Марiя

Шурочка ствердно киває головою.

— О, я уявляю, скільки дають ці прогулянки й відвідини таких установ матеріалу для вашої творчості!

— Це не зовсім те, про що я хотіла зараз писати, — каже Марія. — Я домовилась з газетою у Петербурзі написати низку нарисів —«Листи з Парижа та Італії», але ж я все частіше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я б краще щось інше робила, ніж писала. Що ті писання? Читають їх ті, кому не дуже потрібно. А тим, які не читають? Тим однаково — як дудка в очереті.

Аполлінарія Прокопівна недовірливо скептично усміхнулась.

Шурочка аж руками сплеснула.

— Маріє Олександрівно, хіба можна так думати, маючи талант?

— Це щастя, коли є талант! — гаряче скрикнула Єлизавета Василівна.

— Невже потрібний тільки талант для щастя? — спитала Аполлінарія, і Єлизавета Василівна враз змінила напрямок розмови й почала так само гаряче доводити:

— Я вважаю, що жінка і без таланту може бути щасливою, знайти щастя в сім'ї. Інколи талант, навпаки, заважає сімейному щастю, якщо чоловік не розуміє цілком жінки. Я певна, коли б я не покинула чоловіка, я б і не писала ніколи.

— Однаково талант не дав би вам мовчати.

— Та я ж почала писати зовсім з інших причин. Я абсолютно не могла жити з моїм чоловіком, а коли лишилася одна з дітьми, мені ж треба було заробляти, бо чоловік зовсім ними не турбувався. Наші батьки дали нам, дітям, добру освіту. Мене вчили кращі професори Москви.

Це було все справді так. А все ж таки, незважаючи на одверту розмову, вона не розповіла, що серед тих професорів був молодий видавець «Телескопа», професор Надєждін. Як вони полюбили одне одного! Як мріяли одружитися! Але батьки, гонористі столбові дворяни, і слухати не хотіли про такий мезальянс — видати дочку за «поповича», «семінариста». Заборона батьків так на неї вплинула, що вона трохи не збожеволіла, певне, відтоді й лишилася така нервозність.

Потім їй було байдуже, її повезли за кордон, там зустрівся миршавий график Саліас де Турнемір, нікчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь професор із семінаристів! Любові не було. Щастям і не пахло. Чоловік кидався на різні афери, поки не протринькав усе придане дружини. За якусь скандальну дуель йому запропонували покинути Росію — він був французький підданий. Єлизавета Василівна не захотіла їхати й лишилася з трьома малими дітьми на руках.

Літературні здібності — це було щось сімейне. Адже її рідний брат Сухово-Кобилін був відомий і цікавий літератор-драматург. На жаль, відомий і страшною своєю справою — убивством коханки, за яку постраждав не він, а його безвинні кріпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжіла над ним усе життя.

Яке вже там щастя в сімейному житті графині! Та то було давно, не хотілося їй згадувати... Не хотілося згадувати й про свою пізнішу закоханість у друга дитинства — Огарьова, саме тоді, коли той полюбив Наталію Олексіївну. Але з Огарьовим лишилися друзями. Навіть інколи запевняла себе і його Єлизавета Василівна, що вони — однодумці. Це останнє було далеко не так, і дедалі виявлялося все дужче.

— А втім, щастя, коли робиш і заробляєш улюбленою справою, — зауважила Шура на слова Єлизавети Василівни. — Адже одразу ваш перший твір «Племянница» так добре прийняли. Тургенев написав про неї.

— Не кажіть мені нічого про Тургенева, — спалахнула графиня. Вона не любила його з тої першої рецензії, у якій він почав з компліментів її щирості, ліричності, а закінчив тим, що назвав її талант «непершокласним», а головне, написав, що їй не страшно наповнювати десятки сторінок або непотрібними розмірковуваннями, або розповідями, що не мають ніякісінького відношення до справи, або просто базіканням. Цього ніколи не могла простити графиня.

Правда, дальші її твори зазнали ще дужчої критики з боку Чернишевського й Добролюбова. І. звичайно, письменниця Євгенія Тур назавжди зненавиділа їх і їхній «Современник».

Але тих уже не було, а Тургенев, хоча був зовсім не з ними. жив близько, не намагався ніяк підтримувати знайомство з нею, яке почалося ще в її московському салоні. Зараз, коли всі друзі Герцена, Огарьова були обурені ного поведінкою, вона наче мала всі підстави докоряти йому і дати волю своїм почуттям

— Як це можна відректися від своїх друзів! — палала вона.Маріе Олександрівно, ви ж знаєте, у своїх відповідях сенату він написав, що давно порвав з ними, з Герценом і Огарьовим.

— Він не поділяв їхніх думок, це відомо, але справді так сумно й неприємно почути таке про Івана Сергійовича, — мовила Марія.

-— Ми сперечаємось з моїм другом Огарьовим, — хвилювалася графиня. — Він пише мені, що у нас із ним спільний ворог— свавілля, деспотизм, та друзі у нас різні. Я не заперечую, вони надто вірять в селян на Русі, а я зараз нічому вже доброму в Росії не вірю, не вірю і не вірю. І сама я думаю — я вже ніколи не писатиму для дорослих, я не можу бути матеріалісткою. Принаймні для дітей можна писати за старими правилами-та звичаями — з вірою в доброчесність, справедливість, право, у вищий дух і безсмертну душу.

— Так і до бога близько, — усміхнулась скептично Марій. Як часто вона тепер думала сама про твори для дітей. Але ж хіба є одна справедливість, одне право для внуків графині Саліас і для тих дівчаток, яких злидні викидають-на вулицю, а потім вони потрапляють, у; тюрми і- в. колонії для малолітніх злочинців.

Після «затишного» вечора у Саліас вона повернулася розстроєною.

— Сашенько, — сказала вона, — а знаєш, що б я хотіла?

Він дивився на неї, як завжди, захоплено й закохано.

— Ми повернемось додому і влаштуємо школу для дівчатоксиріт, яких жахливо звуть «малолітні злочинниці» Я сама вчитиму їх, вони й житимуть у школі, працюватимуть у саду, на городі. Десь на селі, в гарному місці у нас на Україні. Ти б хотів? Ми-б разом довели, як можна виростити з них чесних трудящих людей, порядних працьовитих жінок. Не смійся з цієї думки, я серйозно кажу. Ну, що моє писання? Для кого? Для чого?

Але ж не писати вона не могла...

їй справді дуже захотілося писати для дітей — і писати про щось героїчне, славне, не про слабкість людську, а про Велич і благородство душі людини, хай і в маленької істоти.

Вона спробує написати казки, адже діти так люблять казки, І в казці можна про все сказати й показати різні вдачі, і різні випробування в житті, і щоб це було схоже на правду.

Звичайно, буде схоже на правду — адже, пишучи, вона думатиме, що це все відбувалося на Україні.

Вона заплющила очі, і здалося: вона не тут, не в маленькому будиночку над Сеною... і наче почула плескіт та леління дніпрових хвиль.

Не писати вона не могла.

* * *

Серце моє! Ми вже ніколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у цей маленький .будиночок яа березі Сени коло справжнього зеленого лісу.

Це нічого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такі розкішні книжкові шафи, з червоного дерева, з вигадливими інкрустаціями, майже зовсім такі, які ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсім такі, а все ж таки дуже, дуже гарні! .Я й не мріяла про такі! Давай не картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкіш і таку дорогу витрату! Ми так мало дозволяємо собі! А це ж наш подарунок одне одяому.

Це зовсім нічого, що ми не в самому Парижі. Дивись, скільки човнів на Сені, скільки рибалок, скільки закоханих на цих човнах, на березі!

Невже ми тут живемо? Я сама собі не вірю. А як буде далі?.. Так само! Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще більше. І я така рада, що ти написав статтю-про колонії для підлітків. Я така рада, що ми вдвох над цим думаємо, я багато думаю над цим, над цими бідолашними дітьми, я бачу що це твоє справжня діло, щоб усі закони про це переглянули і щоб не мали їх за покидьки серед людей...

Ні, таки справді, дуже красиві шафи! Це наші перші спільні меблі! Добре, що ми почали з них, а не з господарчого, начинания, адже те все обов'язково буде, без нього не обійдешся.. А от шафи — статечні люди, може, саме б цю купівлю відкладали, ну, і що ж, що ми з тобою ще ніяк не стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися наші книжки! Бачиш — он «Фауст» у зеленій з золотом оправі, це мені Іван Сергійович подарував ще В.Петербурзі, коли ми познайомилися.