Марiя

Геть це низьке жіноче почуття!

Хай він буде щасливим. Якщо він зміг полюбити іншу, вона ніколи в світі не повернеться до нього.

Вона раптом відчула себе самотньою. Саша? Ні, ні, не треба Саші. Коли Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усміхнулася гірко, вона боялася розплакатися тут, на вулиці. Вона нікого не обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. «Ніхто не винен, сама я, сама я», — як співала колись. І чому для своїх почуттів у неї інша мірка й інші вимоги? І чому вона хоче тільки брати, нічого не даючи? Вона згадала вірного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нічого.

Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:

— А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!

— Чому? — спитала наче байдуже Марія. — Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.

— Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.

— Аз ким же? — так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: «Далі очі, далі серце...» Так от чому останнім часом не було від нього листів.

— Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.

— Він уже, здається, не мій, — примусила себе усміхнутися Марія.

— А й до тебе дійшло? — почервоніла Сонечка. — А може, це все неправда, плітки?

— Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш — і добре, між іншим, робиш, — то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас — хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.

— Не думаю, — похитала головою Сонечка. — А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?

— Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.

— Як? Назовсім? — злякалася Сонечка.

— Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.

Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...

* * *

На тій станції стрічалися поїзди — з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з «невідомих» причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.

Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій «обіденній» станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.

Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет і стояли столики. Всі столики були вже зайняті, та їй їсти не хотілося, їй хотілося швидше їхати, бути «дома». Дім її там, де Богдась, Саша і її письмовий стіл з її рукописами.

Думала про своє, але мимоволі усе відбивалося наче на фотоплівці, усе, що бачила навколо.

От пробіг чепурун-повар з таріллю пиріжків — запахло м'ясним і капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офіціантам, і сусідам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-під якого вибивались дрібно завиті кучерики. Вона гірко ображена, що до телячої котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрі.

Даму заспокоює солідний пан з хвилястими баками кольору піску, з орденом на грудях.

За сусіднім столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка, розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському місці, а в своїй їдальні, і наче те, що вони кажуть, найважливіше і всі повинні чути.

Пройшовши поволі зал, щоб не зіткнутися з кимось із офіціантів, котрі стрімголов розносять борщі, пиріжки, котлети, Марія вловлює, навіть не бажаючи прислухатися, різноманітну розмову:

— Весілля буде а l'anglais...

— Хіба це риба, рибка повинна бути не більше за чотири вершки...

— Ваш брат посилає пару кадетів, він хоче вирвати дітей з поганого грунту й пересадити в добрий.

— Що за фантазія?

Марія виходить на перон. Краще подихати свіжим повітрям, а перекусити уже в вагоні тим, що нав'язала їй силоміць дбайлива Сонечка. На пероні не було такої метушні, як у залі. Вона одразу помітила двох хлопчиків у кадетській формі; одному було років дванадцять. «Старший трохи за Богдася, — відзначила зразу Марія, — а той менший, мабуть, років восьми, певне, братики».

Щось зацікавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красі, але з досить добродушним рум'яним обличчям.

А от хлопчики були бліді й сумні. Безмежно сумні. По сірих очах під густими довгими віями, по цих тонких личках Марія одразу пізнала поляків.

Проходячи повз них, Марія із співчуттям глянула на хлопчиків, і так її вразила гірка журба дитячих очей, змучені бліді личка, що вона, не замислюючись, спитала по-польськи:

— Може, я можу чимось вам допомогти?

Вони були ошелешені, але старший, опанувавши себе, захлияаючись і поспішаючи, пояснив: їх забрано від мами. його, Адама, і братика, оцього братика Чесю, вночі забрали, і мама не знає, де вони, і писати їм не дозволяють... Якби міг він передати мамі, коханій мамі, що він усе пам'ятає, ніколи не забуде і Чесю берегтиме... І хай вона знає... Тільки якій передати...

— Я передам, — мовила Марія і сунула йому в руки свою маленьку записну книжечку.

Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся і суворо, що не в'язалося з його дурнуватим виглядом, сказав, що розмовляти з паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.

Марія не заперечувала, хлопчики, тремтячи, відійшли, а вона зупинилася коло фельдфебеля.

Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно! Вона так спокійно перепросила його й почала розмовляти з ним, що в нього не було ніяких причин не відповідати такій «благородній» дамі. Вона ж бо розпитувала про його службу й звідки він родом, чи не сумує в Варшаві за своєю родиною і зовсім непомітно для нього перейшла на розмову про цих хлопчиків. І він сказав, що це діти бунтівника, яких його превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з корінням вирвати у цих гадюченят бунтівливі замашки. Він говорив докладно, бо дама співчутливо дивилася на нього. А в цієї дами хололо серце, коли вона слухала його. Та їй треба було обміркувати, як же взяти наз-ад свою записну книжечку.

Після першого дзвоника починається метушня. Фельдфебель поспішає до хлопчиків, і тут розумненький Адам наче навмисне ронить свій кадетський кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дістати, — адже він відповідає за цих «гадюченят». Вони мусять бути в повному порядку. І в цей час записна книжечка уже в руках Марії. Пасажири юрмляться коло вагонів. Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вікні голівки хлопчиків. От вони, братики, притулились один до одного. І не може забути, ніколи не може забути Марія останній погляд Адама, і як Чеся склав свої рученята на грудях...

10

Повстання було придушене. Настрої в суспільстві, давіть у людей співчуваючих до того полякам, мінялися. Це не первина в історії. Схиляння перед переможцями і картання переможених.

Тепер уже більше бачили не просто непідготовленість і огрі.хн проводирів і усього керування «рухавкою», а говорили обурливо про самі ідеї, прагнення повстрання. В Росії починав панувати реакційний «квасний», патріотизм, і вже голосно, особливо колишні ліберали, лаяли Герцена і його «Колокол», лаяли ті люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його незламне співчуття полякам, і прірва між балакунами-лібералами і справжніми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська справа тепер була критерієм дійсних переконань.