Марiя

Він же не знав, що було вдома у Індегольди, як сприйняв рішення дочки падре — люб'язний, моторний, ще нестарий мессінський адвокат. Цей російський журналіст освідчився в коханні? Що, навіть мова була про шлюб? Іноземці люблять заводити романи, не надаючи їм особливого значення, повертаються додому і про все забувають, — та коли це так серйозно, що синьйор Добролюбов навіть проситиме офіційно її руки, він, батько, стоїть вище всіляких національних перепон. Лікар Чезаре казав, що це незвичайна людина вищого гатунку. Він навіть не проти, коли Індегольді доведеться їхати з ним на його таємничу батьківщину. Його непокоїло інше. Індегольді він лише сказав:

— Не поспішай, люба. Я не забороняю і не кажу «ні». Почекай. Ви надто мало знаєте одне одного. Хай поживе в Італії, хай погостює у нас, коли ми повернемось до Мессіни. Він може приїхати і до Флоренції, але поки що не кажи нікому нічого і не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.

Може, він був правий, батько. Але враз якесь важке передчуття стисло серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радіти. Батько не відмовляв. Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.

Другого дня їх проводжав лікар Чезаре, її старий друг, що з таким захватом розповідав їй раніше про свого російського пацієнта і розбуркав цікавість, увагу Індегольди, а ближче знайомство підтвердило, що це — надзвичайна людина. Хіба довго дівчині з палкою уявою, з мріями про чесних, хоробрих людей, революціонерів, полюбити людину розумну, таку співчуваючу їхній Італії, італійському народу, Гарібальді? Те, що він був з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який він був скромний, благородний! Ні, Добролюбов помилявся в ній — не настрої південних вечорів і зовсім не жаль до нього розбуркали почуття дівчини. Він відповідав її ідеалам, з ним було завжди цікаво, йому можна було вірити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер вона відчула — хтось, щось становить якусь стіну між ними. Це було тільки передчуття чогось несподівано важкого.

Вони досить довго чекали веттуріно. Батько голосно, навмисне, щоб вона чула, спитав лікаря Чезаре:

— А як ваш улюблений пацієнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його останні дні.

Чезаре зітхнув і похитав сумно головою:

— Дуже прикро про це казати. Він знехтував зовсім своїм здоров'ям. Надто пізно він приїхав сюди. Становище непоправне. Навіть коли він лишиться в Італії — йому відміряно кілька місяців життя, не більше. Північ доконає його ще швидше. А він горить своєю діяльністю. Може, відчуває, що йому небагато лишилось.

Він нічого не знав і не помічав, незважаючи на свій досвід, доброзичливий і уважний лікар Чезаре. Він не знав, що зараз виголосив присуд.

Батько зітхнув і багатозначно глянув на Індегольду. Вона стояла сполотнівши. Вона вже знала, що це кінець. Непоправний і невблаганний.

10

Марія присіла на ліжко Саші і покрутила перед його очима якоюсь штучкою, що висіла на ланцюжку від годинника.

— Що це? — спитав Саша.

— Це мені подарував лікар. Бачиш, малесенький бичачий ріг виточений з коралу. Він сказав, що це береже від етатури.

— Це що? Хвороба якась італійська? — усміхнувся Саша.

— Гірше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться... — Марія удавано злісно глянула, примруживши одне око.

— У тебе не виходить. Такі прекрасні очі не можуть навіть навмисно бути злими!

— Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не зовсім пересвідчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може накликати хворобу, напасті, лихо. От коли виникне підозра, що на тебе дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей ріг, щоб розбити повітря між нею і тим, на кого вона дивиться.

— Лікар вірить у це? — здивовано спитав Саша.

— Дурненький мій хлопчику! — засміялась Марія. — Але він казав, що в це вірили і Цезар, і Ціцерон, і Вергілій — в етатуру, і я була зворушена, коли він подарував мені свій талісман. Він просто знає, що я цікавлюсь всілякими повір'ями, прикметами, але тільки цікавлюсь. Інколи, знаєш, мені хочеться, навпаки, робити все всупереч всіляким прикметам, надто вже вони тяжать надлюдиною. Хочеться бути вільною і незалежною і від прикмет, і від поговорів, і від вигаданих людьми умовностей, що тільки псують життя... А цей коральчик — хай про всякий випадок буде завжди зі мною, принаймні як згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше, ніж гадали.

— Невже треба їхати? — зітхнув Саша.

— Треба! — зітхнула й Маруся. — Писали ж мені, що гроші вже послано. От тільки одержимо і поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римі, і потім — Флоренція, Венеція, Мілан. Хоча Єшевський застерігав мене проти поїздки до Венеції, він нагадав, що дві письменниці там загубили своє щастя. Жорж Занд там розійшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, — засміялась вона.

— Ні, це мені треба боятися, — заперечив Саша, — адже Жорж Занд змінила його на якогось італійця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалі дуже багатьох любила Ще ж був і Шопен...

— Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, — роздумливо мовила Марія. — Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я прочитала їх? А може, переказав Іван Сергійович? Може, Меріме, з яким він мене познайомив?! Не в цім справа. Мене пройняли вони.

— Що ж саме?

— Про те, що письменницьке ремесло — пристрасть несамовита, непохитна, якщо вона заволодіває якимось нещасним, йому її не позбутися!

Як довго Жорж Занд була мрією й ідеалом орловської панночки Маші Вілінської!

Вона, Жорж Занд, і зараз багато пише, живе в Ноані, неподалечку від Парижа. Іван Сергійович розповідав, що Жорж Занд дуже любила й любить madame Віардо, і прообраз Консуели — це трохи Поліна Віардо. Поки що Марія не мала нагоди побачити знамениту на весь світ жінку, а романи її вже зовсім не справляли такого враження, як у дні юності...

Але ж щодо «письменницького ремесла» — вона має рацію!

— Зараз я йду дописувати повість. Мені треба якнайшвидше надіслати її.

— Побудь ще трошки зі мною!

— Ні, ні, що ти, я мушу сьогодні закінчити першу частину. Я зайду до тебе увечері!

Вона ніжно поцілувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Він знав — коли вона вже намітила, що мусить саме сьогодні написати те і те, — вона сяде й писатиме.

Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому, що вона так багато працює, бо все лежить на ній.

Адже мріяв він бути їй в усьому помічником, зняти весь тягар дрібних побутових справ, він за щастя вважав бути у неї на побігеньках, переписувати її твори — це було б уже як нагорода! І от'замість того він знову захворів, і все лягає на її плечі, і зараз ще турбота, що гроші закінчуються, а за «Тюлеву бабу» ще не надіслали, а його гроші давно вже витрачені до копійки перед від'їздом з Парижа. Незважаючи на гірку образу, мати передала 200 франків через поета Щербину. Як Саші не хотілося брати ці гроші! Але він знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нічого не було, і він не хотів у цьому признаватися Марусі. Потім Маруся взяла з нього слово, що у них не буде таємниць одне від одного, що вони все можуть і повинні казати одверто... Хіба це можливо?..

Марія заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничі взявся, на прохання Добролюбова, Чернишевський, і, здається, справа з новим виданням у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, він навіть ні про що не думає. Тільки знає: він щасливий.

І чому йому випало таке щастя, про яке він навіть мріяти не насмілювався? Найкраща, найрозумніша жінка з ним, саме з ним! Не гордість говорила в нім, а здивування, бо йому самому інколи було дивно й не вірилось.

Як мама не розуміє його щастя! Чому вона повторює всі ті нісенітниці, що плетуть про Марусю заздрісні люди? Йому було просто смішно, коли б не обурювало до нестями, — скільки романів і полюбовників їй приписували й приписують! До цієї когорти потрапили, звичайно, і Тургенев, і професор Єшевський, і професор Кавелін, і Станкевич. Певне, зараз плескатимуть і про Добролюбова, який насправді закоханий в якусь мессінську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марія Олександрівна з усіма і любить тільки його. Мати глузливо засміялась, і Саша замовк, і тепер він не хоче бути одвертим з матір'ю. Вона сердиться, що він «поламав свою кар'єру», вона ніколи не чекала такого від нього, улюбленого старшого сина. Він і сам не чекав. Він і сам у душі боявся, що все життя він, покірний син, несміливий в усьому, м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда, освіченого, службовця, в кращому разі захистить проект поліпшення в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокійно одружиться, матиме затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, він писатиме теоретичні праці про право, кари, в'язниці... І так піде і мине життя.