань і панянок, усі в жалобі. Серед них Ганна Пустовойтова — дівчина, яка і в костьолі заспівувала заборонені польські гімни під виглядом молитов, її потім хотіли запроторити в монастир, так мати зуміла довести, що вона католичка, і якщо її зашлють в православний монастир — вона дійде до самого папи у Ватікані. Так от, на переговори з генералом пішли три пані — жінки, а не чоловіки, підкреслюю це! Вони просили віддати хрест і дозволити справити панахиду. Нічого з того не вийшло. Телепень-генерал перелякався, розгубився, тримав себе брутально. І що ж? Врешті йому довелося військом, зброєю, пострілами розігнати тисячний натовп, який цілісінький день уперто й сміливо стояв на майдані. Постріли, звичайно, зробили своє. Вночі арешти, облави. Житомир оголосили на військовому становищі. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили, що робилося в Києві на панахиді по Лелевелю! Тисячі зібрались, не лише поляки. Костьол не міг всіх умістити. Навколо церкви стояли навколішках і співали! Наче зараз бачу, як з церкви виходять разом Стефан Бобровський, підполковник Красовський і професор Коперницький. Разом. А потім, потім, не можу і зараз не засміятися, коли згадаю чудову картину — студенти примусили жандармського полковника, відому архібестію, який привів військо, стати навколішки й співати «Боже, котрий Польщу...». Ні, ви тільки уявіть його перелякану огидну пику! Він ледве врятувався від люті й самочинної розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу віддали в солдати, та він з казарми втік і на Подолі переховувався. Я скористався його досвідом і також втік, коли й мене забрали в казарми.

— Ой, милий мій Тедзику, і попри всі страшні пригоди ви зберегли почуття гумору і життєрадісність.

— Дорогий мій Ілля Петровичу, пригоди ще не скінчилися. Вони лише починаються. А зараз на мене просто повіяло таким спокоєм тут у вас, у Чернігові, після Житомира, Києва. Я розумію, і тут, певне, свої справи й пригоди, але зараз, після всього, що я зазнав, — раптом «Наталка Полтавка»... Чудове сопрано... А по дорозі, в одній хаті, де мене трохи відігріли, — одного сина забито, другий у в'язниці посидів, а жінку його, прегарну молодичку, пороли з іншими селянами, коли каральні загони розтлумачували людям про волю! Чого я тільки не набачився і не начувся по дорозі! Хвилинами здавалось: тільки підклади скіпочку — і займеться пожежа...

— Але, як трапляється на пожежі, — війне вітер, та саме на солом'яні стріхи. Та буває — люди біжать рятувати — хто з відром та цебром, хто з багром, а баба Христя з іконою. Поки що багато наших балакунів у ролі баби Христі — там горить, а вони з молитвами!

— Але ж треба, щоб горіло!

—· Коли інакше не можна — звичайно, треба. Але, бідний хлопче, ми так забалакалися, ви зовсім з лиця спали. Лягайте швидше і можете в мене цілком спокійно спати. Мої хазяї до того статечні й поважні у місті добродії, що ніякої підозри не викличуть. Мене, правда, одного разу потурбувало начальство з наказу попечителя, та потім майже перепросили, що на такого смирного та тихого учителя недобре подумали, — засміявся Дорошенко.

— А може, це все-таки негаразд, що я у вас?

— Облиште це. Завтра я зведу вас з Андрущенком. Він часто буває у нашого байкаря Глібова. А втім, може, краще Глібова не вплутувати. Я сам до Андрущенка зайду і домовлюсь, як і де вам побачитись. Отже, вмощуйтеся тут, на ліжку.

— Нізащо в світі. А ви ж де?

— Я на канапі.

— Ні, я на канапі.

— Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч і колишнього.

Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Ілля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу.

— Вам не холодно? Зручно? — спитав турботливо Ілля Петрович.

— Чудово. Як боже дєцко в колисці.

За ці дні втечі він справді вперше спокійно заснув, бо, нарешті, міг перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що буде. А зараз — вірний друг поряд.

7

Що ж, весь час на її шляху були такі несподівані круті повороти, які цілком змінювали її життя, хоч зовні це нікому не було видно. До її раптових подорожей, зміни міст, адрес якось всі знайомі вже звикли. Навіть дивно було, що вже понад рік не виїздила Марія Олександрівна з Парижа. Правда, весь час казала дальшим знайомим, що незабаром повернеться до Росії, а ближчі, знаючи її вдачу, і не розпитували дуже...

...І от поїхала. І зовсім не так, як гадала навіть у листах до Опанаса.

...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко, не гаючись, зібратися і поїхати до Петербурга? «Це було б для нас надзвичайно зручно. Адже ви поїдете в своїх видавничих справах, бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрібні, побачитеся і з тими, що й нам зараз потрібні, принаймні передасте їм на словах навіть через спільних знайомих. Для вас небезпеки ніякої не буде».