Страница 18 из 36
Брюллов добре розумів, що відбувається в Росії, в Петербурзі. Він нудьгував уже за своєю батьківщиною, але й
Зволікав свій приїзд. Картину було надіслано до Петербурга, а сам він поїхав спочатку в Грецію, потім в Туреччину — в Константинополь.
Повернення Брюллова на батьківщину з Італії, де він прожив кілька років, було своєрідним тріумфальним походом.
Розповідають, що на якомусь кордоні в Італії перевіряли паспорти у пасажирів диліжанса.
Один із них, чоловік з кучерявою пишною шевелюрою, ніяк не міг розшукати паспорт. Він вивертав усі кишені, дивився комічно, розгублено; ясно було, що він забув, куди його поклав.
- Та як ваше прізвище? — спитав офіцер.
- Карл Брюллов! — відповів той.
- Карл Брюллов! Творець «Останнього дня Помпеї!» Будь ласка, будь ласка, не турбуйтеся. Ваше ім'я відоме всій Італії, і для вас відкриті всі кордони.
На шляху — в Одесі, у Москві — йому - влаштовували бенкети, обіди, співали станси, складені на його честь. А зараз на нього чекали найосвіченіші, найвідоміші в мистецтві не тільки в Санкт-Петербурзі, а в усій Росії люди.
Аполлон Мокрицький, молодий учень Академії, який Так захоплено розповідав про свою першу зустріч з Брюлловим, затримався у вестибюлі і тепер поспішав приєднатися до своїх товаришів. Та перебуваючи в піднесеному, схвильованому стані, він переплутав, де наказали їм зібратися,— 6 круглій залі чи в античній галереї. Він поспішив до круглої зали, але, відчинивши тихенько парадні двері і опинившися в ній, юнак почервонів аж по вуха.
Аполлон, звичайно, помилився. Він опинився зовсім не там, де йому належало, і хотів так само нишком вийти, як зайшов, але був примушений тихенько стати за колону, бо голови всіх шановних гостей повернулися саме до дверей. У двері в супроводі президента Академії заходив сам Брюллов.
«Хоч би ніхто не помітив! — майнуло в голові Аполлона. — Який я щасливий! Побачити таку знамениту подію на власні очі».
Він навіть подих затримав, ніби його міг хтось почути. Та ніхто й не дивився в його бік. Увага всіх була прикута до невеличкої, але стрункої і міцної постаті Карла Брюллова. І дивно: поглянувши на його голову, яка справді нагадувала голови античних богів своїм натхненним чолом, правильно окресленим ротом і кучерями, відкинутими назад, глянувши на його очі з великими зіницями і дуговидними повіками, всі забували про його невеличкий зріст — він здавався величним і мужнім.
- Ось і він, наш Великий Карл!—промовив Жуковський.
Трохи схвильовано, але з непідробною щирістю, представляючи дорогого гостя всім і вітаючи Брюллова, перший виступив конференц-секретар Григорович.
- Василь Іванович вітає, — прошепотів сам собі Аполлон, ніби цим він наказував своїй пам'яті не забути нічого із знаменної події. Василь Іванович був його земляком, з України.
Але коли до Брюллова почали всі підходити, обнімати, тиснути йому руку, Аполлон вирішив, що зараз саме час втекти, щоб не опинитися в незручному становищі.
А в античній залі, вистроєні рівними рядами, стояли вихованці Академії. Збоку розташувався оркестр. Раптом, як з неба впав, перед студентами з'явився Мокрицький. Приклавши пальця до уст і красномовно поглянувши на всіх, Мокрицький вимовив:
- Прийшов!
Ніби електрична іскра пробігла по рядах після цього магічного слова. Що сталося одразу з рівною лінією фронту молодих художників, над якою стільки часу морочився інспектор, і сердився, і благав своїх вихованців стояти сьогодні, тільки сьогодні, як гвардійці на параді!
Море голів захвилювалося. Всі юнаки мимоволі подалися наперед і глянули на двері, які Аполлон нарочито нещільно закрив.
— Де? Де?
— Оцей ще Аполлон! Тихше, панове, благаю вас!
Але в цю ж мить двері широко відчинилися.
Це Брюллов вийшов познайомитися з молодшим поколінням російських художників. Оркестр гримнув марш, після якого один з учнів почав співати куплети, написані спеціально до цієї події.
Потім співав весь хор. З захопленням стискаючи руку свого товариша, Івана Сошенка, і не спускаючи жадібних очей з Брюллова, Аполлон Мокрицький вимовляв слова рефрену:
— И стал «Последний день Помпеи»
Для русской кисти первым днем.
Брюллов стояв нерухомо, ніби зачарований і приголомшений цим щирим захопленням. Він трохи нахилив свою кучеряву голову і тепло усміхався юнакам.
- Ура! Ура! Хай живе Брюллов! Ура! — закричала палка молодь. Не могла ж вона так само стримувати свої почуття в межах прийнятого етикету, як старші їхні товариші і наставники, прикрашені зірками й орденами! І цей молодий, цей палкий захват охопив усіх. Під голосне «ура», під марш оркестру, який, здавалося, аж хитав стіни будинку, Брюллова привели до зали, де був приготовлений обід.
Хлопці юрмилися коло дверей, коло колон, і це надавало всьому святу ще більшої інтимності і щирості. Почалися тости. Спочатку, звичайно, пили офіційно — за імператора Миколу І, за всю царську «фамілію», потім за президента Академії. Раптом усе затихло. Встав Брюллов. Хлопці завмерли на своїх місцях. Може, тепер подякує він імператорові за діамантовий перстень, який той подарував йому після закінчення «Останнього дня Помпеї?»
Але Брюллов когось шукає між гостями, і його погляд зупиняється на старих професорах, які сидять досить далеко від центра столу.
Він знав, шо обігнав їх у своїй роботі, але ж у них пройшов він добру школу, і серце його сповнене подяки до них за навчання, доброзичливість, віру в нього.
- Я пропоную випити цей келих, — каже він проникливо,— за моїх дорогих учителів, які виплекали мене в цьому самому будинку і допомогли знайти свій шлях. За моїх професорів Іванова, Шебуєва і Єгорова піднімаю я цей келих.
Усі схвильовані цим тостом, а старі професори із сльозами на очах вклоняються і міцно цілують свого колишнього учня.
— Вчись, Аполлоне,— шепоче потихеньку Іван Сошенко приятелеві.
Коли Василь Іванович Григорович пропонує підписатися на користь удів та сиріт художників, усі однодушно підтримують це, і вмить білі сторінки книги помережано іменами.
- А скільки Брюллов підписав? — зацікавлено шепочеться молодь.
— Картину! Він підписав одну з своїх картин!
— А ви знаєте, — повідомив хтось тихо, — в Москві під час урочистого обіду Брюллов добився, щоб двом учням-кріпакам дали волю.
— Яка чудесна людина!
І знову молодь не витримує. Хлопці підбігають до Брюллова, підіймають його на руки і несуть з голосним «ура» до славетної «Помпеї».
Що молодь! На очах у Жуковського, прикрашеного орденами і великою зіркою, сльози. Він тихо каже Брюллову:
- Ці стіни були колискою розквіту твого таланту, Карле Павловичу, і тепер вони свідки твого тріумфу. Тобі випала честь піднести високо наше російське мистецтво.
- Як я хотів швидше на батьківщину, як я скучив за кучерявими соснами та сумними березами, за своїми друзями,— так само тихо, що тільки чує один Жуковський, каже Брюллов,— і як боявся повернення! Я боюся цього клімату, цього холодного клімату, який душить такі таланти, як Пушкін. Я познайомився з ним тепер у Москві, і ми відразу стали щирими друзями, братами в мистецтві. Ми багато говорили з ним, і багато дечого непокоїть мене... Але все, що я знаю, все, що я маю, я віддам до останньої краплини цій палкій молоді, усій моїй вітчизні. Це я знаю...
Жуковський потиснув йому руку. Він теж був щирим другом Пушкіна, і хоча сам був близьким до двору, вихователем царевича, але добре розумів, який клімат лякає волелюбну душу художника.
- А чи ти знаєш, Карле Павловичу, які рядки написав Пушкін до твоєї картини,—мовив він уже голосно, щоб розвіяти думки, які налинули раптом на Брюллова:
- Везувий зев открыл, дым хлынул, клубом пламя Широко развилось, как боевое знамя, Земля волнуется, с шатнувшихся колонн Кумиры падают. Народ, гонимый страхом, Под каменным дождем, под воспаленным прахом Толпами стар и млад бежит из града вон.
- «Кумири падают...»—повторив Карл Брюллов і глянув ще раз на свою улюблену картину — плід наполегливої і натхненної праці.—Мистецтво безсмертне! Друзі,— звернувся він до молоді,— віддамо йому все наше життя до останньої краплини. Воно вимагає всього тебе до останку.