Марiя

Легко сказати — збиратися і їхати! Треба ж закінчувати лікування, яке зовсім не допомагає, треба закінчити оповідання і надіслати до Петербурга, щоб мати гроші. Взагалі підрахувати гроші. Але ж це все дрібниці, які обов'язково виникають при кожній значній справі! Треба їхати — і все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, піду швидше похвалюсь йому, він любить чути про неї добрі слова!

Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокійніше, але в такому ж піднесеному стані, і його з такою ж насолодою читала вголос Марія Каспарівна.

«Зараз одержав Вашого листа і знаю, що має бути Кавелін, і чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше ім'я «Колокол», якщо знаєте, де він, перешліть йому».

Професор Кавелін зараз у Дрездені, ще не траплялось нагоди Марусі говорити з ним, тільки інколи ловила швидкий, уважний, зацікавлений погляд. Тут зустрілись, як буває з земляками, наче добрі знайомі, умовились обов'язково бачитись.

— Кавелін — один із старих близьких друзів Олександра Івановича ще з московського гуртка, — мовила Марія Каспарівна. —Як то зустрінуться після дванадцятирічної розлуки?! Шляхи були надто неоднакові, — похитала головою Марія Каспарівна. — А от-от і до вас знову дійшло: «Марка Вовчка жадаю бачити, її книга така незрівнянна річ, що я не лише собі, але вголос читав Таті і навіть радив перекласти англійською мовою».

— Ви зовсім запишаєтесь, Маріє Олександрівно, — усміхнувся Рейхель.

— Почекай, почекай, тут є і для тебе, — спинила його Марія Каспарівна. — «За винятком Рейхеля — я вам серйозно раджу ненавидіти всіх німців. Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить, і Прудон його звав «Ame d'archange» (Архангельська душа (франц.), а ви звете дружиною».

— Це чудово, — аж заплескала в долоні Марія, а Рейхель почервонів і поцілував руку дружині. Та жартівливо засуджуючи глянула на нього.

— А от і докоряє нам: «А що ж ви ні слівця не сказали про мою статтю «Very dangerous» (Дуже небезпечно (англ.). Справді, ми тоді прочитали ту статтю і нічого не написали йому з приводу неї. Але що ж писати? Як це можна зараз припиняти викривання? Викривальні статті та фейлетони? А може, я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росії? — замислено сказала Марія Каспарівна.

— Мені дуже прикро, що він напав на «Современник», — ніяково мовила Марія. — Я не була знайома особисто, я тільки читала й Добролюбова, й Чернишевського, і це такі переконані в своїх поглядах, сміливі, передові літератори. «Современник» тепер найкращий журнал у Росії. Мені сумно, що Іван Сергійович розійшовся з ними.

Це було їй поки що незрозуміле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко їх любить, вважає «своїми», а редакція «Современника» шанує Кобзаря.

Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги і думок Вона раділа, що Герцен похвалив її твори.

* * *

Немов хтозна-скільки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з Петербурга — нові міста, нові зустрічі, нові люди...

Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...

Вона швидко призвичаїлась до переїздів, готелів, пансіонів, наче усе життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати, хоча знає і німецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає переговори з портьє, і той уже розпливається в люб'язній усмішці, і швейцар несе речі в номер — і недорогий, і не найдешевший, просто цілком пристойний.

Потроху всі турботи переходять до неї, і вона сама все планує: де побувати, кого відвідати.

«Любить вона ці подорожі, як отой Булах з її «Трьох доль», — думав Опанас. — А добре вона про це написала, їй-богу». — І згадував рядки, що оце переписував: «З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, і бере, було, його з собою, малого, то ще тоді він закохався у дорогах».

Отак і вона, певне, «закохалася у дорогах».

Коли в листі Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марія одразу вирішила, що поїде. По-перше, треба ж домовитися, врешті, відносно перекладу — він і досі не закінчив «Інститутки», по-друге, коли ще випаде така можливість, а хотілося якнайбільше усього схопити, побачити.

Він запрошував її одну — тобто в листах не було мови ні про Опанаса Васильовича, ні про Богдася, лише привіти їм. А сам він збирався їхати з дочкою, він давно хотів їх познайомити.

— Може, й ти хочеш поїхати? — спитала чоловіка Марія, але таким тоном, що навіть обом незручно стало, бо їй і на думку не спадало їхати з ним.

— Я з Богдасем лишуся, — похмуро сказав Опанас Васильович. — Та й грошей не вистачить.

— Щось Білозерський нічого не шле, — мовила Марія. І питання начебто було вирішено. Але Тургенев не зміг поїхати. Дивно! Теж через гроші — не надіслали йому ті, на які розраховував. Та він питав у листі, де буде Марія у серпні. Він обов'язково приїде хоч на кілька днів побачитися перед від'їздом до Росії. Він писав, що взимку, в Петербурзі, вони часто зустрічатимуться. Може бути дуже добре.

— І мене вже тягне додому, — признався Опанас Васильович. — От закінчиш лікування — і поїдемо.

— Як додому? А Лондон?

Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти — їдуть чи ні. Вони їдуть обов'язково. І вдвох.

— Ясна річ, після Лондона, — пожвавішав і Опанас Васильович, і, дружно зібравшись, поїхали до Остенде. Марія, звичайно, вибрала Остенде, що радили для ванн. Адже звідти лише одна ніч до Лондона!

Хоча й знала Марія, що на неї чекають, вирішила, що не гаразд буде — як сніг на голову, треба спочатку написати самій, з Остенде, і в умовлений день приїхати.

...Сьогодні мав відходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює, адже вона сиділа за столом, і чистий папір лежав перед нею, а вона ніяк не могла знайти вірного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав відійде і вона не встигне відіслати, швидко, хвилюючись, що запізниться і всі плани знову переплутаються, написала зовсім просто, неофіційно, мов людині, що її добре знає, як їй хочеться побачитись із ним, скільки вона мусить передати йому сердечних привітів і щирих подяк, а тому, коли вони з чоловіком приїдуть наступного понеділка — чи буде це зручно? А зараз вона в Остенде, де й чекатиме на його відповідь.

Глянула на годинник. Ой! Вона запізниться на причал.

— Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобі прочитаю, що написала в Лондон!

Опанас не відгукувався. Він ще не повернувся. Швидко, навіть уже не перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф і майже бігцем подалася до причалу. В її розпорядженні було кілька хвилин до відплиття.

Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за кілька днів і сама вирушить на такому ж.

Минуло кілька днів, а відповіді не було. Пішов у море ще один пароплав, і другий, і навіть той, що мав везти їх у понеділок. Виникали різні сумніви. Може, саме нема в Лондоні? А може, захворів. А може, щось сталося в сім'ї. А може, просто ніколи. Може ж таке бути?

Опанас Васильович теж непокоївся. Тоді вона так по-дитячому ображено накинулася на нього:

— Де ти ходиш? Я тобі свого листа хотіла показати, а ти десь з хлопчиком завіявся, і я мусила так одправити. Ніколи тебе нема, коли треба.

Потім аж самій стало соромно, і він її заспокоював, ніби й справді був винний.

— Одправила то й одправила, що ти сама написати не зуміла? Хіба всі листи даєш мені на правку читати? — усміхнувся.

— Не на правку, а так, порадитись. І як ти порівнюєш з іншими листами, то ж пишу своїм, друзям знайомим, які знають мене, а то — Герцену!

Але тут же подумала: «А може, й краще — написала, як написалось».

Щасливу звістку приніс Богдась. Прибіг червоний, захеканий.

— Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть і ключі дає...

— Портье, — поправила Марія.

— Еге ж, портьє, він казав тобі лист є, зараз хтось принесе, а мені не схотів віддати, — ображено мовив хлопчик.