Марiя

Його знали як діяльну, розумну, енергійну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.

Найменше він думав про себе й своє місце, і тому з ним легко сходилися люди, найрізноманітніші люди. Умів він знайти бадьоре дружнє слово для студентської і військової молоді, для якої і своєю освіченістю, і бойовим досвідом, ранами, одержаними на війні, був авторитетом. Умів він знайти і просте щире слово до селян, які б здивувались, дізнавшись, що дядько у вишитій сорочці, у чумарці та чоботях (він часто любив і гуляти, й бути вдома у такому простому одязі) — син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 році батько його й одержав генеральський чин і нагороди від царя. Це завжди каменем лежало на душі Андрія Опанасовича, але й надихало на ще більшу непримиренність і боротьбу.

Зараз по дорозі до Києва він хотів зупинитися на кілька днів у Чернігові. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусі встигнути познайомитися з «громадою» в Чернігові, з «громадою» в Києві, побувати в Каневі на могилі дорогого Кобзаря.

Ще був лише початок серпня.

Візник йому трапився неговіркий і якийсь похмурий. Тільки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далі — анітелень. Та все-таки раптом Красовський спитав:

— А чому досі хліб тут не звезений і людей не видко? Справді, якісь незвично німі були поля без людей, і жнива ж давно одійшли, а хліб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спідлоба глянув на нього.

— А звідки мені знати? Я з іншого села, — але не стримався і додав злісно: — Не хочуть на панщину виходити! — Та й знову повернувся до коней і хльоснув їх так спересердя, що вони враз побігли, наче за ними звір якийсь погнався.

Адже цей подорожній був у військовому мундирі, міркував Петро, може, він сам із тих, що наслали батальйони солдатів на «усмирения» та «роз'яснення» селянської волі. Усмиряли та роз'яснювали різками і вважали, що цього замало — забирали до Чернігова, у в'язницю. Кажуть, когось і далі, аж у Сибір запроторили. Краще мовчати. В їхньому селі, звідки він, Петро, теж усього було... Не тільки дядьки, ще дужче баби — як показилися. Це ж у їхньому селі Марина, його брата, Василя Злидня, жінка — нічого не скажеш, гарна молодичка, він сам на неї колись задивлявся, та Василь, старший, раніше схопив; може, це й краще, бо в ній, напевне, сто чортів сидить, — так от вона прийшла з чернігівського ярмарку і всіх бабів збаламутила:

— На панський двір не підемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани її сховали.

За це і їй з два десятки різок перепало. А Василь і досі в Чернігові за ґратами. На нього жандарі кажуть: «Головний паливода». Стара мати всі очі виплакала.

Краще мовчати і з цим подорожнім. Навчені.

Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.

Петро обережно направляв коней, начебто через це і не розмовляв.

І раптом зітхнув глибоко військовий і стиха мовив:

— І праворуч вода, і ліворуч вода, а посередині біда. — І вже мовчав до самого Чернігова, нічого не питав, нічого й не сказав, коли назустріч їм ішли загони солдатів.

А вже як побачили золотоверхі чернігівські собори, дісталися на гору, зупинились коло гостиниці, офіцер простягнув Петрові карбованця і мовив ніби між іншим:

— Дружній череді вовк не страшний. Петро кілька хвилин стояв розгублений, потім почухав потилицю, сів на бричку, гукнув сердито:

— Но, но, дурні! — І подумав: «А мо', я й сам дурний? От і розберись тепер, що воно за людина».

* * *

От Дорошенко, Ілля Петрович, учитель Чернігівської гімназії, одразу розібрався, що то за людина.

Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.

Опанас Васильович тепер мешкав у Чернігові, й Дорошенко радів і підсвідоме сердився на нього, бо ніяк не міг второпати, зрозуміти до кінця, що ж таке з Марією Олександрівною?

Опанас Васильович і Ілля Петрович після майже дворічної розлуки одразу зустрілися, як брати. Обидва раділи, сміялися, обіймалися, щось вигукували, знову обіймалися, і спочатку навіть здалося Іллі Петровичу, що Маркович дуже пожвавішав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.

А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини.

Та то тільки так попервах здавалося. Інколи ловив Ілля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справді, лиха та радість, по котрій смуток наступає. «Ну, що ж, — пояснював сам собі Ілля Петрович, — звісно, сумує за дружиною, за сином.. чекає на них...»

Багато не розповідав Опанас Васильович, говорив, власне, багато — згадував усі міста, де були, згадував усіх людей, з ким доводилось стрічатися, але ж то були якісь географічні спогади, перелік міст, перелік людей... не більше...

Замигтіли перед Іллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усякої послідовності. І це все називав і перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, ніби хотів показати, що це все й не порівняти з Черніговом, з Десною, навіть з маленьким повітовим містом Стародубом, де Марієчка спокійно працюватиме, відпочине від баламутного закордонного життя.

Так само й прізвища нових знайомих, здебільшого відомі їм обом давно прізвища з журналів, газет, книг, скоромовкою перелічив... і, раптом помовчавши якусь мить, сказав: «З чим пішов, з тим і прийшов», — але, наче сам злякавшись визнання, вів далі свій перелік перед здивованим Дорошенком.

А про Марію Олександрівну майже не розповідав, тільки щось поверхове, загальне — працює, сам бачиш, скільки написала, а ще більше задумала. Друзів нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних усе погане липне, а до неї чи не найкращі. І це мовив без захоплення. Змінилася? Еге ж, змінилася. Та ні, така як і була. От картку надішле — подивишся.

Але ж її, Марії, листи до Іллі Петровича були такі, що йому часто ставало аж лячно, і він думав: або не хоче чогось до кінця розповідати Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому — хіба звідси, з Чернігова. він може розібрати, зрозуміти ці коротенькі листи з несподіваними бажаннями й планами? От, приміром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навіщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: «Уперше чую, та то, певне, хтось їй казав, що їде, от і вона одразу: «А що, якби и мені», — махнув рукою, як на дитячі вигадки, не варті уваги.

А от в іншому листі — вже про це не сказав Опанасові — чи візьме він, Ілля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворіла в Італії... Та вже, дяка богові, видужала.

Він прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допіру надрукували в «Основі», і знову чув її голос, бачив удавано докірливі очі, губи, що стримували ласкаву посмішку.

Хіба ж вона знала, пишучи тоді вночі з Рима листа до «батька», одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темряві на самоті, що надрукують цього листа, читатимуть його всі?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати...

А тепер Дорошенко радів без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою і зрозумілою, і шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хіба ж тільки заради Педагогічної школи їздив він до Києва? І вона б йому, напевне, далеко більше, й докладніше, й глибше, ніж Опанас, розповіла б про Лондон та Італію, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надія на те, що побачаться незабаром.

Ілля Петрович саме був під враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось військового. Дорошенко, сугубо цивільна людина, погано розбирався у чинах і рангах, але по мундиру побачив, що чин і ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисілого чоловіка, та й лагідний вигляд його обличчя з козацькими вусами ніяк не в'язалися з поважним військовим чином.