Марiя

— Вона б усе зрозуміла, — тихо сказав Дорошенко, — бо побачила б так, як воно є насправді, без ілюзій. А в нас на Україні ще важче, ніж скрізь на Русі, як ви мовили, адже ще додаються утиски національні, загострюються взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, історію, культуру нам треба виборювати.

— Часто замість того, щоб людям розтлумачити спільну нашу біду, однакову для всіх, навіть освічені люди, я не кажу вже про різних урядових бурбонів, нацьковують один народ на інший.

— Оцієї національної обмеженості і нема у Марії Олександрівни, — пожвавішав Дорошенко. — Ви читали її останню повість — «Тюлевую бабу»? Ви звернули увагу на кінець, сповнений такого гуманного співчуття до гнаних і зневажених євреїв?

Коли він сам, Ілля Петрович, читав цю повість, він згадував свої прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всілякої бідноти, незалежно від національності, він не сміявся так, як інші, що звернули увагу лише на сварку двох провінційних баринь, що з жиру казилися через рецепт «тюлевої баби», ні, у нього сльози на очі навернулися, коли він читав наприкінці про розор ні в чому неповинної єврейської родини, про свавілля одних і беззахисність інших.

А дружба Марії Олександрівни з поляками?! Не з багатіями графами Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми і концерти, і вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, — а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.

Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батьківщину! Невже вона не відчуває відповідальності на собі, після того як написала «Народні оповідання», як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком, полюбив, як «доню»?

Ні, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...

Красовський не міг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Він зрадів, що вони з одного слова зрозуміли одне одного.

— Ваша правда. На Україні ще важче, ніж десь-інде. І звідтіль гаряче, і звідсіль боляче, — і вголос проказав ті рядки, що весь час виринали в пам'яті, коли їхав, тільки зараз уже додавши й останні:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

2

Аж голова йшла обертом. У паризькому салоні Єлизавети расилівни графині Саліас де Турнемір, вона ж письменниця Євгенія Тур, збиралися до того різні люди, що важко було зроІ.-Зіуміти, кому й чому, власне, симпатизує сама господиня, і багато хто помилявся, зустрівши тут своїх однодумців і вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядів і переконань, як вони. Та сьогодні Марії здалося, що в цьому Ноєвому ковчезі, де переплуталися «сім пар чистих і сім пар нечистих», сьогодні одностайно всі без винятку були зацікавлені зустріччю з новим гостем.

Вона, Марія, одразу пізнала його, тільки він з'явився у дверях І так поглянув на всіх, немов усі тут були його друзі і тільки на їхнього й чекали. А Єлизавета Василівна і не попереджала про І нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсації! Марія побачила величезну постать і по тому, як прибулець h-обвів усіх поглядом, одразу пізнала легендарну людину. Адже і Рейхелі, і Герцен з Огарьовим, і Іван Сергійович Тургенев, розповідаючи про Бакуніна, обов'язково мальовничо описували «його зовнішність і з острахом та жалем зітхали, так, так, навіть Герцен! — чи не втратив він, Михайло Бакунін, за ті місяці, коли був прикутий ланцюгом до стіни в камері австрійської тюрми, за ;довгі роки одиночного ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці, за ,часи сибірського заслання, чи не втратив він своєї левиної гриви, чи зберіг свій гучний голос оратора, чи не зігнулись його широкі плечі. Давні друзі боялися, що побачать його дряхлим, немічним, старим...

Але Марія вмить схопила все: ні, хоч скуйовджене волосся посріблив сибірський іній, воно й зараз здавалося левиною гривою, і сам не зігнувся. Він наче одразу заповнив усю кімнату собою, своєю великою, могутньою статурою, рухами, голосом.

Певне, багатьом одразу мимоволі захотілося заплескати в долоні, як при виході знаменитого актора, хоча нічого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу відчувалася людина невсипущої, непереможної енергії, захопленої дії.

Графиня Саліас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозності жінка, кинулась до нього.

— Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волі! Ви з на.ми! Ви в моєму домі серед друзів! Друзі! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунін, чудом врятований! — Вона простягла до нього руки, як простягають жінки в костьолах до Христа.

— Мене врятував Амур, — мовив Бакунін, схопивши і поцілувавши її руки.

— Бог любові? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, — з почуттям мовила графиня, і в очах її замигтіли сльози.

— Звичайно, бог послав мені чарівне божественне створіння, щоб я ожив, але з неволі я врятувався, віддавшись не богу любові, а могутній сибірській ріці Амуру, і от проїхав Японію, Тихий океан, Сан-Франціско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан і кинув якір у Лондоні, де постійно мерзенна погода, але в нагороду — воля і друзі!

— Так, так, — глибоко зітхнула Саліас, — від лондонських друзів ми й дізналися про вашу втечу, про ваш порятунок і дякували їм за це повідомлення в «Колоколе».

Марія теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торік, восени шістдесят першого року, коли вже після Італії оселилася в Парижі, чотири короткі рядки, але великим курсивом на початку першої сторінки «Колокола».

«Михайло Олександрович Бакунін в С.-Франціско. Він вільний! Бакунін виїхав з Сибіру через Японію і збирається до Англії. Повідомляємо з захопленням про це всіх друзів Бакуніна»

А потім у першому номері «Колокола» вже цього, 1862, року наприкінці журналу — «М.О. Бакунін приїхав 27 грудня в Лондон» — і все.

Та вже наступний номер відкривався великою статтею Іскандера-Герцена «М. О. Бакунін». І таки Герцен писав правду. Він «бадьорий і свіжий», і з подвійною любов'ю до народу, і ще дужче загартований «свіжим молодим повітрям Сибіру».

Як Марії захотілося побачити самій Бакуніна! А зараз вона рада була, що Саліас так настійно наполягала, щоб сьогодні Марія обов'язково завітала до неї, але не пояснювала чому.

Бакунін тиснув усім руки, і Марії здалося — він певний, що потрапив у коло своїх однодумців. До того ж тут було, як завжди, багато поляків.

Насамперед графиня познайомила його з професором Візинським, своїм близьким другом. Професор Візинський мав посаду в секретаріаті князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило поляків-емігрантів. Марію дивувала близькість графині з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова «поляк» і «революціонер» були синонімами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять різні «крила» польського орла — і праве, і ліве...

Для Бакуніна справа Польщі тепер стала idйe fixe, і вже за хвилину гуркотів його голос оратора, ватажка мас, немов він був не в салоні графині Саліас на rue Marbeuf, a десь принаймні на площі, якщо не на барикаді.

— Росія! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!

— І діло, діло, — молитовне склавши руки, проказала графиня.

— Сказати «діло» — це надто честолюбно! — заперечив Бакунін, немов одмахуючи рукою це твердження і дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усіх присутніх. — Щоб служити цін справі, я ладен іти в барабанщики й навіть у прохвости. Я тринадцять років був позбавлений політичного життя, жадаю цієї діяльності. Людина щаслива лише тоді, коли діє. Для мене мета — славна вільна слов'янська федерація — єдиний вихід для Росії, України, Польщі і взагалі всіх слов'янських народів!

— Познайомтеся, ось письменниця України — Марко Вовчок, Марія Олександрівна Маркович. — Саліас обняла Марію і трошки підштовхнула до Бакуніна.