Марiя

Але ні в які хвилини ані радості, ані розпачу Тетяна Петрівна не забувала своїх жіночих обов'язків. Вона знала, що сьогодні всі друзі-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзі, обов'язково після цієї ілюмінації, фейєрверків, хорів, вистав, взагалі ювілейного свята, що справляє усе місто, зберуться у них, Пассеків, і треба самій навідатися на кухню, куди їй було дане від хазяйки право входу, і самій поглянути, як приготували їхню російську вечерю, а головне — кулеб'яку. Хотілося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський, Кітарри, Маркович! — це люди сімейні, а от Сеченов, Менделєєв, Бородін, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсім постудентському і такі захоплені своїми дослідами, що інколи й пообідати або забувають, або не встигають. Та й свої хлопці прибіжать зголоднілі.

Вона вийшла з дому у великому товаристві, але всі розгубилися в натовпі, навіть Єшевські зникли з очей. Та нічого, їй навіть приємніше було ходити самій у незнайомій юрбі, постояти, де схочеться, віддатися спогадам, не соромитися сліз, що виступали й зараз на очі. А всіх і так попереджено про чай і кулеб'яку. Проте поспішила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привітно зустріли і господиня, і помічниці. Вони любили ділитися таємницями своїх національних страв, і коли хазяйська дочка сумлінно записувала «schtschi», себто — «щі», гадаючи, що це матиме успіх у клієнтів-росіян, Тетяна Петрівна, записуючи «пивний суп з бичачими хвостами», була впевнена, що ніколи цієї «гидоти» дома не зварить.

Усе було гаразд. Навіть самовар уже кипів, а чай вона заварить при гостях, міцний, запашний, як любить професор Єшевський.

Тетяна Петрівна сіла у вітальні в крісло, щоб кілька хвилин до приходу гостей відпочити. І знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покійного чоловіка, але зараз без болю. Вона завжди була віруючою, як не намагалися «збити її з пантелику», як вона казала, кузен Саша Герцен і його друг — Нік Огарьов. Вона щиро вірила, що побачиться зі своїм Вадимом на тім світі, і зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Він взагалі був завжди коло неї. їй хотілося разом з ним і з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим і Саша також були друзями, потім вони, правда, розійшлися в поглядах. Тетяна Петрівна, звичайно, в усьому була згодна з чоловіком. Його діяльність ученого-історика, етнографа здавалась їй найважливішою, найблагороднішою справою. Вона не знала, що Герцен і Огарьов були впевнені, що саме вона, Таня, подруга їхньої юності, так оплела Вадима сімейним затишком, своєю відданою любов'ю, що відтягла їхнього друга від одчайдушного гуртка молодих ентузіастів, для яких вірою стали — Соціалізм, Революція, докорінна зміна всього устрою.

Звичайно, причина була не лише в ній, Тетяні, а в натурі Вадима — м'якій, зовсім не бойовій. Його захоплення етнографією, дослідження старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофілами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тоді, уже сімейний, він мав посісти кафедру російської історії в Харкові й поспішав туди з дружиною. Але, тільки-но прибувши в зовсім чуже місто, довідався, що йому, як близькому до арештованих, взагалі причетному до цієї справи, кафедри не дадуть. Це його зовсім підкосило. Отоді й почалася важка темна смуга їхнього життя і духовний розрив з Герценом. Після повернення Герцена з заслання вони ще зустрілись, і давня дружба дала себе відчути. Вадим зовсім відійшов від революційне цілеспрямованих товаришів юності, але лишались взаємна любов і пошана. Вадима, доброго, лагідного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловіка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрівна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб ніколи не спадала їй у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у дітях, і тільки зараз, коли старший Саша вже закінчив університет і перед ним відкривався певний шлях, хоча вона й далі хвилю валась з;і кожен крок, все ж таки начебто можна було перепочити. Їй здавалось: з Володею і з племінником Іполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною. Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її синів Олександр Іванович Герцен.

У неї трохи плутались думки, вона опустила повіки. Поки зберуться гості, вона так, сидячи, подрімає. Такі симпатичні, розумні люди зустрілись тут...

Першими прийшли Єшевські. Коротенький сон підбадьорив, і Тетяна Петрівна вже стрічала їх, як завжди, гостинною привітною хазяйкою.

— Надзвичайне свято, чудесний ювілей, — мовила вона. — Мені здається, сьогодні все людство може воздати небу хвалу, а Німеччина пишатися своїм генієм!

— Коли б тільки генії після смерті могли це бачити, — усміхнувся Єшевський. — За життя їм доводиться ще гірше, ніж простим смертним. Адже Шіллер майже весь час бідував, не міг заробити достатньо своєю літературною працею, і лише наприкінці свого недовгого життя, нарешті, одержав кафедру в університеті. Мати більш-менш спокій від матеріальних турбот йому допоміг Гете, коли близько зійшовся з ним.

Тетяна Петрівна не могла, щоб про її бога говорили, як про звичайну смертну людину. Вона вела далі, похитавши тільки з докором головою — докором не Німеччині, а професору Єшевському, що в такий урочистий день міг згадувати низькі прикрості:

— Який пам'ятник зрівняється з тим, що він звів собі в людстві!

Її зворушливу мову урвав прихід нових гостей. Степан Васильович Єшевський і його дружина Юлія Петрівна радо тиснули руки Івану Михайловичу Сеченову — медику-фізіологу, хімікам Дмитрові Івановичу Менделєєву, Олександрові Порфировичу Бородіну, окулісту Юнге і ще зовсім молодому Іллі Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Іполит Пассеки, а з ними — невід'ємний від них гомін, галас, сміх.

— От добре; сідайте, панове, питимемо чай! — одразу заметушилась Тетяна Петрівна. — Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?

— Ще б пак, ми почали його з самого ранку, — мовив Сеченов. У нього було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах світився розум і в той же час якась насмішкуватість чи скепсис. — А що ми побачили під час обіду! Ми, як завжди, пішли обідати в ресторан «Hоtel d'Agneau». Ви, певне, вже бачили тутешніх баронів студентів...

— Чисті барани! — чмихнув іполит. Тетяна Петрівна хотіла грізно подивитись, але не вийшло.

— Які набундючені вони ходять по місту в білих капелюхах з довгими нагаями в руках і з величезними датськими догами на повідках, — вставив красивий, ставний Бородін.

— Це у них форма така, — підморгнув хлопцям Борщов.

— Мене попервах просто сміх брав, коли я стрічав тутешніх студентів — їхні різні партії — з різними кашкетами — жовтими, червоними, білими, величезні ботфорти неймовірної форми. Ніяк не розбереш, у чому ж різниця їхніх партій... У неділю вони лише нудно пиячать та викликають один одного на дуель через якусь дрібну дурницю. Бевкне хтось — «dummer Junge» (Дурний хлопець (нім.) — от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так, подряпають одне одному фасад!

Усі зареготали.

— Але ми відійшли від теми, — зауважив Степан Васильович. — Ви, Іване Михайловичу, почали про ювілейний обід.

— Так, так. Ми справді потрапили на ювілейний обід. З прусськими баронами сидів старий професор юридичного факультету. Він виголосив промову, в якій сказав, що йому випало в юності щастя на власні очі бачити цю велику людину.

— Це справді щастя, — зітхнула Тетяна Петрівна, і Юленька Єшевська співчутливо кивнула їй головою.

— Професор говорив про гуманність і широту поглядів Шіллера, зупинився на жіночих образах у його творах. Одверто кажучи, нічого захоплюючого, піднесеного в промові не було. Спокійна собі лекція. Не те полонило нас у Шіллера, коли ми читали його вперше. В цій спокійній лекції зникло, не чути було «Sturm und Drang'y» (Натиску і'і бурі (нім.).