Марiя

«Маленький Пассек» — Олександр Вадимович, справді, приїхав у Париж, — але ж чи мало знайомих приїздить до Парижа?!

Марія Олександрівна жила в пансіоні, який порекомендував їй він сам, Іван Сергійович, як завжди, багато працювала, щодня бачилась із ним і тепер до того ж допомагала йому з проектом — переписувала, вичитувала. Тургенев сам цим проектом «Товариства для поширення грамотності й початкового навчання» був серйозно захоплений. Він вважав, що поруч із звільненням від рабства-кріпацтва повинно йти визволення і з іншого рабства — неуцтва, темряви, і за це мають узятися все суспільство, всі люди, у яких лише є бажання і стремління. Він вважав, що в цьому «Товаристві» візьмуть гарячу участь російські жінки всіх класів.

Нема чого й казати, з яким запалом взялася до цієї, поки що організаційної роботи, Марія.

Інколи вона заходила до Тургенева і з Олександром Вадимовичем, і з професором Єшевським, який теж приїхав до Парижа, і обидва вони справляли на Тургенева дуже приємне враження — звичайно, різне. З Єшевським, освіченим професором, просто було цікаво розмовляти, але ж і «маленький Пассек» був вихований симпатичний молодий чоловік.

Іван Сергійович переконливо відповів Герцену:

«Я можу тобі поручитися, Марія Олександрівна Маркович зовсім не Цірцея і не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий він у неї, цього я не знаю, але вона аж ніяк не заслуговує бути предметом материнського розпачу і т. ін. Очевидно, місто Гейдельберг відзначається створенням пліток, про мене там говорять, що я тримаю у себе силоміць кріпачку-коханку і що пані Бічер-Стоу прилюдно мені в цьому дорікала, а я її вилаяв. Теж eine chоne Gegend (Чудова місцевість (нім.)».

Та хоч Герцен сміявся, читаючи це, незабаром він написав знову Тургеневу: «...Далі (свято між нами) — любов мусить бути platonisch (Платонічна (нім.), це ми знаємо. Але М. О. жила разом і їздила з молодим чоловіком і все aristotelisch (За Аристотелем (нім.), я знаю напевно. Та й це її ані на йоту не зменшує — тільки навіщо це все так привселюдно. Невже ти думаєш, що я повірив би ламентаціям матері? Пишу це я одному тобі — тому що мені смішно, що ти на практиці і сьогодні не такий психолог, як у «Накануне».

Але далі Герцен питав: «Де ж тепер живе Марія Олександрівна? Чи читала вона статтю про неї Боголюбова — задовга, але хороша? Чия стаття про смерть Павла, яку вона мені надіслала? Дуже хороша — вона надрукована у Збірнику».

Ці рядки пом'якшили враження від попередніх, безапеляційних щодо Марії, Тургеневу стало її шкода. Справді, він немов відповідав за неї. Він бачив, у Парижі вона трохи заспокоїлась. Може, дійсно їм треба трохи пожити нарізно — їй і чоловікові. Таки добре, що вона осіла в Парижі, але як недобре, що саме зараз починають снувати плітки навколо неї. Йому треба попередити, застерегти її, вона ж може з ним говорити одверто! І того ж вечора вони говорили зовсім одверто. Іван Сергійович не спитав її нічого. Як він зі своєю делікатністю міг би її розпитувати? Та тільки завів він розмову про Олександра Вадимовича, спитав, чи йому сподобалась лекція Лабуле, як вона підвела голову, — вони сиділи перед каміном, він у кріслі, вона на низенькому пуфі, скільки тут велося розмов! І, глянувши в очі, зрозуміла, що не про те думає Іван Сергійович, і зараз Лабуле його мало цікавить.

— Ви теж були на лекції?

— Була! — І, трохи помовчавши, сказала сумно і спокійно:

— Я нічого тут не можу поробити, Іване Сергійовичу. Він мене дуже любить. Олександр Вадимович. Він не просто закоханий, він мене любить. Певне, люди плетуть уже бозна-що. Мені байдуже. В мене нічого з ним не було.

І Іван Сергійович повірив цьому. Власне, що йому? І що б змінилося? Але він радів, що він розумів більше, ніж Олександр Іванович.

А Марія навіть без дратування, а якось здивовано вела далі:

— Чого це люди вигадують завжди більше, ніж є, про інших?

Ще вранці й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не знаєш, що робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж і з вами я їздила? Хіба це щось доводить? Ні, людям нема чого робити, коли починають цікавитися життям інших.

— Це не так, — лагідно мовив Іван Сергійович, — Олександр Іванович любить і поважає вас...

— І я його! Невже він говорить про це? — спалахнула Марія. — Боже мій, господи, та звідки ж усі так достеменно знають те, чого й нема?

— Хіба ви не знаєте людей? Коли читаєш ваші твори, думаєш, що ви добре розбираєтесь! А до нього долинули чутки, і він турбується про вас, бо, може, комусь дійсно здаються неймовірними ваші стосунки після ваших спільних подорожей. Але ж знаєте, — він по-дружньому засміявся, — це виходить, що ви берете на себе всі невигоди певного становища, не одержуючи ніяких вигід, це ще дурніше. Але я знаю, так трапляється.

Вона теж засміялась, і Іван Сергійович зрадів, що вона заспокоїлась. їй таки нелегко жити. Як кожній самостійній жінці. Про чоловіка від заздрості, від злості можуть наговорити хтознащо, але найменше торкатимуться його інтимного життя. А коли йдеться про жінку — це головний матеріал для пліток, і за кожну провину — кийком у спину.

— Ви ж не сердитесь на мене? — спитав Іван Сергійович.

— Боже мій, господи! Що ви! Я дякую, що ви мені сказали і що Олександр Іванович питав — значить, турбується про мене по-справжньому!

Адже саме з Олександром Івановичем вона так одверто говорила про своє подружнє життя, про свій шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозуміло, що він, дещо почувши, турбується про неї.

Одверто кажучи, цією «інтрижкою», як він називав, Герцен лише злегка цікавився, не надаючи цьому великого значення, адже «маленький Пассек» для нього не був якоюсь цікавою, значною особою!

Проте образ Марії для нього трохи змінився — невже ця самостійна талановита жінка могла захопитися таким хлопчиком?

Тетяни Петрівни він зовсім не виправдував. Його «корчевська кузина» зараз багатьох намагалася вплутати в свої сімейні справи і так бідкалася, що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з ним, писав їй:

«Тітонько-племіннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви худнете і в нудьгу впадаєте і т. ін. Велика справа своєчасно відпускати на волю дітей, рабів і все, що в неволі. Я батьківську несамовитість не приймаю за чесноти. Сидіти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитині двадцять п'ять років, — адже це безглуздя. Залиште поки на волю — переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) ні — ви нічим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не давайте багато грошей, а скільки треба».

Читаючи ці рядки і втираючи сльози, Тетяна Петрівна раптом подумала: «На які ж він там гроші живе? У нього ж зовсім було трохи. Треба послати. Не вистачало ще, щоб він позичав або, не дай боже, брав у «Марчихи».

«Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською Шарлоттою — сідайте самі на шлюпку — побувайте в Лондоні, ви побачите — все піде як по маслу, і старовину згадаєм і нове забудемо...»

Марія все-таки постала перед ним з якоїсь невигідної сторони. Чому? Адже сам він бачив, що щастя в її шлюбі нема?

Він не бачив Саші, він поза очі склав свою думку про нього, і хоча підсміювався з матері, якийсь слід від її ламентацій лишився. Правда, він обурився вкрай, коли дізнався про наївні й дурні плани та мрії давньої подруги — одружити Сашу з його Татою!

Що з цими бабами поробиш?

Він сердився і на Марію, і на Тетяну Петрівну, і саме в цей час надійшов лист від Івана Сергійовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про все, що він, Олександр Іванович, писав, розповісти Маркович? Хай уже жінки полюбляють такі справи, мало що він може написати другові, як чоловік чоловікові? Адже він не циркуляр писав! Олександр Іванович одразу відповів «доганою» Тургеневу.

Справді, таки «Європа» була зайнята сердечними справами Марії!

«Догана» застала Івана Сергійовича за листом Герцену. Він писав його у спокійному, навіть веселому гуморі, що останнім часом не так часто траплялось.