Марiя

І працювала. Писала «Інститутку». Радилась з ним менше. Не з усім, що він казав, погоджувалась. Кулішеві також заперечувала. Правда, частіше мовчки. Стисне губи, очі примружить, обличчя зовсім зміниться, і мовчить. Опанас Васильович уже знає — зробить по-своєму, що б там не казав. Він, Опанас, для годиться підтакує, підтримує її. Він одмахується від почуття, що інколи мимоволі, невчасно виникає — ніби сам він просто «п'яте колесо до воза», «чоловік Марка Вовчка». Інколи Опанас ловить на собі співчутливо-лицемірні погляди Кулішихи та інших жінок. Куди б вони з Марусею не з'явились — одразу її оточують чоловіки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавеліним, з братами Курочкіними, Писемським, у Петербурзі зараз і давній орловський знайомий — Лесков. А скільки земляків! Костомаров, Честахівський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького і казати нема чого — як родич. От тільки Куліш. Незрозуміле якось поводиться... Сам так закликав Марковича переїздити до столиці, впрягтися в роботу для рідного краю, рідного письменства. Сподівався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарні, в редакції, по виданню альманахів, а тепер у Петербурзі привітається з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить — тільки так розпитує про Марію Олександрівну, немов вичитує йому і за її хвороби, і настрій, і знайомства з російськими письменниками, і дружбу з поляками — Желіговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулішем, Опанас Маркович відповідає за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жінка, його дружина!

Він раптом так зціпив зуби, що аж скреготнули вони. Стало ніяково, немов Каменецький знав, про що він думає.

— Холодно як, — пробурмотів. Справді, холодно було.

— Ой-ой-ой! — зітхнув Каменецький. — Ой даремно Марія Олександрівна тепереньки за кордон поїхала. Пересваряться тут усі з журналом цим. І Василь Білозерський, і Куліш, і Костомаров Микола Іванович — усе сперечаються, а й самим досі невідомо, кому дозволять редактором бути. Краще Марія Олександрівна тут була б.

— Вона мусила їхати, — аж сердито кинув Опанас. — Ви ж самі знаєте, лікарі наполягали.

Пояснення для людей. Для годиться. Лікарі наполягали, щоб негайно їхала лікуватись. Часом він сам хотів, щоб швидше їхала, бо бувала така відчужена, незвично нервова, занепокоєна — не пізнати його Вовчка!

Ні, не принесла поки що петербурзька слава ані їй, ані йому щастя.

— Куліш «Чар» Вовчкових не хотів до збірки давати, а Костомаров аж підстрибував читаючи, — вів своє Каменецький. — Пересваряться, усі пересваряться.

Опанас Васильович усміхнувся.

Оця проходка, оця «розмова», якщо можна було це назвати розмовою, нагадала типовий український анекдот. Ідуть два дядьки. Мовчки. Проходять повз ставок. «А он качки пливуть», — каже один. «Отак і людина — живе, живе та й помре», — відповідає другий.

— Зайдемо, чимось погріємось, — запропонував Каменецькому.

Обом було невесело.

3.

...І як бомба розриває.

Ось що значить поговір...

Бомарше

До портьє підійшов пан з кімнати № З8 на бельетажі. Спитав по-німецьки, підкреслено вимовляючи кожне слово, але з явним чужоземним акцентом і надто вже правильно за граматикою будуючи речення:

— Скажіть, будь ласка, чи нема телеграми або листа Пантелеймону Олександровичу Кулішу?

— Нема, на жаль, нічого. Хай шановний пан Куліш не турбується. Коли щось надійде, ми негайно принесемо.

Пан Куліш нервово здвигнув плечем, насупив тонкі брови і вийшов з готелю.

Куди ж зараз піти? Може, Zoo (Зоопарк (нім.)? Unter den Linden (Під липами (нім.). Вулиця в Берліні)? Купити заздалегідь квиток до опери? Знову самому бути скрізь, скрізь, де так жадалося бути вдвох!

Він уже третій тиждень живе у Берліні й чекає на Марію Олександрівну Маркович. Перші дні був не те що задоволений, а все ж таки в кращому настрої після свого вкрай нервового стану у Петербурзі. Там усі і все дошкуляло.

Там десятки очей наче шпильками проймали душу, замість того, щоб дивитись віддано і слухати з благоговінням.

Може, хто звик тертися між усякою ледар'ю, тому байдуже, шкіра у того товста і душа нечула. Але ж у нього — він був переконаний у тому — кожна жилочка відчувала гострий погляд.

Ще гірше, коли й такі погляди щезали. Він не признавався собі — його навіть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас!

Ореол мученика, тільки-но звільненого з солдатчини, з заслання, зробив його модною постаттю в Петербурзі, і не на нього, Куліша, а на Тараса глянула одразу Марія благоговійними очима. Все, все, що мав одержати Пантелеймон Олександрович за своє, піклування, за увагу до оповідань, — все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього і не чекав, і не прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товаристві свої твори: «Шекспір! Шекспір!»

А він же. Куліш, сам, на свою голову послав «Народні оповідання» Тарасові ще у Нижній, коли його там затримали по дорозі з заслання.

Куліш знайшов її, цю письменницю. Зараз він не брав до уваги, що Маркевичі самі надіслали йому оповідання, і він, Куліш, написав велелюбну передмову, та не так, як про письменника-творця. А Тарас, ну, Тарасові вірші, Маркові Вовчкові присвячені, вся українська громада в Петербурзі напам'ять знала — «Недавно я поза Уралом...».

І зблід поряд з цим кулішівський образ, що «зібрав Марко Вовчок мед з усіх квіток української мови». Це було лише часткове, порівнюючи з натхненним, високим образом Тараса.

А як носився Тарас з цією золотою обручкою! І що йому на думку спало, щоб усі земляки, уся українська громада піднесла Марковичці подарунок — сам вигадав — золоту обручку. І сам вибрав у ювеліра.

Думка Тараса для всієї української громади — закон. Скільки разів сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарешті, здається, буде, і з приводу окремих творів, доводив йому логічно нездійсненність і навіть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпідставність. І хоча насправді треба було бути обережним і поміркованим, — однаково Тарасове слово за ідеал править.

Коли не можна зараз зробити — видно, до чого мусимо прагнути!

Наче не він. Куліш, видав свої «Записки о Южнорусском крае», написав «Чорну Раду», працює невтомно і безупинно для розквіту української культури. Як ніхто. Тільки він мав посісти перше місце!

Ніде він його не посідає, — сам собі гірко зізнається Куліш. Він як Прометен, що піднявся вище за своїх братів і здобув вогонь з неба. Чомусь тільки сам себе в думках назвав Прометеєм і тільки в одному листі про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: «Прометей! Прометей!» І це за Тарасом лишилось. І «Кобзар», і «Прометей».

З Тарасом після його повернення взаємини зовсім не близькі. Тарас з ним не одвертий. Може, не прощає, що не поїхав до нього перший на поклін у Нижній? Добре старому Щепкіну — він не літератор, незаплямований, — міг вільно поїхати, та ще й на театрі виступити — хто причепиться? А може, тому, що написав тоді ж: «Були б гроші, купив би твої російські повісті та й спалив би». Ані слівцем не згадав про це Тарас при зустрічі. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молоді роки віч-на-віч, а тільки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких земляків, і ближче Тарасові його російські і польські друзі, ніж Куліш.

В «Современнике», для якого Куліш лишився випадковим, епізодичним автором (а чекав же тріумфу!), ставлення до Тараса навпаки — як до зовсім свого.

Цікаво, чи встигла познайомитися з групою «Современника» Марія Олександрівна? З поляками Тарас її одразу звів — з поетом Совою-Желіговським, з Зігмунтом Сераковським.

Може, й не встигла. Може, надто підпала під вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським і Добролюбовим, які зараз заправляють у «Современнике».

Куліш похмурнів. Невідомо, що прикріше у цьому разі — чи «Современник», чи Тургенев, від якого всі жінки тануть, а він скрізь, де траплялось їм зустрітися, очей з Марії не зводив.