Марiя

Зі сцени линуло:

Он я дівчина Наталка,

А зовуть мене Полтавка...

І губи Тедзика мимоволі розтягалися в посмішку. Зараз співала якась молода жінка, а тоді, в Немирівській гімназії, звичайно, і жіночі ролі грали хлопці. Наталку грав гімназист сьомого класу, кругловидий і рум'яний, як дівчина. На ньому була спідниця, керсетка, вишита сорочка і багато намиста, а на голові перука з косою і віночок з стрічками. Прегарна вийшла дівчина з того Грицька! Серце Тедзика щеміло від заздрості не тому, звичайно, що не він переодягнутий був дівчиною, а тому, що вбрання принесла «вона», Марія Олександрівна. Може, це було її власне? А може, вона сама вишивала цю сорочку? І вона так спокійно й весело розмовляла з Грицьком, який червонів чи від того, що був переодягнутий, чи й від того, що й сам був закоханий так само, як і старий капельмейстер Йоганн Ляндвер, і вже всі хлопці помітили, що з нього одразу немов водою змивало усю строгість та педантичність, коли приходила Марія Олександрівна. Музиканта аж ніяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась крихітка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов між іншим питала і перепрошувала при цьому, і пан Ляндвер брався виправляти, а інколи він просив проспівати її те або інше місце, і вона, трохи почервонівши, неголосно наспівувала.

На репетиції вона частіше заходила не одна, а з своїм чоловіком Марковичем та з Іллею Петровичем. Вона готувала всі костюми, і їх було зроблено з таким смаком і знанням народного вбрання!

Зараз він згадував мимоволі ту виставу, підготовку до неї, ту щасливу «Наталку Полтавку», адже цим жила вся гімназія, вся інтелігенція Немирова! Не хотілося відходити від тих спогадів, але йшла вже остання дія, і, коли гримнули оплески, Тедзик мерщій почав шукати очима того, для кого сюди прийшов.

Звичайно, він був тут — Ілля Петрович Дорошенко. Він стояв коло Опанаса Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось поглядом, комусь усміхався, одне слово — ще жив цією виставою, успіхом, він був у своїй улюбленій сфері! А Ілля Петрович, хоч і плескав у долоні, і кричав, як усі, «браво» — обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Він не те щоб постарів за ці роки, що Шуазель його не бачив, а начебто якось висох, посірів. Гіркі зморшки лягли навколо рота, зморшки прорізали чоло, зблизу помітне було тонке павутиння на скронях.

— Пане вчителю! Ілля Петровичу! — прошепотів, нахилившись до нього, Тедзик.

Дорошенко підвів голову, якусь мить дивився ошелешено і раптом схопив хлопця обома руками й притис до себе.

— Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пізнаєш? Це ж Теобальд! Шуазель!

Ще не розібравши, хто це і чому так радіє друг, Опанас Васильович, сам перебуваючи в піднесеному настрої, міцно обняв Тедзика. Адже той прийшов на його «Наталку Полтавку»!

— Ви бачите, бачите, який успіх! Ми вже вдруге повторюємо.

— Я щасливий, що потрапив одразу сюди, — мовив Тедзик. — Ілля Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скінчилась.

— Що ви? — замахав руками Опанас Васильович. — Хіба ви не читали афіші? Поверніть, либонь, голову, мій голубе!

На стіні і в залі також висіла афіша, яка повідомляла про те, що

«На тутешнім театрі

на підмогу убогим студентам нашої губернії товариством, кохаючим рідну мову, представлятиметься «Наталка Полтавка» — оперета І. Котляревського».

Далі йшов перелік дійових осіб.

— А яка Терпилиха! — захоплено сказав Опанас Васильович. — Це ж дружина нашого чернігівського поета — байкаря Глібо.ва. А Микола? Наш милий лікар Степан Данилович Ніс. Та він будь-якого столичного актора за пояс заткне! Шкода тільки, що Наталку не Меланія Овдіївна Загорська співає, правда, Ілько? Її сопрано не порівняти з цим! Ну, та вона в дивертисменті у третьому відділі виступить у хорі, ви її почуєте — увесь хор перекриє!

— Хіба буде ще відділ? — спитав Тедзик. Він хотів би одразу піти з Іллею Петровичем.

— Аякже, ще два відділи. У другому аз багатогрішний прочитаю повістку Стороженка «Вуса», а в третьому — читайте. Так, Тедзик прочитав:

За тим товариство співатиме наські пісні:

1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)

2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)

3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)

4. Ой по горі, по горі вівчар вівці гонить (гуртова).

Ще було оголошено, що «перед починком театру музики гратимуть увертюру з «Наталки Полтавки», зложену Іваном Ляндвером».

— Це ж ще робота нашого немирівського Иоганна Ляндвера, — пояснив Маркович.

— А я пізнав, згадав, уявіть собі, я ж сам грав у нього в оркестрі!

— Нас просять ще повторити ближчими днями, — з задоволенням мовив Маркевич. — Шкода, що великий піст починається, а то заробили б для нашої молоді! Навіть дорогі квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися, що надто дорогі! Він з гордістю показав на тій же афіші:

«Ложі: середні — 15 крб. літерні унизу — 10 крб. крісла — 3 крб. Місця за кріслами — 75 коп. Галерея — 30 коп.

Білети продаватимуться у І. П. Дорошенка, а в день представлені? у театрі.

— І жодного не лишилося! — похвалився Опанас Васильович. — Добре, хто зарані купив.

— Або, як я, зовсім не купував, — засміявся Тедзик. — Капельдинер і швейцар так були захоплені дією, що я спокійно пройшов без квитка.

— От і добре! — зрадів Опанас Васильович. — Ні, це таки подія для Чернігова, та й взагалі для театрального, культурного життя України. От ще послухаєте хор! Мене можете не слухати — в цей час покуріть собі та погомоніть з Іллею Петровичем у буфеті, а от хор обов'язково послухайте, і хай Ілько зверне вашу увагу на Меланію Овдіївну — такого голосу в нас ще не чували, обов'язково надалі Наталку вона співатиме. Ну, любі мої, перепрошую; мені треба навідатися до хору. Ми побачимося після концерту!

Він поспішив за лаштунки, діяльний, задоволений. Коли б зараз побачили його закордонні знайомі, Марія.

Та він зараз про них не думав. Він радів, що вистава має такий успіх. Він радів, що так добре грав Ніс. Він радів, що серед аматорок хору виявилося чудесне сопрано.

— Марія Олександрівна теж тут, у Чернігові?

— Ні, — похитав головою Дорошенко. — Вона ще за кордоном, у Парижі.

— Що? Знову поїхала?

— Вона й не приїздила.

— Як? З того часу?

— Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часі. Марію Олександрівну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. — Він говорив про це надто сумно, сам це відчував. — Де ви зупинилися?

— Поки ще ніде. З корабля на бал, вірніше, просто з воза на «Наталку Полтавку» в чернігівському театрі.

— Значить, у мене, — зрадів Ілля Петрович.

— А ви не боїтеся? — напрямки спитав Тедзик. — Може, я навіть дуже легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.

— Навіть коли є чого боятися, ви повинні зупинитися у мене. Хіба не так? Так що ж, слухатимемо «Вуса» у виконанні Марковича і хор з незрівнянним сопрано пані За горської? Чи чкурнемо просто до мене?

— Слово гонору, до сопрано мені байдуже. Крім того, не треба випробовувати долі — поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не звернули уваги.

— От і добре. Ходімо мерщій до дзвоника, а сопрано за нас Опанас Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.

— Ілля Петровичу! Невже ви не будете до кінця? — спитала, як проспівала, підходячи назустріч і стаючи так, наче брала його в полон, огрядна, ще не стара пані. — Ми з Лізонькою сподіваємося, що після вистави ви повечеряєте у нас у невеличкому товаристві, і Опанас Васильович попереджений.

— Вельми вдячний, але ніяк не зможу, я дуже зайнятий сьогодні, тому й тікаю, — відповів чемно, але категорично Дорошенко. Він не сказав, що до нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Він і не представив Тедзика, не знаючи, може, тому не слід зараз називати своє прізвище. Та Тедзик сам тактовно відійшов, але бачив, як Лізонька, певне, дочка, зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.

— Я обов'язково завітаю до вас цими днями, — вирішив пом'якшити свою відмову Ілля Петрович. — Мені треба побачитись із вашим чоловіком.