Многії літа. Благії літа

Мирослав Дочинець. Многії літа. Благії літа

 Заповiдi 104-рiчного Андрiя Ворона — як жити довго в щастi i радостi

«Маємо унікальний, осмислений і пронизаний істинною духовністю устрій життя однієї людини. Людини звичайної і водночас незвичайної. Це не просто безцінні крихти набутих знань і вмінь мудрого старця, це Система. Вибудована на тонкій інтуїції і вивірена 100-літнім досвідом, вона з користю прислужиться кожному, в тому числі великою мірою і нам медикам. Спадщину А. Ворона розцінюю як свіжий струмінь у сучасні дієтологію, валеологію, соціальну психологію і людинознавство. Уважно і вдумливо це слід читати і перечитувати, дрібними ковтками неначе п’єш живу воду».

Доктор мед. наук, академік В. Білоног

«Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одне ліжко…Минають літа, але ніщо не міняється — ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків — і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно…»

Андрій Ворон

Світ тісний, і не тільки в просторі, але й у часі. Років двадцять тому я, молодий журналіст, піддавшись дачній лихоманці, почав і собі мордувати клапоть ожинника на Поповій горі під Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий комсорг Толя. Привів у поміч свого діда Андрія, якому було за вісімдесят. Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узліссях саджанці-дички і ріпарі.

Ще більше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокій струменів з його уважно-дитинних очей. Говорив він мало, коротко, але в розкішній сивій бороді завжди ховалася лагідна усмішка. Якось у спекотний полудень він підняв голову і сказав: «Гроза буде». «Звідки ви знаєте?» — здивувався я. «З Латориці рибою тягне». Я нічого не відчував, ще б пак — до Латориці було щонайменше 3 кілометри. А за годину Мукачево накрила обвальна травнева гроза.

Вечорами, втомлені роботою і спекою, ми сиділи під старим горіхом і старий розповідав мені дивовижні речі про уссурійські ліси, про калмицькі степи, ріку Печору і гори Алтаю, про буйні і паркі заплави Колхіди. Де він тільки не бував…

З його скупих слів і коментарів Толі було очевидно, що доля круто потріпала діда. Навчався в гімназії, семінарії. Двічі сидів. Один раз за те, що побив мадярського жандарма, котрий чіплявся до його дівчини. Вдруге посадили комуністи за куркульство. Поневірявся світом, чому тільки не навчився. Навіть закінчив лісівничий технікум у Росії. Згодом повернувся на Закарпаття, поселився в родичів у старій хижі. Жив із саду-городу, майстрував по селах.

Мені Андрій Ворон зізнався тоді, що теж пописує дещо. Опусів своїх не показав, але декілька разів навідувався в редакцію, приносячи гостинці — горобинову настоянку, сушениці, пляшечку олії з горіха. Пригадалося, як прибиральниця запитала його: «У вас таке свіже лице. Скільки вам років?» «Ворон — птах давній», — віджартувався старий.

Потім Толя одружився на Львівщині і забрав його туди з собою. Більше про них я нічого не чув.

…I ось недавно на мукачівському ринку зустрічаю лисуватого комерсанта, в якому впізнаю Толю. Обійми, чарка, спогади. І серед іншого я дізнаюся, що торік (на 104 році життя!) помер дід Андрій. Укріпляв після паводку погріб і його привалило землею. Залишилася після нього валіза списаних зшитків. «Я привезу їх тобі. Ти чоловік книжний. Може знайдеш щось цікаве», — пообіцяв Толя.

Так і було. Через два тижні я занурився в химерне мереживо хімічного олівця. Записи спостережень за природою, враження від побаченого і почутого, приповідки, молитви, нехитрі віршики і найцінніше-маленькі секрети-поради, що витворюють цілісний кодекс усвідомленого довгожительства.

Перші публікації про це в пресі мали значний і тривалий резонанс. Багато людей зізнавалося, що прочитане надзвичайно зацікавило їх і спонукало замислитись над своїм життям. Усі були одностайні в одному: записи Андрія Ворона хочуть прочитати в найповнішому обсязі, а ще краще — в окремій книжці. А Товариство лікарів-натуропатів з Будапешта планує перекласти її на угорську.

Я ретельно визбирав із тих зошитів усі мудрі крихти, відредагував і систематизував їх. І ось подаю на корисний пожиток читачів. З першого погляду в око може впасти безсистемність викладу і повторюваність. На це ми пішли свідомо, зберігаючи тональність першоджерела і акцентуючу важливість для автора деяких постулатів. В розрізнених за часом записах він не втомлювався повторювати в різних варіантах одні й ті ж поради — передовсім про спосіб харчування, фізіологію і духовні засади життя. Кожен з тих рядків нам видався цінним і пророчим.

Мирослав Дочинець

Живи в поті чола

Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Це не покара, це вимога, припис. Щоденний хліб (їжу) треба заслужити. Кожного дня вчинити якесь зусилля — до поту. Чи то робота, чи швидка хода, біг. З потом вийде недобра сіль і недобрі нерви. Ви помітили, коли ми хворі чи дуже схвильовані, нас обливає потом. Важку роботу немічні можуть замінити постуванням. Та ж поміч.

Навчися бачити довкола все живе і радіти йому — бадилині, дереву, птиці, тварині, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і з уважним серцем — і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе — упокореного і оновленого.

Візьми за звичай бодай декілька хвилин всякої пори постояти босоніж на землі. Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його.

Шукай нагоди побути біля води. Вона зніме втому, промиє думку. З водою треба говорити, бо й вона говорить до тебе. Щоранку добре облитися водою. Спочатку гарячою — розігріти приспану кров. Потім холодною — закалити жили і нерви, розбудити серце. При цьому проси: «Змий з мене все гріховне, хворобливе, помисливе і лукаве. Дай мені силу, здоров’я і спокій».

Я рідко вдаюся до мила (шампунів ніяких), зате не відмовляю собі в парильні. Зліпив собі з глини велику піч. Палю гілки, листя, живицю. Коли це вигорить, влізаю у черінь, лягаю на дерев’яну решітку. Парячись, обтираюсь кукурудзяною крупою і віхтями сіна. Гарно розм’якшує кості, чистить шкіру і вимиває нечисту сіль.

Пий чисту воду, де тільки не повернешся, не чекаючи спраги. То перші ліки. Куди мене доля не вела, я найперше шукав криницю, джерело. Не пий солодкої і солоної (мінеральної) вод із пляшок. Перша роз’їсть печінку, друга замурує судини.

Солі цурайся. Є три найбільші білі шкоди для чоловіка: сіль, цукор і білий хліб. Ще й четверта є -горілка, якщо вона візьме гору над ним. Це не твоя їжа і не твоє питво. У земних плодах і зеленині досить солі і солоду. А мед уживай радо. Натщесерце з водою. І побачиш, що голова твоя буде світлою, а тіло легким.

Найпоживніші овочі ті, що запалені сонцем

Отже, сіль не вживати. Але добре тримати її там, де живеш і спиш. Усе життя під моїм ліжком, де узголів’я, лежить торбинка солі. Добре дихається і гарні сни. Цього навчив мене німецький доктор у таборі.

Щодень на твоєму столі місце овочам. Найпоживніші ті, що найбільше запалені, напоєні сонцем. Перший — буряк, немає на землі ліпшої їжі. Затим — квасоля, гарбуз, ягоди, морква, томати, перець, шпинат, салат, яблука, виноград, сливи…

М’ясо, якщо кортить, їсти можеш. Але рідко. Не лакомся на свинину, не одного вона дочасу понесла на той світ. А тоненька скибка сала піде на хосен. Але не копти його. Нащо смолу споживати…

Погана їжа — ковбаса, смажена картопля, печиво, солодощі, консерви, маринади. Моя їжа — це крупи, квасоля, зеленина. Суди за звірами. Хижак наївся м’яса — ледве суне, лінивий. А кінь з вівса день воза тягне. Сарничка з трави аж літає.