Марiя

Поліна бігала й сміялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька, але вона удавала дресирувальника.

І тут у розпалі веселощів розкрилися двері і в них з'явилась madame Віардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, діти верещать, трохи не перекидаються, а «виховательки» спокійнісінько сидять собі на канапі і розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев, захекавшись, підводиться з підлоги, у нього майже щасливе лице, він цілує у madame Viardot обидві руки і дивиться так, немов запрошує взяти участь у цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сідає осторонь у крісло, привітавшись з усіма легким поклоном. Дівчатка на неї не звертають уваги, Полінетт спалахує і робить чемний реверанс.

Вона вже давно не любить її, цю мадам Віардо, яка, на її думку, робить усе, щоб віддалити батька від неї...

Ця Віардо зауважувала кожну дрібницю, відзначала кожен її невдалий крок, необміркований вчинок, навіть найменшу помилку в мові, в нерідній їй мові, задля якої вона зовсім начисто забула рідну, — так хотів батько, великий російський письменник, але ж бажання батька було для неї законом! Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний зошит і потім усе, все, кожну дрібницю злорадно доводила до відома батька, — і батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався і почував себе винним. Через це Поліночка ніколи не почувала себе добре в маєтку Віардо — в Куртавнелі — і не тримала себе вільно навіть з дівчатками, які наче мали більше прав на її, її батька!

А їй хотілося одного в житті, до болю, до розпачу, щоб її любив батько, який стільки зробив і робив для неї, але їй хочеться, щоб він любив її хоч трохи більше, ніж Клоді й Маріанну, ніж саму мадам Віардо... Вона давно знає, що це неможливо...

Але зараз, коли мадам так скептично, відчужено з'явилась на їхній затишній простій вечірці, їй, Поліні, хочеться довести всім присутнім (вона знає: всім не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його дочка, для неї це свято, це російське різдво, святковий обід, гості, розваги, вона примушує себе знову засміятися, поглядом просить miss Інніс сісти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася і починає з ним кумедно танцювати. От кому справді весело, от хто радіє від щирого серця і подарункам, і всьому святковому гомону, і нічого не приховує, і нічого не удає. І йому цілком байдужісінько, якби він навіть знав, що ця дама з тонкими губами і наче виряченими сердитими очима — мати двох славних дівчаток Клоді й Маріанни, — потім казатиме про нього і своєму чоловікові, й доброму Івану Сергійовичу:

— Яка невихована дитина!

А Іван Сергійович, цілуючи її тонкі, сухі пальці, добродушно мовитиме:

— Що ви! Тепер, коли він вчиться у пансіоні, він просто зразковий, порівнюючи з тим, яким був.

Марія, побачивши, що Богдась танцює з Поліною, привітно кивнула дівчинці, і Поліні стало легше на серці. Поліна від природи соромлива і позбавлена будь-якої екстравагантності, аж ніяк не може поводити себе так, як пещені й любимі всіма Клоді та Маріанна. їй захотілося, — але ж хіба вона насмілилась би! — кинутись на шию Марії Олександрівні або навіть просто пригорнутися зараз до неї.

Розчервонілі й захекані, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, і Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмішкою обіймає їх обох, потім пригладжує русяве густе волосся Поліни, і дівчинка боїться, що вона зараз заплаче. Непомітно для інших і дивлячись не на Поліну, а на свого Богдася, Марія пригортає її до себе, а сама питає сина:

— Весело, Богдасику? А може, додому вже час?

— Ні, ні, що ти, мамо! — бурно протестує Богдась. — Ми ще будемо танцювати. Правда, Полінетт? — звертається він до дівчинки по-французьки.

— Звичайно, ще рано, — просто лякається дівчинка, стискає руку Марії Олександрівни і тихо додає: — Мадам Віардо, коли хоче, хай їде, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всі-всі танцюватимемо разом: і тато, і ви, і всі-всі. Адже у нас весело, правда? — І на хвилинку вона вірить, що справді всім весело на її святі. — Я дуже хочу, щоб ви були найдовше від усіх!

— Ні, ні, я не піду, коли ти не хочеш. А зараз біжи з Богдасиком — і беріть Оленьку, її тато хотів, щоб їй було добре у вас.

— О, звичайно! — радісно вигукує Поліна і, схопивши за руку Богдасика, біжить до Оленьки Герцен.

Марія стрічається поглядом з Іваном Сергійовичем. У його очах мелькає смуток. Але тільки якусь мить. Miss I

— Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике коло! (франц.) — кричить Іван Сергійович. — Всі за руки!

Він хапає однією рукою мадам Віардо, другою Клоді — вони найближче до нього. Марія Олександрівна підхоплює Оленьку і Поліну, Поліна — Богдася, той — Маріанну, маленького П'єра Тургенева — далі побігли гувернантка з Полем і навіть серйозна, солідна, але сентиментальна і добра.Мальвіда Мейзенбуг, і всі закрутились в танку!

Здавалося, всім дуже, дуже весело!

Може, на хвилину й Іван Сергійович уявив, що це велика його родина, що це з'їхалась рідня на різдво в його рідне власне гніздо.

Але він тримав за руку не рідну дружину. Ця жінка, яка була для нього дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловіка, куди милостиво пускають і його. Він знову глянув на Марусю, він був їй вдячний сьогодні за «маленьку» Поліну, адже він усе бачить і помічає.

Коли всі розходяться, він тисне Марії руку й нагадує:

— Наш Новий рік ми стрічаємо разом, так?

— Звичайно, Іване Сергійовичу, дорогий! — Марія з ніжністю і відданістю дивиться йому в очі.

* * *

Невже знову рік минув?

Ще рік на чужині. Тільки сказати — рік. Од льоду до льоду... А в році дванадцять місяців, а в місяці, в кожному місяці скільки днів! І кожного ранку сподіваєшся на щасливий день. Хіба щоранку не гадаєш, що зробиш, кого побачиш, кого зустрінеш, їй здавалось — вона оглядає цей рік, усі місяці, усі дні — невже те все пережите умістилося в один рік? Знову відчуття було в неї: далеко більше прожито за цей час, бо мерехтіли в очах різні міста, різні люди; завжди поспішала , писала, і все здавалося — у дорозі. От закінчу цей твір — тоді зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю, вирішу. Писала Опанасові дружні хороші листи — про Богдасика, про роботу. У кожнім листі про гроші.

Закінчувала один твір, а інколи ще й не закінчивши, починала другий, поспішала, і ніколи було зупинитись, щоб отямитись, вирішити, як же їй, власне, жити далі?

І день збігав по дню, і паризька метушня така була відповідна і настрою, і роботі. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут можеш жити й іншим, крім найближчих, до тебе діла нема. її не пригнічували ця метушня, рух, гомін, багатолюдність на вулицях. А от Єшевського це пригнічувало. Професор лише радів з одного, що в усій цій багатолюдності він, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрічається з такими приємними й милими людьми, як Марія Олександрівна, Іван Сергійович, Олександр Порфирович Бородін та Олександр Вадимович Пассек.

Вони разом збирались стріти «наш» Новий рік у Івана Сергійовича, раділи цьому. І господар радів.

Нелегкий у Івана Сергійовича був цей рік — ані в роботі, ані в Куртавнелі.

Робота над новою повістю спочатку посувалась мляво. Він чекав, що от-от спалахне та іскра, від якої все, що вже зародилося і наче готове в голові, повинно загорітися.

Він інколи навіть думав, що надто трудне завдання він собі дав, певне, йому відпущено сили не на такі значні справи. Він міг так щиро думати!

Але — він сам ще того не усвідомлював — іскра вже спалахнула, він не міг уже відійти від того життя, що виливалось на папері, від тих людей, на яких давно завів «формуляри», а особливо від того нового, незвичайного, ще незрозумілого й навіть чужого йому по духу, — настановами, поведінкою, думками, — молодого чоловіка, від імені якого він навіть вів щоденник! Так прагнув жити його життям!