Марiя

Він бачив — заходив Олександр Вадимович, «мсьє Пассек», як інколи чемно казав Богдась, і мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у двері просувалась голова господарки пансіону в білому чепчику з широким рюшем.

Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибігає і зникає, він щось приносить, когось приводить... Так, приводить лікарів, бо ті починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили ані сісти, ані рота роззявити, навіть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло обличчя Івана Сергійовича, і Богдасеві захотілося, щоб він знову став «добрим велетнем» і сів коло нього, але мама замахала на Івана Сергійовича руками і чомусь не пустила, кажучи: «У вас Полінька, у вас Полінька!»

Мама весь час сиділа коло нього, і не роздягалась, і не лягала спати, навіть коли ставало зовсім темно і надходила ніч. Певне, була ніч, бо було зовсім тихо, і було б моторошно, якби він не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стільці сидів Олександр Вадимович і не хотів іти звідси, хоча мама казала, щоб він ішов. Богдась, навпаки, хотів, щоб він лишався. До нього долітали слова — «круп може задавити», і він боявся, що прийде якийсь «круп» і почне його давити, тому, певне, і мама не відходила, але все ж таки безпечніше, коли і чоловік у хаті. Він хотів сказати про це мамі, та не міг вимовити слівця — тільки сипів.

Він загубив відчуття часу, не помічав, чи день, чи ніч. Він марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам він цього не знав. Лише інколи верзлося щось страшне, марилося і він хотів закричати, та йому тільки здавалось, що він кричить, а насправді він сипів і задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навіть добре — мама весь час була коло нього і він засинав, тримаючи її за руку.

Особливо важкі були два перші дні, а найстрашніший — третій — криза. Уже не казали «круп», а казали — «криза».

У кімнаті розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Раніше він ніколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втішити, і він прошепотів:

— Мамо...

— Богдасику, серце моє, любий мій хлопчику! Він прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! — майже закричала Марія. — Слухайте, він уже пізнав мене!

Богдась хотів засміятися — які дурниці! — він би не впізнав мами! Але він тільки шепотів «мамо», і то йому здавалося, що він сміється; вони обоє плакали...

До них підійшли лікар і Олександр Вадимович, і, здається, португалка була тут, взагалі, здавалося, багато народу. І вже всі всміхалися і давали якісь краплі мамі. Він не спав, не марив і все розумів. Лікар сказав, що він молодець, і сказав, що прийде завтра вранці, а щоб Олександр Вадимович приніс мамі вечерю. І вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотіла:

— Ніколи, ніколи з тобою не розлучимося, мій найдорожчий, мій хлопчику!

Він це знав і так, і поблажливо їй всміхався, — він уже міг всміхнутися, — і гладив її волосся.

Повернуло на одужання. Невдовзі якось з Олександром Вадимовичем прийшов Єшевський.

Він подивився на маму й похитав головою.

— Маріє Олександрівно, отепер ви вже повинні хоч на годинку вийти на повітря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.

— Ні, ні, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!

— Але ж ви самі звалитесь! Вам треба перепочити.

— Маріє Олександрівно, — благально мовив Пассек. — Підіть із Степаном Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.

її нарешті умовили, і вони лишились удвох — Богдась і Олександр Вадимович.

Хоча Богдась майже безпомилково відчував, до кого як ставиться мама, і його ставлення теж залежало від цього, — щодо Олександра Вадимовича він був непевний, тут він не міг збагнути.

То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами — дивно! Мама дуже добра й уважна до всіх... Та на якесь його прохання піти кудись вона раптом відповідає категорично і навіть різко: «Ні».

Богдась знає, тоді вже мама ніколи не поступиться, і Олександр Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалісливо, як дитина. То навпаки, вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась трохи починає ревнувати, як ніколи не ревнує до Єшевського або до Івана Сергійовича. Вони всі були мамині друзі, хоча до кожного вона ставилась по-різному, так як і Богдась, і от тільки зовсім невизначене ставлення у нього було до Олександра Вадимовича. Той ніколи не цікавився його справами, не робив ніяких зауважень і цим, звичайно, не завдавав ніяких прикрощів, бо відомо, до чого усі дорослі люблять втручатися в те, що їх не обходить! Але ж нічого особливо приємного від нього також не було. Потім все ж таки Богдась примітив — мсьє Пассек далеко жвавіше розмовляє з мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче уривається, і взагалі при інших Олександр Вадимович більше мовчить.

Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помітив, що той дивиться на нього з якоюсь цікавістю і... Богдась не міг визначити, а хтось сторонній сказав би — «з ніжністю».

Він підсів до ліжка й несподівано запитав:

— Хочеш, ми пограємо в шашки?

Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь там дитячу розвагу, а шашки, і навіть не спитавши, чи вміє він. Він, звичайно, вмів.

Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радів, коли сам вигравав, і взагалі поводився, як з рівним, а не з малюком. Через кілька партій Богдась одверто признався, що дуже хотів би грати в шахи, так як Олександр Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються різні ходи і коли кажуть «шах» і «мат», але не подобається, що так довго думають над кожним ходом.

— Я тебе навчу, — сказав Пассек, — можливо, ти так довго й не думатимеш.

Ні, виявляється, він досить приємна людина. Мама була явно задоволена, коли застала обох чоловіків за чоловічою грою.

Але чому у мсьє Пассека (так більше подобалось Богдасеві!) одразу змінився вираз очей? Він дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно пошле його в аптеку або за лікарем, і він зірветься і побіжить не заперечуючи.

* * *

Богдасева хвороба зв'язала ще міцніше друзів — Марію Олександрівну, Єшевського і Пассека. А невдовзі сталася ще одна, вже радісна подія: одержали телеграму — Юлія Петрівна благополучно народила сина!

— Мій хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матір'ю, хоч заочно, а запише мене! — раділа Марія. — Просто заздрісне дивитись на вас, Степане Васильовичу, до чого сяєте!

Єшевський справді сидів з сяючим і якимось здивованим виглядом.

— Звичайно, ви — хрещена мати і наша кума! — благодушно ствердив він.

— Я мушу замовити йому черевички! — гарячилася Марія. — Ніде, як у Парижі, не шиють так взуття.

— Воно видно, — іронічно мовив Єшевський, глянувши на її старі, певне, ще петербурзькі черевики.

— Ну, що ви дивитесь! — засміялась Марія. — От надсилаю «Лихого чоловіка», одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у найкращого, найдорожчого шевця...

— І в того ж самого замовите і нашому Петрику? — так вирішили назвати хлопчика. Поки вийде ваша «Основа» і вам надішлють з неї гонорарій, Петрик уже виросте і йому необхідно буде замовляти взуття у найкращого паризького шевця, — добродушно підсміювався Єшевський.

— Бодай вам з такою мовою! «Основа» от-от вийде. Але ж врешті для Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крім того, и вже почала в'язати з гарусу!

— І це теж будуть паризькі, бо в Парижі зв'язані, — вставив Саша Пассек.

— Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на всі штуки, — замахав руками Єшевський. — І так хвилини вільної не маєте, силоміць вас від столу відтягаєш.

— Ну, на це знайдеться! Це і спочинок, і робота. В'яжеш і думаєш собі. Тепер я замріюсь і уявляю, який-то мій хрещеник, який у нього характер, що з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою дівчинкою, з самостійним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона про дітей розповідає.