Марiя

Сонечка цього не розуміла. Яка різниця — аби сам чесно працював.

— Ні, ні, — переконливо заперечила Марія, — то зовсім інші гроші, вони пектимуть мені руки.

— А багато він тобі надсилає взагалі, що не печуть? — спитала, усміхаючись, Соня. Вона знала безгосподарність Опанаса.

Марія засміялась і обняла подругу.

— Правду кажучи, поки що ні, тільки ті, що за мої книги одержує.

— Оце вже дійсно чесно зароблені. Ти там дуже бідуєш, певно, Марусенько?

— Ні, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Білозерським, побуваю в редакціях російських журналів. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобіса нізащо не друкуватимуся, хай хоч без копійки сидітиму. Я була незадоволена, що Іван Сергійович мої оповідання йому передав.

— Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і «Современник» і «Русское слово» тимчасово припинені.

— Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.

— А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:

— Їй же богу, не знаю.

— Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?

— Аякже, — сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?

Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.

— Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, — сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. — Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?

— Ваша правда, — зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.

* * *

Дівчинкою Сонечка була завжди спокійною, сором'язливою, дуже милою і доброю і майже ніколи не втручалася в чужі справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздрості, наче так і належало. І тепер, ставши заміжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою.

Вона й раніше ніколи не розпитувала ні про що. Знала — Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тільки ніяково буде за свою цікавість. Та їй не тільки з цікавості, а й з співчуття хотілося знати, як же живе Маруся насправді, що гадає робити. Вона зрозуміла: коли чоловік Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну — Маруся майже зраділа з цього приводу. Чоловік, як усі самовпевнені солідні чоловіки, цього не помітив. Він був задоволений, що Марія Олександрівна не заперечує, погоджується з його думкою і порадою. Але ж Сонечка, як жінка, підмічала завжди більше нюансів і деталей. З тактовності вона не питала зайвого.

Як тільки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи від сина Богдася, і вдвох вони сміялися над їхньою різномовністю та були зворушені їхньою безпосередністю.

«Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять років!) і обіцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним (франц.) і мені дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем і з m. Vachi, і привези мені іцо-небудь до різдва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.), які ти мені надіслала. Je t'aime de tout mon coeur і обіцяю бути courage et sage (Я люблю тебе від усього серця обіцяю і бути мужнім і розум ним (франц.).

Твій хлопчик Богдась».

— Ну, а як Пассек? — не стерпіла, ніби між іншим, спитала Сонечка. — Застряв також у Парижі?

— Застряв, — комічно зітхнула Марія. — Париж — то вже таке місто... Люди зовсім іншими стають. Ти ж сама там також бувала і ще приїдеш, певне, мрієш?

Отак вона завжди повертала, коли не хотіла відверто говорити. І вже Соня не наважувалася розпитувати про «маленького Пассека», але ж бачила, що листи линуть зливою саме від нього, а не від Богдася.

О, ці листи. Вони не давали спокою Марії. Добре, що вдень було дуже ніколи. Справді, їй треба було якнайшвидше поладнати не тільки доручення Сахновського, а й свої особисті справи.

Насамперед з «Основою». Побачитись з редактором Василем Білозерським. Він так рідко їй писав, вона ніколи до ладу не знала, що він одержав, що друкує з її творів, які гроші вже надіслав, скільки ще надішле. Вона казала: «Скоро я питатиму у місяця, у зірок, у сонця, де Василь Михайлович?»

Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадів їй, він ставив її найвище серед усіх українських письменників, але ніколи вона не сподівалася, коли прийшла до них, такої щирої радості його дружини Надії.

Марія принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, — фото Олександра Івановича Герцена. Вона тут же написала на звороті картки: «Вам від мене. М. О.»

— Ви бачили Герцена, — прошепотіла Надія Білозерська. — Ви там зовсім інше життя ведете.

— Але я б не того хотіла, — сказала Марія. — Все ж таки життя на чужині — не справжнє життя.

Василь Михайлович замахав руками. Він був якийсь розгублений, неспокійний, наче прибитий. Весь час здавалося: він хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничі справи, тут він робив, що міг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.

— Сидіть поки що там і не рипайтесь. Я не знаю, що там з «Основою» буде, такі утиски з цензурою, такі присікування, такі сперечання між своїми, а тільки ж по почали.

Надія насупилася і, коли чоловік чогось вийшов, сказала Марії:

— Не можна всім догоджати. Тоді якраз усі й будуть незадоволені.

— Але ж справді становище Василя Михайловича тяжке, — для годиться спробувала його захистити Марія. — От же закрили російські журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й «Основу» припинять.

— Принаймні у них, у тих журналів, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно трудніше вести.

— Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарешті, наш український журнал, але ж мало того, що він — український. Адже серед українців різні люди, різні напрямки, а він, журнал, один і стає мимоволі рупором найрізноманітніших уподобань.

— Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, — мовила Надія. Може ж вона бути з Марією Олександрівною, Марком Вовчком, цілком одвертою! Це одразу відчула Марія.

— Я сама дивувалася, читаючи, — сказала Марія. — То така розумна стаття про промисловість України, піднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хліба в Європі, щоб витримала конкуренцію Угорщини, Північноамериканських Штатів, Дунайських князівств, Туреччини, які можуть забити нашу хлібну торгівлю, і наші величезні запаси просто згниють. Я раділа, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залізниці, про судноплавство, щоб наш Дніпро став великим судноплавним шляхом.

— Як колись із варягів у греки.

— Але набагато далі — від України в європейські держави. Справді, я читала й бачила нашу Україну розквітлою, багатою, культурною...

— Так, так, — із захопленням підтакувала Надія.

— І раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторські мрії: «Щоб уся земля селом стояла». І сам же собі суперечить! А ці його твердження, що є нації «одвічно демократичні». Що він, забув наших українських панів?

— А про ту ж залізницю, яка так піднесла скрізь життя, написав: «Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба», — додала Надія, — і зовсім уже одверто: що «як є такі люди як ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися». Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.