Марiя

— Нам більший. Дозвольте представити мою співвітчизницю. Це українська письменниця Марія Олександрівна Маркович, а книги підписує псевдонімом «Марко Вовчок».

Лелевель з вишуканою галантністю поцілував Марії руку.

— Коли вас не злякають досить круті і вузькі сходи, я хотів би вас запросити в моє помешкання. Вас-то не злякає ніяка крутизна, але дама...

— О, дама теж не з боязких, — засміявся Герцен, — вона з нашого сміливого табору!

Помешкання.. Це були дві невеличкі мансардні кімнатки, низенькі, з пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стіни.

— Це просто мені пощастило, — якось наївно добродушно мовив Лелевель. — Тут проходить труба від хазяйського комина, взимку вона обігріває мою квартиру, і опалення нічого мені не коштує.

Не скупість чи бережливість говорили тут, а емігрантські злидні.

Крім книжок, здавалося, нічого не було в цій кімнатці. Книжки на дешевих нефарбованих полицях від підлоги до стелі. Ні, все-таки були стільці, ліжко, невеличкий комодик, що заміняв і стіл, — вони просто губилися серед цієї сили-силенної книжок, а меблі були навіть не прості: комодик з інкрустаціями, але все різнокаліберне, древнє — як випадкові речі, знесені на горище. Та ні Марія, ні Герцен не бачили їх. Здається, і для господаря це все не мало ніякісінького значення. Тільки книги, зв'язані рукописи. І вже кілька хвилин згодом розгледіла Марія в не дуже освітленій кімнаті на стіні портрет Міцкевича.

— Мій учень по університету, — з гордістю сказав Лелевель, спіймавши погляд Марії.

— Ми всі ваші учні, — мовив Герцен, — не тільки ті, хто слухав ваші курси історії. Хоча саме і в науці історії ви сказали власне слово, зробивши її літописом життя народу, поневолених селян, а не війн та інтриг королів і царів. Але у вас ще більше учнів у стійкості й незламності ваших поглядів, в тому, що ви не йдете на згоду й примиренство з вашими співвітчизниками-консерваторами, які спекулюють на тому, що вони також емігранти, і нагадують це, щоб мати вплив на молоде польське покоління, хоча ідеї їхні ніяк не служать ані прогресу людства, ані поліпшенню життя рідного народу.

— Я читаю уважно ваш «Колокол», — сказав Лелевель, — і я нічого не можу заперечити проти ваших позицій щодо Польщі. Треба розрізняти народ і уряд. Уряд, який є катом і для свого російського народу, і для всіх загнаних в Російську імперію, і, з другого боку, народ, який мусить зрозуміти, що ненависть між нами — лише міцний ланцюг, що пригнічує народи ще дужче. Зараз, я гадаю, «Молода Польща» повинна зрозуміти свій шлях, і ви в «Колоколе» багато для цього робите.

— Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи інший народ, — гаряче сказав Герцен. — На жаль, проводирі польської еміграції в Парижі, польські аристократи, мріють лише про відновлення старої Польщі, старих звичаїв, поезії можновладних маєтків і покладають надію на Європу.

— Аристократи, ясновельможні пани, не раз губили Польщу, — сумно мовив Лелевель, — губили успіх наших повстань, у яких молодь горіла полум'ям, але замість революційного прапора, демократичних настанов, — панство захоплювалось своїми вузькопатріотичними закликами і дурманило палкі юні голови. Я радію, що живу не в Парижі, де пани Черторижські, Мерославські гризуться між собою. Ці безконечні емігрантські чвари! Невже вони й тепер загублять справу? Сліпа, безсовісна шляхта гальмує справу, губить себе, а селянин ще й досі сидить на напівволоку.

Це йому боліло. Все життя було віддано за визволення рідного народу, польського народу — саме народу, а не оспіваної старими романтиками Жечі Посполитої. А він, Лелевель, народ бачив у зубожілому вкрай селянстві, злиденному міському населенні робітників, ремісників, ще тоді, у тридцяті роки, коли він був на чолі визвольного руху, такого розпливчатого, такого незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революційне настроєних, він був членом тимчасового польського уряду і висловився за наділи селян землею. Він вважав, що історія Польщі починалася з сільської общини, він твердив, що так було у всіх слов'янських народів.

— Вони можуть зовсім загубити справу, — старий безнадійно опустив голову, і Герцену захотілося підбадьорити його.

— Це ви, ваше покоління, мій друг Ворцель, — сказав Олександр Іванович, — зробили те, що для всієї Європи слова «поляк» і «революціонер» стали синонімами. Вийшовши в еміграцію, ви не лишили батьківщини, ви взяли її з собою — і хіба не виходили всі народи вклонитися полякам? А хіба й зараз не йдуть ваші виученики скрізь туди, де спалахує полум'я визвольної боротьби? Скільки вашої молоді в загонах Джузеппе Гарібальді! І невже ви гадаєте, що російська і польська молодь не знайдуть спільної мови? Вже дістаються і до нас відомості: є випадки, що російські офіцери відмовляються «усмиряти» поляків і повстають на боротьбу з вашими словами, що ви колись кинули, і вони стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!»

В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврів зовсім молодий вогник, а його обличчя осяяла вдячна усмішка.

Так, це він давно сказав: «За нашу і вашу свободу!» Невже ці слова ведуть молодь? Як добре!

— Це лише початок, — вів далі Герцен. — Я вірю в ідею федерації слов'янських народів, коли кожен народ вільно вступить у союз з іншими. На рівних правах об'єднаються Польща, Україна, Росія. Народ мусить об'єднатися проти спільних ворогів — царя, панства, кріпацтва, за землю і волю, а не один проти одного, і не буде полякам причин ненавидіти росіян!

— А українцям поляків! — сказав Лелевель, поглянувши на Марію і усміхнувшись їй.

При всій його простоті в ньому все ж таки проглядало багато тонкого виховання — і як поцілував руку, і підсунув старий стілець, і як шанобливо пропустив наперед, а по сходах навпаки — йшов попереду, немов не вузька напівтемна драбинка вела на мансарду, а широкі сходи, застелені оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але відчутне Марії. Вона не встрявала в розмову, вона упивалася нею, вона милувалась шанобливим ставленням Герцена і граничною внутрішньо аристократичною простотою старого революціонера-вченого, ім'я якого з побожністю вимовляли її немирівські друзі — Дельсалі, Шуазель, інші поляки. Вони, певне, не уявляли, як він живе. Вона згадала іншу двоповерхову кімнату — кімнатку-майстерню, антресолі, опочивальню, майже порожні, такі ж випадково бідно обставлені, тільки замість великої кількості книжок у кімнатці «нижчого» поверху — майстерні — висіли картини, етюди, на мольберті натягнуте полотно і накреслений новий ескіз, скрізь всіляке художницьке начиння, яке вона так любила прибирати, він їй навіть не забороняв мити пензлі! І такі ж святі, дорогоцінні й прості в своїй граничній мудрості і любові до людей і батьківщини слова лунали в ній.

Як їй пощастило, Марусі Марковичевій! Вона розкаже батькові, батькові Тарасові про те, як Герцен водив її до Лелевеля!

Вони повертались зворушені, розчулені.

— Святий старець! — вимовив Герцен. — І яка простота в усьому. Я стрічався у Парижі з Міцкевичем, поляки були навколо нього, наче навколо архієрея, і він усі почесті приймав як належне. Правда, саме тоді він був під величезним впливом єзуїта Товянського, і я не міг сприймати спокійно ані його тодішнього містицизму, ані схиляння перед Францією з її героєм Наполеоном. Він у той час вірив, що Франція на чолі з нащадком Наполеона поведе революцію вперед. Це вічне бажання — мати якогось кумира — католицизм розвинув безмежно, особливо містичну екзальтацію, і як вона пошкодила такому великому поету Міцкевичу! А Лелевель своїми старечими мудрими очима бачить, що не ветхій Європі рятувати нас! Я переконаний, що саме із Сходу, з Росії, з її півдня — вашої України, — підіймаються свіжі міцні сходи.

— Яка я вам вдячна, що ви повели мене до Лелевеля! — вирвалось у Марусі.

— І я вам вдячний, що ви були зі мною, — мовив привітно Герцен.

10

День був як день, нічого особливого. Вони знову жили в Дрездені. І вечір мав бути звичайний, їх запросила на чай Тетяна Петрівна Пассек. Опанас Васильович сказав Марії, що йому зовсім не хочеться йти.