Жменя вічності

Усі п’ятеро наших співрозмовників втупилися в нього з таким виглядом, ніби цей дев’яносторічний дідуган щойно виконав на їхніх очах кілька запаморочливих кульбітів, а на завершення ще й пройшовся колесом по конференц-залу.

Першим опам’ятався адмірал-фельдмаршал і грізно поглянув на Клода Брісо:

— Це ви проговорилися?

Той почав палко відхрещуватися від своєї причетності до витоку інформації, та Шанкар перебив його:

— Заспокойтеся, панове, я сам здогадався. У мене багатий досвід підпільної діяльності, і я за версту чую, де пахне конспірацією. То коли ви навчилися закупорювати канали?

Міністр трохи подумав, потім зітхнув, ніби кажучи: „Була не була!“, і відповів:

— Ваша правда, месьє Шанкар. Спосіб закупорки каналів існує вже сімдесят три роки.

— І тоді ж, — продовжував висловлювати свої здогади Шанкар, — ви домоглися різкого зниження витрат енерґії на стискання каналів. І навчилися фіксувати їх нове розташування в стаціонарному стані без подальшого енерґетичного підживлення.

— Все правильно. Саме тоді нашими вченими була розроблена нова технолоґія керування каналами. З того часу наші стискувачі здатні впливати не лише на окремі канали, а й на всю дром-зону, змінюючи її конфіґурацію та фізичні характеристики. З колишньою енерґоємною технолоґією ми просто не змогли б справитися з усіма ста мільярдами каналів.

— Так я й думав, — кивнув Шанкар. — І, якщо не помиляюся, тоді ваші системи стеження навмисно неправильно визначили канал, по якому втік розвідник Чужих. Тоді ви — певніше, ваші попередники — отримали сильний козир, який не забарилися викласти перед народом Терри-Ґаллії. Мовляв, дорогі співвітчизники, нам доведеться дужче затягнути паси й більше працювати на оборону, інакше нашу планету спіткає доля решти людських світів.

Міністр Карно вражено мовчав і дивився на Шанкара з якоюсь чудернацькою сумішшю подиву та забобонного страху. Нарешті він сказав:

— Я схиляю голову перед вашим розумом та проникливістю, пане посол. Лише за кілька днів ви розгадали таємницю, яку ми старанно оберігали сім десятиліть.

— Гм-м… — протяг Шанкар. — Мені здається, що час від часу й у вас з’являлися люди, що поступово прозрівали правду. Але ваші спецслужби працювали бездоганно, вчасно вираховували таких розумників і залучали їх до роботи над проектом.

— Певна річ, сер.

— Але навіщо? — мимоволі вирвалося в мене. — Навіщо це приховували?

Шанкар повернувся до мене:

— А ви самі подумайте, капітане. Як бо інакше їм вдалося б виховати трьохмільярдну націю воїнів, яким би ще способом вони змусили демократично обраний парламент виділяти від двадцяти до двадцяти п’яти відсотків бюджетних коштів на оборону?

Поль Карно ствердно кивнув:

— Все було саме так, як сказав месьє Шанкар. Якщо не враховувати людський фактор, то лоґічно було б повністю закрити для Чужих нашу дром-зону, наглухо закупорити всі відомі їм канали й інтенсивно готуватися до війни за звільнення решти людства. І якби це потребувало десяти чи п’ятнадцяти років, ми б так і вчинили. Але наші економісти та військові стратеґи підрахували, що нам знадобиться як мінімум шістдесят років. А психолоґи зауважили: за існуючої демократичної системи цей план взагалі нездійсненний, більшість людей просто відмовиться працювати в поті чола і терпіти нестатки заради досягнення такої віддаленої мети. До психолоґів приєдналися експерти-історики і як приклад навели випадок з далекого минулого Землі, коли наприкінці XX століття спалахнув балканський конфлікт. Там воювали між собою кілька народів — вони належали до одного етносу, мали спільну мову і схожі культури, але сповідували різні реліґії… Втім, ідеться не про них, а про тих, хто намагався примирити їх — чи принаймні перешкодити подальшій міжусобиці. Це були війська ООН. Серед усього іншого вони взяли під свій захист одне місто — здається, воно називалося Аржанвілль… чи Сілвертаун.

— Це занадто буквальний переклад, пане міністре, — зауважив перший заступник, що досі не втручався в розмову. — Його справжня назва — Сребрениця.

— Атож, Сребрениця. Так от, це місто захищав континґент, що складався з військових частин кількох європейських країн, які вже п’ятдесят років жили в мирі, та й під час Другої світової війни майже не чинили опору нацистам. І коли одна з ворогуючих сторін оточила Сребреницю, захопила в полон два десятки військовослужбовців і, пригрозивши вбити їх, зажадала здачі міста, то… Як на вашу думку, що зробив континґент ООН?

Я відповів без вагань:

— Мені це видається диким, але, гадаю, вони здали місто.

— Саме так! Щоб врятувати життя двадцяти своїх співвітчизників, причому не цивільних, а військових, вони без бою здали місто, яке зобов’язалися захищати. Після того в місті зчинилася різанина, внаслідок якої був знищений кожен третій його мешканець, а це майже десять тисяч людей. Мораль цієї давньої історії така, що армія — плоть від плоті народу, і країна, що загрузла в гедоністичній культурі, неспроможна воювати. Її громадяни, одягаючи мундир, просто грають у солдатиків, вони не розуміють, що справжня війна — це кров і смерть, а головний обов’язок солдата — жертвувати собою, захищаючи мирне населення. Припустімо навіть, що за сімдесят років існування в комфорті та безпеці, під захистом надійно заблокованої дром-зони, нам все-таки вдалося б побудувати величезний флот для звільнення людства. Що далі? Кого б ми посадили на ці кораблі? Людей, для яких війна лише кадри з фільмів, рядки з книжок, іграшкові битви у віртуальних реальностях? Та вони б накивали п’ятами при найменшій небезпеці! Їм було б начхати на решту людства, єдине, чого б вони хотіли, так це живими й неушкодженими повернутися на рідну планету, де їм затишно й безпечно, де немає ніяких чужинців. Лишилися б одинаки — ті, у кого мужність та самовідданість у крові, хто народився солдатом. Але з одинаками космічної війни не виграєш — нам потрібні були десятки мільйонів таких бійців. Не заперечую: уряд Терри-Ґаллії жорстоко й підло повівся зі своїм народом, змусивши його впродовж десятиліть воювати без потреби, втрачати синів та дочок, батьків та матерів, братів та сестер. Але це був єдино можливий шлях, довгий та кривавий шлях, що нарешті привів нас сюди. — Помахом руки міністр вказав на великий ілюмінатор, де виднівся край Землі. — Інакше ми б сиділи в себе на Террі-Ґаллії, ситі та задоволені, а вечорами, переглядаючи випуски новин, співчували б нашим братам з інших планет, які скніють під чужинським ярмом.

— Був іще один шлях, — задумливо мовив Аґатіяр. — Значно жорстокіший, проте менш підлий. Диктатура.

— Тодішнє керівництво Терри-Ґаллії розглядало таку можливість, — відповів Карно. — Але диктатура економічно неефективна й морально неповноцінна. До того ж вона суперечить традиціям нашого суспільства, тим основним цінностям, які наш народ сповідує понад півтори тисячі років, ще з часів великого Наполеона.

Я насилу стримав посмішку. Після того як Клод Брісо повідомив, що мене представили до Ордена Наполеона Бонапарта, я, природно, зацікавився цією історичною постаттю. Безперечно, це був великий полководець і великий державний діяч — та навряд чи великий демократ. Хоча, зрештою, це несуттєво. Кожен народ має право на свої міфи.

Поль Карно та Раджів Шанкар вже розпочали обговорення більш конкретних і менш глобальних питань, як раптом до конференц-залу вбіг офіцер у чині капітана третього ранґу. Він був блідий як полотно, а в його очах застиг жах. Віддавши честь двом присутнім адміралам, офіцер вручив міністрові закордонних справ якийсь папір — схоже, то була депеша.

Коли Карно ознайомився з текстом, обличчя його так само зблідло й набуло сіруватого відтінку. Він спрямував на нас мутний, тоскний погляд.

— У системі Бай-Сін ми зазнали невдачі. Флот ґаббарів, переконавшись, що наші війська перемагають, розпочав масоване бомбардування Країни Хань. Подробиць поки немає. Це лише попереднє повідомлення, більш детальна інформація має надійти за кілька годин.