Жменя вічності

Пройшовши до кабіни, я влаштувався в зручному кріслі першого пілота й уважно оглянув контрольну панель. Ніяких проблем з керуванням не передбачалося, за винятком хіба що однієї — мовного бар’єра.

— Рашель, — запитав я, — твій комп’ютер розуміє анґлійську?

— Це можна влаштувати.

Вона сіла в сусіднє крісло і проказала кілька слів, серед яких я почув щось схоже на „анґле“. Французький текст на всіх приладах та дисплеях змінився на звичний для мене анґлійський.

Передовсім я наказав деактивувати інтерфейс голосових команд і всі подальші повідомлення виводити на месаж-рядок тактичного дисплея.

— Мій тато теж не любив, коли комп’ютери розмовляють, — зауважила Рашель, і в її голосі виразно вчулися сумні нотки. — Так само, як і решта пілотів. Це відволікає увагу? Чи дратує?

— Просто виникає небажана ілюзія людської присутності. Коли комп’ютер розмовляє з тобою, мимоволі складається враження, що він член команди. Іноді віддаєш йому накази не за встановленою формою, а він їх не розуміє. Хоч там як, а комп’ютер лише тупа біоелектронна машина, яка немає ні розуму, ні уяви, ні свободи волі. Він незамінний помічник і чудовий виконавець, але не більше… Втім, годі балачок, — сказав я, зосереджуючи увагу на контрольній панелі. — До справи.

16

Наше прощання з імператором відбулося по-діловому, без особливих сентиментів. Лише прощаючись з Рашеллю, він дозволив собі трохи розчулитися, назвав її „моя люба дівчинка“ і поцілував у чоло.

Ми задраїли люк і розійшлися по своїх місцях: я з Рашеллю пішов у кабіну, а інші розташувалися в пасажирському салоні. Ахмад був трохи засмучений: він явно розраховував, що допомагатиме мені в польоті. Проте я взяв за напарницю Рашель, яка вже літала на цьому шатлі і, крім того, мала повний та необмежений доступ до його бортового комп’ютера.

Востаннє махнувши нам рукою, імператор зачинив внутрішній шлюз. Камера почала швидко наповнюватися водою, і вже за п’ять хвилин зовнішній люк поволі розчахнувся.

Я дозволив автопілотові вивести шатл в океанські простори й підняти його до самої поверхні. Як і обіцяв імператор, там не на жарт розгулявся шторм. У небі низько висіли важкі свинцеві хмари, раз по раз спалахували сліпучі розложисті блискавиці. Шатл сильно кидало в різні боки, але ми нічого не відчували: ґравікомпенсатори працювали ідеально, миттєво реаґуючи на найменше відхилення вектора сили тяжіння від вертикалі. Створювалося враження, що ми стоїмо на місці, а от океан заносить то в вправо, то вліво, то вгору, то вниз.

Я трохи зменшив реакцію компенсаторів, і нас стало похитувати.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Рашель.

— Щоб відчути реальність, — пояснив я. — При ручному керуванні це необхідно. Але не хвилюйся: надто різких ривків і значних перевантажень комп’ютер не допустить.

Я висунув з-під панелі штурвал і активував ручне керування. За таких погодних умов не можна було цілком покладатися на ґравітаційний двигун, тому я запустив термоядерні турбіни на мінімальну потужність. Тепер шатл втратив свою невидимість, але під щільним шаром грозових хмар жоден детектор не відрізнить плазмовий спалах від електричних розрядів.

— Поїхали! — сказав я й потягнув на себе штурвал.

Здається, саме це слово вимовила людина, що півтори тисячі років тому перша залишила межі Землі. Хоча, може, і ні — та яка, зрештою, різниця! Я був першим за останнє сторіччя представником Магаварші, що виходив у космос, і жодні слова на світі не могли повною мірою передати мої почуття…

Ми мчали крізь темну гущавину хмар прямо на схід, точно в напрямку обертання планети, з кожною секундою нарощуючи швидкість. Подолання звукового бар’єра серед турбулентних потоків було вельми ефектне і не зовсім безпечне, але я мав у своєму розпорядженні чудову машину, розраховану на значно критичніші навантаження. Я дедалі дужче розганяв шатл під прикриттям хмар, і на той час, коли довелося вимкнути реактивні турбіни, наша швидкість майже досягла першої космічної.

Тепер шатл мчав нічною стороною планети, використовуючи лише ґравітаційну тягу. Я звірився зі схемою розташування чужинських станцій і трохи відкориґував курс. Бортовий комп’ютер, швидко прорахувавши нову траєкторію, видав на дисплей повідомлення, що вона пролягає небезпечно близько до однієї зі станцій, і є ризик візуального контакту.

Я проіґнорував його застереження, оскільки добре пам’ятав нашу розмову з імператором незадовго до відльоту. Якщо події розгортатимуться за планом, цій станції буде не до нас. А якщо ні, я ще матиму час змінити курс і прослизнути між двома станціями.

На щастя, нічого змінювати не довелося, і план спрацював ідеально. На висоті двохсот кілометрів наші інфрачервоні датчики запеленґували два рухомі об’єкти, чиї траєкторії точно перетиналися з траєкторією станції. Чужі теж їх помітили, проте станція масою понад п’ять меґатонн мала завелику інерцію, щоб ухилитися від зіткнення. Одну ракету чужинцям таки вдалося підбити, зате інша, здійснивши низку хитрих маневрів, успішно проскочила крізь їхні оборонні заслони, і майже прямо за курсом нашого шатла спалахнула яскрава зірка.

— Ось вам! — вигукнула Рашель. — Маєте, виродки!.. Хто розробив систему наведення? Пан Шанкар?

— Мабуть.

— Він справжній ґеній. Підбити такий потужний захист з другої спроби, це… це просто блискуче!

На жаль, ми пролетіли далеченько від охопленої полум’ям станції і не змогли оцінити всієї серйозності завданих їй ушкоджень.

Мені довелося знову запустити реактивні турбіни, інакше шатл, перш ніж вирватися зі сфери тяжіння Магаварші, зробив би навколо неї повний виток. Тепер ми знаходилися значно вище орбіт усіх станцій, тому могли не боятися, що Чужі помітять нас, — адже після ракетної атаки вся їхня увага була прикута до планети. І в будь-якому разі вони вже нічого не могли вдіяти: ми мали пристойну фору в часі та швидкості, а космос великий, і загубитися в ньому дуже легко. А на випадок зустрічі з якимсь чужинським патрулем ми були аж ніяк не беззахисні: окрім звичайного озброєння шатл мав чотири позитронні ракети, незгірш за ту, яка нещодавно вразила орбітальну станцію.

Я знову переключився з термоядерної тяги на ґравітаційну і нарешті розслаблено відкинувся на спинку крісла, наказавши комп’ютеру вимкнути верхнє освітлення.

На екранах заднього огляду, обрамлений сліпучою короною, яскраво сяяв Аґні — сонце Магаварші, а спереду розкинулася неосяжна чорнота космосу, густо всіяна самоцвітами зірок. Я згадав, як дитиною простягав руки до нічного неба, марно сподіваючись доторкнутися до мерехтливих вогників, як у юності безсонними ночами сидів біля розчиненого вікна, мріючи про нездійсненне, як уже в зрілості, пілотуючи суборбітальний лайнер, тужливо дивився на зорі, як дивиться в небо птах крізь ґрати свого вольєра. Чи міг я ще вчора бодай уявити, що зможу зламати ці ґрати, що вирвусь на волю й опинюся тут, у космосі, а зорі засяють навколо мене…

Я відчув, як по моїх щоках течуть сльози. Помітила це й Рашель.

— Що з вами, містере… дядечку Стефане? — стурбовано запитала вона. — Чому ви плачете? Вам зле?

Я похитав головою:

— Ні, люба, мені добре. Ти навіть не уявляєш, як мені добре! Зараз я найщасливіша людина у Всесвіті. Тридцять шість років я прожив у неволі й уже втратив надію на порятунок. Я майже змирився з тим, що так і помру в’язнем… А потім прийшла ти і звільнила мене. Ти з’явилася з іншого, прекрасного світу і принесла мені в долонях зорі… Дякую тобі, люба. Дякую за все.

Рашель лагідно всміхнулася і простягла мені руку. Я м’яко стиснув її у своїй руці.

17

Усередині крейсер „Зоря Свободи“ виявився не таким, яким я уявляв його, виходячи лише зі схем специфікації. Підлога коридорів була встелена пружним килимовим покриттям, стіни та стеля тішили око приємним поєднанням кольорів оббивки, а кают-компанія, куди нас привела Рашель, нагадувала, швидше, затишну, гарно вмебльовану вітальню.