Зруйновані зорі

По всьому місту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, підтримуючи в ньому порядок. Людей ніде не було видно.

— І як це пояснити? — нарешті не втрималася я.

— Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навіщо знадобилася ця база і хто її створив, а про долю її персоналу.

— Ну?

— Вейдер, Аня й інші — діти тутешніх працівників.

— Гм-м… — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

— Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь підземному бункері. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет і забезпечили всім необхідним для існування.

— Навіщо?

— Хтозна. Мабуть, чогось не поділили. Хоч там як, а Вейдер і його друзі дуже озлоблені проти дорослих.

Валько задумався.

— Схоже, нам не обійтися без посадки на планету.

— Ні, — сказала я. — Краще вже зайнятися станцією.

— Станцією так станцією, — погодився Валько. Він явно розраховував на таку відповідь, пропонуючи висадку на планету. — Та спершу огляньмо той корабель. Щось він муляє мені очі.

Дотримуючись усіх запобіжних заходів, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висів на орбіті. На вигляд він був надзвичайно великий, більший від важкого крейсера, але при ближньому огляді виявилося, що мало не на дев’яносто відсотків складається з ходової частини та паливних баків.

Ближче до хвоста в його корпусі зяяла величезна діра, але не пробоїна від попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирізана лазером. Також була відсутня добра половина дюз. Ті, що залишилися, свідчили, що його рушійною силою була зовсім не термоядерна тяга.

— Отакої! — здивувалася я. — У нього іонні двигуни. Який мотлох!

— Навіть не мотлох, а справжнісінький антикваріат, — уточнив Валько. — Так, так… Ось і маркування. Дуже зблякло від часу, але прочитати можна. „Експлорер-13“, здається.

— „Експлорер“… — повторила я, порпаючись у своїй пам’яті. — Щось знайоме… Ага, пригадала. Це одна з перших серій стрибкових кораблів, здатних проходити канали другого роду… Валько, ти казав, що в бортовій бібліотеці є Велика Новоросійська Енциклопедія?

— Не тільки. Є також „Британіка“, остання редакція. Зараз роблю запит.

Через секунду на екрані з’явилася відповідна енциклопедична стаття. „Експлорер-13“ був спущений зі стапелів корабельної верфі Титана в 2214 році. Після кількох випробувальних польотів визнаний придатним до експлуатації. У середині 2215 року на ньому вирушила науково-дослідна експедиція, метою якої було вивчення процесів, що відбуваються в Ґалактичному Ядрі. Ціла когорта широковідомих у науковому світі імен (досить буде сказати, що начальник експедиції та його заступник були лауреатами Нобелівської премії), високопрофесійний екіпаж, найдосконаліше за тодішніми мірками устаткування. Кораблю влаштували пишні проводи, він вирушив у політ, і відтоді про нього не було жодних звісток. Як це часто траплялося в перші століття космічних подорожей, „Експлорер-13“ безслідно згинув у глибинах Всесвіту.

До статті додавався відеозапис відльоту корабля, а також колективний знімок усіх двадцяти шести вчених — членів дослідницької ґрупи. Мою увагу відразу привернув сивочолий вісімдесятирічний чоловік, очевидно, керівник експедиції, доктор Джеймс Ф. Шепард. Він мені когось нагадував. Але кого?…

— Ба! — вигукнув Олег, який також розглядав цей знімок. — Очам своїм не вірю…

— Що там? — поцікавилася я.

— Той хлопець зліва. Наймолодший із них. Ну, викапаний Ігор Федотов, тільки років на десять старший.

— Хто такий Федотов?

— Один із Вейдерової компанії. Я бачив його лише кілька разів, але добре запам’ятав. А ось іще… — Олег підхопився з крісла, підійшов до мене й ткнув пальцем у мій дисплей. — Ця жінка. Їй би скинути зо два десятки, і буде Аня Корейко.

— Так, справді…

Я викликала з енциклопедії статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелівського лауреата з фізики, який жив у кінці XXII — на початку XXIII століть. У статті було кілька знімків, і на одному з них, самому ранньому, фіґурував юнак років двадцяти в університетській мантії бакалавра.

— Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно він!

У ході подальших пошуків ми переконалися, що відомий свого часу астробіолоґ Гелена Новакова у молодості була точною копією Ані Корейко, а ще знайшли двійника Борі Компактова — ним виявився професор Новосибірського університету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова і Юри Ворушинського, то їхніх двійників не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членів команди корабля, чиї фото (крім капітана Отто Кляйна) в енциклопедії не розмістили.

— Клонування, — констатував Валько. — Ці люди клонували себе. Єдино прийнятний спосіб продовження роду для такої нечисленної ґрупи — природне розмноження призвело б до ґенетичного виродження в наступних поколіннях. Тим паче що серед них було мало жінок, особливо в репродуктивному віці. А Кисельов і Ворушинський, очевидно, клони когось з екіпажу або клони вже дітей клонів.

— Але навіщо? — розгублено запитала я. — Навіщо це знадобилося?

— Відповідь ми знайдемо або на станції, або на планеті. Хоча… Власне, можна пошукати й тут. Вірніше, там. — І він указав на зависле перед нами громаддя „Експлорера-13“.

Наші спроби зв’язатися з кораблем ні до чого не призвели. Він уперто мовчав, як розвідник на допиті. Певно, за минулі сторіччя його бортові системи, включно зі зв’язком, зламалися. Тоді ще не вміли будувати кораблі на віки.

— А якщо послати туди „крота“? — запропонував Олег.

„Кротами“ називали невеликих роботів, які вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблів. Як правило, їх використовували для попереднього огляду підбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.

— Гм, непогана ідея. Але спершу дещо перевіримо.

Задіявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надріз у носовій частині корпусу корабля. Ніякої реакції — захисні системи „Експлорера“ не працювали.

— Обшивка пробита наскрізь, — доповів Валько, звірившись з показами приладів зовнішнього спостереження. — Проте слідів витоку повітря не знайдено. Корабель розгерметизований. Він мертвий, Рашель. Мертвісінький. Можна надсилати „крота“.

34

Керований Вальком „кріт“ рухався порожнім коридором корабля, а промінь його мініатюрного, але потужного прожектора вихоплював із темноти голі металеві стіни зі спеціальними скобами й поручнями, призначеними для пересування в невагомості.

На початку XXIII століття люди ще не вміли створювати штучну ґравітацію, тому яруси на „Експлорері“ були розташовані не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблів, а впоперек, щоб при запущеному двигуні підлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорієнтувала нас, уже двічі „кріт“ опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину приміщень корабля й переконалися, що він буквально випатраний зсередини — з нього забрали все, що тільки могли забрати, й залишили хіба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, із сентиментів. Хоча, можливо, і з чисто практичних міркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потім, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планеті, що обходилося дешевше.

— Боюся, нічого ми тут не знайдемо, — видав песимістичний проґноз Олег. — Вони явно вигребли всю електроніку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю ідею з „кротом“. Ми тільки час марнуємо.

— Не марнуємо, — заперечив Валько. — Сподіваюся, дещо таки залишилося.

— І що ж?

— Зараз подивимось.

„Кріт“ нарешті дістався до головної рубки керування. Її двері були відчинені, тож не довелося пропалювати в них лазером отвір. Відповідно до Олегового проґнозу приміщення було абсолютно порожнім, не залишилося навіть стійок, до яких кріпилися пульти.

Проте Валько нітрохи не засмутився й спрямував „крота“ до лівої від входу стіни.