Марiя

А будинок на розі Литейного знову ставав центром бойової російської літератури.

* * *

Вранці Митя трохи спізнився на сніданок. Марія уже хотіла спуститися до нього, як він сам вбіг до кімнати.

— Марі! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов і сказав, що Некрасов бажав би побачитися зі мною для розмови про збірник, який хоче видати. «Якщо бажаєте, — сказав він, Звонарьов, — Микола Олексійович самі приїдуть до вас, а якщо ваша — себто моя — ласка, то просять пожалувати сьогодні ж уранці до них, до Некрасова». Я відповів, що «пожалую» сам, і зараз їду. Руку на щастя. Марі! Я поспішаю!

— Ой, як добре! Але ж ти не снідай! Випин хоч молока!

— Потім, потім.

— Ні, ні, випий швидше, це хвилинка. І хай щастить! Я чекатиму тебе вдома!

Він на ходу поцілував її руку й побіг.

Боже мій, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через неї він лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хіба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим місце Миті, критика Писарєва! Ой, хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострі статті проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хіба Митя не помилявся у своєму запалі? Але ж, певне, коли Некрасов надумав запросити Митю на головного критика в «Отечественных записках», то це вже він погодив і з Салтиковим, і з іншими. А що це за збірник? Це, мабуть, поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидіти без діла, справжнього, потрібного діла! Хай що завгодно кажуть про нього — але хто б міг у сучасних умовах, попри всі перешкоди, зробити це для літератури? Яка «зміїна мудрість», як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрібна у взаєминах з цензорами! А його ставлення до авторів!..

Як старий боєць, він збирає свою когорту. Звичайно, він перетворить ці нікчемні «Отечественные записки» теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марії нема ні найменшого сумніву. Некрасов — великий стратег. А з авторами — їй же богу, як капельмейстер, добирає свій оркестр — з різними інструментами, різними голосами цих інструментів, а все разом залунає, як симфонія. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марія не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спеціально для цього.

І невже треба «прощати» чи «не прощати» цій людині, цьому найкращому поетові в Росії і карти, й інші «гріхи»? І знову поверталася до думки: «Ну як міг не прийняти його Герцен у Лондоні? Чому вони зовсім розійшлися з Тургенєвим? Ну, хай би різні святенники жбурляли каміння в Некрасова, але ж вони, вони?..»

От і вона «розійшлася» з Тургенєвим. І Герцен не може простити йому відповідей у сенаті... Вона згадувала, аналізувала, якось намагалася відволікти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як відбудеться це важливе перше побачення. Такі ж складні людські душі. Іноді якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть — і потім роки непорозуміння, навіть і тоді, коли нема протиріч. Ні, між Герценом і Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша різниця світоглядів... Але ж Митя і Некрасов мусять, мусять порозумітися!

Вона то підходила до вікна, то сідала за їхній спільний робочий стіл, але не робилося нічого, то підходила до піаніно — хазяйського піаніно. Вона зраділа, коли вперше побачила його, і знову подумала: «Приїде Богдась, вчитиму його .музиці». Богдась був зараз із бабусею в Орлі.

Взяла кілька акордів. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мій, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Миті!.. І сама здивувалась, як це так подумалось поряд — Богдасик і Митя!.. Наче за Митю так само відповідальна, як за Богдасика. Підійшла знову до вікна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...

Вона сама здивувалась тій радості, з якою побачила нарешті високу струнку постать Миті. Його наче вітер підганяв, такими швидкими кроками поспішав він.

— Ну як?

— Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...

— Що ти? Він тільки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповідай усе докладно!

— Знаєш, я чесно признаюсь тобі: одразу Некрасов мені просто жахливо не сподобався, мені здалося в його обличчі навіть щось фальшиве. Ні, ні, не лякайся, за кілька хвилин розмови переді мною виявився такий чарівний діяльний розум, що враження зовсім змінилося, навіть стало соромно мені. за. перше! А може, я просто відвик від такої простоти? Вона мені здалася неприродною, але ж за кілька хвилин я зрозумів — це не вимушено, він справді такий: розумний, простий, діяльний, Ми довго розмовляли.

— Дуже довго, я вже почала хвилюватися.

— З ним цікаво було говорити зовсім одверто, говорити й про журнал, який він редагуватиме, певне, з наступного року. Він сподівається, що незабаром дадуть остаточний дозвіл на цю комбінацію — він і Краєвський. Говорили й про сучасне становище літератури. А конкретно практичний наслідок нашого побачення — Некрасов запропонував мені написати для збірника, який він, хоче видати тепер, дві-три статті аркушів на десять.

— Ой, як добре, — аж зойкнула Марія, — про що ж?

— Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про «Дым». Звичайно, я хочу про «Дым» написати. Потім про роман Андре Лео, а ще про Дідро — я це давно про себе замислив, про Дідро написати, а про Андре Лео саме на часі. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався і попередив, що мені в «Русском слове» платили не менше як по 50 карбованців за аркуш і менше я не візьму, я вирішив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що він ніколи не наважиться мені платити стільки.

— Він сказав тобі так? —перелякалася Марія: чого ж він радіє, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це.

— Еге ж, він сказав саме так, і що норма в збірнику за аркуш буде мені 75 карбованців. Ну, я погодився і на це!

— А ну тебе, ти мене перелякав!

— Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого існування, а для статей треба буде від них відмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скільки мені треба, але я відмовився, навіщо одразу починати з авансів? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силоміць дав мені записку — в разі потреби видати мені негайно 200 карбованців — от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвіна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладів «для існування» більше не візьмемо!

— Я така щаслива за тебе!

— Це все через тебе так добре обернулося — із Благосвєтловим порвав, і з Некрасовим зійшовся! А він передав тобі вітання і сказав, що чекає на роман. Послухай, та у нас же багато роботи!

— І треба все встигнути! І Жюля Верна я обіцяла Етцелю не тягти. Ой! — Марія аж за голову схопилась обома руками.

— Марі, все встигнемо.

— Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе підганяю. Головне, твої статті чекає Некрасов! Які вони були потрібні одне одному! Здавалося їм — як двоє чесних трударів літератури...

9

— Ти його любиш? — спитала Сонечка Пфьоль.

— Кого? — не зрозуміла одразу Марія.

Перед тю майнуло обличчя Саші.Але ж його нема. Нема.

— Як кого? Митю Писарєва!

Марія глянула замислено й відповіла не одразу.

— Ні, звичайно, ні. Що ти? — і додала сумио: — Це зовсім інше.

Вона розуміла, таке питання цілком природне. Та хіба було щось схоже в її ставленні до «братика» Миті з її почуттям, її нестримним коханням до Саші? Саме нестримним, попри всі роздуми, розголос, лють його матері... А що з Митею? Майже цілий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навіть дивно — вони можуть працювати за одним столом! В«н так заступився за неї у Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натяків, та не звернув на це ніякісінької уваги!

Після її вільного, самостійного життя за кордоном про неї взагалі бозна-що плели з легкої руки Куліша. Хай плетуть. Вона звикла.

Ніхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю «з неба на землю» — на нижчий поверх у його маленьку кімнатку. Зовсім не тому, що боїться поговору. Тепер-то вона зовсім цього не боялася! Вона боялася зради Саші.