Марiя

— Як це добре у тебе сказано: хай на небі, чи де там, спокій, але діяльність, але любов, але головне життя — це ж на землі!

14

Богдась! От хто був закоханий у Митю!

Він дивився на Митю наче широко розкритими очима і намагався йому наслідувати. Ніхто, ніхто в житті не подобався йому так з чоловіків, як Митя. Скільки маминих друзів і знайомих бувало в них у Парижі, і він багатьох із них любив, до більшості ставився приязно, але в Митю він був просто закоханий, хоча той нічого не робив, щоб привернути це хлоп'яче серце.

До «мсьє Пассека» — Олександра Вадимовича (він змалку звик звати його «мсьє Пассек») — Богдась ставився якось поблажливо, від нього Богданові не було ніяких прикрощів або неприємностей. Навпаки, Богдась був певний, що нічого такого від Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась підріс, він зрозумів, що це не тому, що він, Богдась, так уже подобається мсьє Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамі, і Богдась навіть відчував підсвідоме якусь силу й владу, бо він завжди був непохитно переконаний, що для мами він — найголовніша істота в світі, навіть коли мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього «мій тиран», «я його раба», — і навіть писала так у листах до нього, — Богдась знав, що це не лише жарт. Зі свого боку Богдась також, щоб догодити мамі, був завжди з Олександром Вадимовичем чемний і досить витриманий, інстинктивно він відчував, що так потрібно для всіх, своїх і сторонніх. Ніколи ні з ким, навіть з бабусею він не говорив про маму і Сашу. Діти часто бувають далеко замкненіші й витриманіші в таких складних сімейних ситуаціях, ніж гадають дорослі! Але особливо близьких взаємин з Олександром Вадимовичем не було. Ні в чому він не правив для Богдася за ідеал чоловіка, особливо останнім часом, коли став так часто хворіти.

Богдасеві було більше шкода мами — весь час вона з ним, стільки віддає часу й сил. По натурі добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це просила мама, але своєї ініціативи коло хворого не виявляв. Йому дужче подобалися і Карл Бенні, і його вчитель Олександр Сахновськии, а потім Волков і галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже свої власні приятеліровесники, свої хлоп'ячі інтереси, і його все менше цікавило і обходило життя дорослих у будиночку в Нейї.

У родичів на Орловщині — і в місті, й на селі — він відчув себе дорослою людиною. У всякому разі, намагався так поводитися. Всіх родичів одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли він приїздив із мамою з Немирова, усіх дивувала його українська мова, українські пісні і як — Марія писала про це Опанасові — він «навертав одпалих українців». А тепер так само дивувалися з його блискучої паризької вимови, вільних, але в межах чемності, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження дикуватих поміщицьких синків-гімназистів. Усіх вражала його обізнаність у різних міжнародних політичних подіях — адже скільки він наслухався розмов дорослих і про Гарібальді, і про Наполеона III і тепер з апломбом розповідав провінційним тітонькам та кузинам! Ніхто не спиняв його втручання в розмови старших, і нікого не дратував його апломб, з яким удома, по правді, він ніколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний, веселий, добродушний. Це все привертало до нього, вносило пожвавлення в провінційне життя родичів, і єдине, що його інколи ображало, так це те, що мамині тітки — а, значить, його бабусі — та й рідна бабуся не цілком і не завжди вважали його дорослою самостійно мислячою людиною, хоча йому вже минав п'ятнадцятий рік! Це виявлялося в турботах і піклуванні, щоб він не застудився, не «перекупався» і т. ін.

У родичів на Орловщині він швидко забув останній сумний час у Парижі, смерть Саші, тим більше, що це трапилось не на його очах, а в Ніцці. Він, по правді, не дуже переживав і «;мерть батька, бо відвик від нього. Останні роки хлопець був трохи ображений після того, як одержав від батька листа, в якому Опанас Васильович перераховував усі свої витрати, свої борги й пояснював, чому не надсилає йому грошей. Власне, мама дуже часто при ньому і навіть з ним підраховувала свої «достатки» і навіть радилися разом, як можна «викрутитися» з скрутного становища, і разом накреслювали плани економії в побуті, які, правда, рідко витримували, тільки-но гроші з'являлися, але ж з мамою усе було разом і спільне, і мама добре розуміла, коли й що потрібно Богданові, щоб не похитнувся його авторитет і певне «renommйe» серед хлопців! А от лист батька був у чомусь образливий для нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але він почув, як вона сказала бабусі: «Я гадала, що коли людина знає, що в неї росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбується про нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув від мене про батька і ніколи не почує, але коли Опанас Васильович через свою нову сім'ю вважає неможливим для себе давати на його освіту — я ніколи вдруге не нагадаю йому про це. Я сама вирощу свого сина».

Друга сім'я! Богдась нічого не спитав ані маму, ані бабусю: і, ніяково, і якось страшно було розпитувати, саме — страшно. Не кажуть самі — значить, не можна про це говорити. Про «другу сім'ю» він почув і від цікавих до всього родичів у Орлі. Голосним шепотом, прозорими натяками говорили про якусь співачку, про маленьких дітей, співчутливо поглядаючи на Богдана. Щоб він говорив про батька й маму з родичами?! Та нізащо в світі! Мама була для нього непорівнянною ні з ким! Хіба хоч одна жінка була схожа на неї?

Мама, відправляючи його в Орел, казала, що неодмінно йому треба поїхати побачитися з батьком, і він збирався. Мама нічого не казала про «другу сім'ю», і він якось забув про це. Та от надійшов лист про хворобу батька, і тітоньки-бабусі заквоктали навколо нього: «Бідний хлопець, йому треба хоч би попрощатися з батьком!» І всі хором виспівували, який батько був хороший, майже святий, і в усьому відчувалася догана мамі, але від'їзд ніяк не влаштовувався, і поки його збирали —батько помер.

Кілька днів він намагався уникнути товариства, бо вже родичі з їхніми зойками та співчуттям ставали нестерпні, з однією ба" бусею було легше, — бо вона мовчала, певне, теж ображена осудом дочки. Але потім почалися турботи про наступні іспити в гімназії, перше хлоп'яче захоплення дочкою давніх орловських приятелів мами й батька — теж наче родичів, наступна подорож до Москви та Петербурга. Усе це віддалило смерть призабутого батька.

А в Петербурзі почалося нове життя, і в Петербурзі жив з ними Митя Писарєв.

Писарєв доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась звав його просто Митею, і не те щоб вони заприятелювали, — Митя був дуже зайнятий, але він дійсно правив для хлопця за ідеал людини й мужчини.

По-перше, він був «революціонер», адже він тільки-но вийшов з Петропавловки. По-друге, він так багато читав і знав, як ніхто з їхніх знайомих, та аж ніяк не пишався, що він такий розумний. Про все, про що хотів дізнатися Богдась, про все він міг розповісти просто і ясно. З ним було цікаво розмовляти! Шкода тільки, що йому було ніколи. По-третє, він був справжній мужчина — гарний, міцний, здоровий. Здавалося, пройти з кінця в кінець величезного Петербурга для нього — дрібниця. Він казав, що влітку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, і Богдась мріяв про літо. Митя не казав Богдасеві, щоб той готував уроки або читав щось потрібне — просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмові. Вони були зовсім на рівних, наче брати, тільки один — старший брат, але такий славний, не гордий старший брат, хоч і найрозумніший серед усіх, хто буває у них. Дарма що молодий, але ж всі прислухаються до його слів, до його думки, навіть мама.

Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозуміти, що для мами Митя не просто «брат».

Митя ніяк і не приховував, як він любить маму, але він аж ніяк не запобігав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь, запобігав перед ним, і йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться до Миті не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася їх не можна було й порівняти! Богдасеві інколи навіть страшно ставало, що мама якась байдужа до Миті, ні, не байдужа, це було не те слово; і Богдась не міг знайти вірного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так, не радилась так про свою роботу, як ніколи не радилася з Олександром Вадимовичем, не зважала б так на його думки і навіть зауваження та заперечення, коли читала ііюсь своє, і не любила б так сама слухати уважно-уважно все, що написав він. А втім, завжди Богдасеві було страшно, що мама раптом не захоче жити спільно з Митею, хоч про це ніколи й мови не було, що раптом вони роз'їдуться — хоча ніколи вони не сварилися. Богдасеві здавалося, що кращого за Митю не може бути, і коли вже мама, як усі жінки, хоче чи мусить, — в цьому Богдась ще не розбирався, — бути знову замужем, то тільки за Митею, тільки з Митею! Богдан уже прочитав його статті про Базарова, «Мыслящий пролетариат», і вирішив сам для себе: він мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, і, звичайно, він буде революціонером!