Марiя

Одні пам'ятники — мармурові й бронзові бюсти — були схожі на тих, кому були поставлені, інші —зовсім ні... Але все ж таки вони нагадували ще живих, з усім притаманним людям людським горем, щастям, славою і бідами, і хотілося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.

Марія відхилила густий плющ, який майже зовсім закрив обличчя письменника на постаменті, — широке, веселе, жваве.

— Який він тут здоровий, міцний, впевнений, що підійме велетенську глибу — томи своєї людської комедії!

Вони обидві помітили, що збоку сидить молодий художник і змальовує пам'ятник.

— Пробачте, — мовила Марія і відійшла.

Шурочка не втрималась і мимохідь зазирнула з-за спини художника в його малюнок і ледь знизала плечима.

За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.

— Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, — іронічно мовила Марія. — Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число «безсмертних».

До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.

Він знав, що лишиться в серці народу, — пошепки сказала Шурочка. — Це далеко почесніше.

А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.

— Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, — мовила Марія. — І стежки майже не І. видно.

— Яке страдницьке, змучене обличчя! — зітхнула Шуроч; ка. — Його музика — моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.

— Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, — заперечила Марія. — Я теж його дуже люблю.

— Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, — засміялася Шурочка. — Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.

— Це, справді, вам більше личить, — милуючись нею, мовила : Марія.

— Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? — з жалем сказала Шурочка.

Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?

— Його дуже любив художник Делакруа, — мовила Шурочка. — Він вивозив його хворого гуляти, називав його «маленький Шопен». Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.

— Делакруа не так давно помер, — сказала Марія. — Яка прекрасна його «Свобода на барикадах»!

— Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро — не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники — його друзі й учні — самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, — Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. — До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, — хитрувато примружила вона одне око.

Марія розсміялася.

— Познайомитися ближче — я з охотою. А портрет — не уявляю, щоб я позувала!

— А я уявляю, — переконливо сказала Шура. .

— Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, — запропонувала Марія. — От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.

— Але ж вона їх уже не кохала, — заперечила Шурочка.

— Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? — роздумливо сказала Марія.

Могила Мюссе була в сімейному колі — сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.

Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:

Mes chers amis, quand je mourrai,

Plantez un saule au cimetiиre,

J'aime son feuillage йplorй;

La pвleur m'en est douйe et chиre,

Et son ombre sera lйgиre

A la terre ou je dormirai.

(Коли я вмру, посадовіть

Вербу плакучу наді мною.

Свою бліду прозору віть

Вона похилить в супокої,

І буде тінь її легкою

Для того, хто під нею спить.

(З франц. переклала Наталя Забіла).

— Правда, чарівні вірші?

Шура дуже любила вірші. Вона ніколи про це не казала, але тримала їх безліч у пам'яті. Для Марії це було чимось органічним у Шурі, невід'ємним від її синіх очей, дитячої усмішки, усього ніжного, поетичного обрису.

Звичайно, не при всіх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюблені вірші, рядки, що вразили її. Вона любила, як і Марія, ритися в книгарнях, на лотках у букіністів, і коли знаходила, відкривала для себе раніше не знаного поета або й давнього «знайомого», зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодією рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотілось поділитися цим дарунком з іншими.

— «Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов». Правда, Майков вірно сказав, — нагадала їй якось Марія.

З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.

От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:

— От послухайте ще його:

J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;

Je ne puis ici-bas que do

Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie І.

(Та леле, генія Петрарки я не маю,

Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,

Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, —

Пожертвувати можу всім своїм життям.

(З франц. переклала Наталя Забіла).

Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.

А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.

— Я вам інколи заздрю, — признається Шура. — Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.

— Ну, звідки ви це взяли? — зашарілася Марія.

— О, любові, як кашлю, затаїти не можна, — переконливо мовила Шура. — Здається, так кажуть італійці. Робота для нього — що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.

— І захворіли ним?

— О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш «Tristesse» (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, — я певна, між іншим, що не менше й щастило, — проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, — хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне — «Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht».