Страница 14 из 44
— Ого! — промовив я, відчувши, як моє серце закалатало в грудях. — Розвідувальна ґрупа, контакт з Опором… Отже, щось назріває?
— Безумовно. Схоже, що керівництво Терри-Ґаллії має особливі плани стосовно Магаварші. Адже Рашель казала вам, що їхні розвідники вже запустили цей фільм у глобальні мережі семи окупованих планет? — Імператор кивнув убік екрана.
— Так.
— Зате нам вони не повідомили про свою боротьбу, хоча спостерігали за нами вже двадцять років. Вам не здається це дивним?
— Здається, — погодився я, але потім додав: — А втім, ні. Якщо ґаллійці не хотіли виказувати перед Чужими свою зацікавленість Магаваршою, тоді все лоґічно.
— Ще б пак! Усі ці роки вони щось готували. Рашель не знає, що саме, та в мене є певні здогади. І якщо вони підтвердяться… — Імператор на секунду замовк, а в його очах спалахнули вогники. — До речі, один цікавий факт. Корабель, на якому прилетіла Рашель, зветься „Зоря Свободи“. Символічно, чи не так?
Відповісти я не встиг. Раптом тишу в кімнаті порушило настирне пищання годинника на зап’ястку Падми. Імператор підхопився з крісла і жестом звелів мені мовчати.
— У двері моєї спальні хтось дзвонить, — пояснив він, увімкнув свій комунікатор і млявим, сонним голосом запитав: — Хто там?
— Це я, тату, — почувся дзвінкий дівочий голос, який я відразу впізнав: на відміну від свого батька, принцеса Саті, наступниця престолу, брала активну участь в громадському житті Магаварші й часто з’являлась у випусках новин. — Вибач, що розбудила тебе. Та це дуже термінова справа. Мені можна ввійти?
— Зачекай, Саті. Я тільки вдягнуся.
Вимкнувши комунікатор, він швидко попрямував до ліфта і вже на ходу кинув мені:
— Залишайтеся тут. Хвилин за п’ять повернуся.
12
Проте імператор не повернувся ні за п’ять хвилин, ні навіть за півгодини. Чекаючи його, я вдруге переглянув фільм про Терру-Ґаллію, а потім вивів на екран інші файли з диска, що містили технічні дані про корабель.
„Зоря Свободи“ належала до класу легких крейсерів, призначених головно для розвідувальних та диверсійних акцій. Відповідно до специфікації екіпаж мав складатися з п’яти осіб: капітана, другого пілота, бортінженера, оператора артилерійських систем та медика; останній мав поєднувати свої обов’язки з роботою на камбузі й доглядом за житловими приміщеннями, а артилерист відповідав також за системи зв’язку та зовнішнього спостереження. Одночасно з екіпажем на кораблі могли перебувати два десятки пасажирів.
Крейсер мав потужний ходовий двигун і протягом чотирьох діб міг розвинути швидкість понад половину від світлової. І тут я дещо знайшов. Уже не в файлах специфікації, а у звітах про стан бортових систем. При досягненні кораблем прискорення 56,3 g в роботі ґравікомпенсаторів стався критичний збій, і сила тяжіння на борту перевищила стандартну в тридцять разів. А це означало неминучу й майже миттєву смерть.
Тепер я зрозумів, що сталося з екіпажем „Зорі Свободи“. Найпевніше, це була диверсія: скажімо, в бортовий комп’ютер запустили якийсь вірус, що активізувався при досягненні заданого прискорення. Протягом наступних вісімдесяти двох годин корабель продовжував розгін, поки не досяг крейсерської швидкості 0,56 від світлової. Тільки тоді автопілот, не отримавши подальших вказівок, зупинив ходові двигуни.
А де ж увесь цей час була Рашель? Як їй вдалося залишитися живою?…
Я знову переглянув специфікацію, намагаючись відшукати місце на кораблі, де вона могла б урятуватися від перевантаження. І незабаром знайшов його: це був пришвартований до крейсера невеликий шатл міжпланетного класу, оснащений технолоґією „суперстелс“, що робила його невидимим для радарів та детекторів мас, і — найголовніше! — обладнаний автономними ґравікомпенсаторами, здатними витримати стократне прискорення. Можна не сумніватися, що саме завдяки їм Рашель залишилася живою…
Мою увагу від екрана відвернуло тихе шелестіння дверей. Я озирнувся й побачив Ріту, закутану в довгий халат. На її свіжому, відпочилому обличчі зовсім не було косметики, а розпущене й ретельно розчесане волосся поблискувало від вологи.
— Доброго ранку, містере Матусевич, — привіталася вона.
— Доброго ранку, міс Аґатіяр, — відповів я. — Ваш батько ще спить.
— Я так і думала. А ви вже зустрічалися з… — Вона зробила виразну паузу.
— Зустрічався. І сказати, що я здивований, — це нічого не сказати.
— А я й досі не можу повірити… Імператор пішов спати?
— Ні, десь годину тому його викликала принцеса. Він обіцяв незабаром повернутися, але щось затримується. А ми так і не закінчили розмову про Рашель. Ви чули її розповідь?
— Так. Рашель розбудили при мені, вона розповіла нам свою історію, а потім нас обох знову відправили спати. Отож я можу допомогти. На чому зупинився імператор?
— На тому, що це була розвідувальна місія, а корабель зветься „Зоря Свободи“. Та потім я й сам дещо з’ясував, переглядаючи диск. — І я розповів їй усе, про що довідався.
— Саме так воно й було, містере Матусевич… До речі, може, станемо називати одне одного на ім’я? Не люблю всі ці церемонності. Згода?
— Звичайно.
— Так от, Стефане, — продовжувала Ріта. — Ти правильно здогадався. У бортовий комп’ютер потрапив вірус, уся команда корабля загинула від тридцятикратного перевантаження, а Рашель урятувалася тільки тому, що автоматично спрацювали ґравікомпенсатори шатла, де вона ховалася.
— Ховалася? — перепитав я.
— Ага. Як висловився пан Шанкар, Рашель — типовий зразок „космічного зайця“. Командиром „Зорі Свободи“ був її батько, Жофрей Леблан. З його секретних файлів вона видобула всі необхідні коди доступу і перед відльотом пробралася на корабель. Каже, що не хотіла знову розлучатися з батьком. За останні п’ять років капітан Леблан був зі своєю родиною лише кілька місяців, а решту часу проводив у тривалих розвідувальних польотах. Коли Рашель довідалася, що він відбуває на чергове завдання й повернеться не раніше ніж за півроку, вона не витримала і вирішила полетіти разом з ним. — Ріта хмикнула. — Хоча я не думаю, що вона вчинила так лише через батька. По-моєму, їй дуже хотілося подорожувати, схоже, така вже в неї авантюрна вдача. А щоб батько не зміг повернути її назад, вона вирішила перечекати в шатлі, аж поки корабель не набере повної швидкості. І це врятувало її.
— Авжеж, — погодився я. — Їй дуже пощастило.
Поки ми розмовляли, зі своєї кімнати вийшов Раджів Шанкар. Вигляд він мав стомлений і хворобливий. Цебто ще хворобливіший, ніж учора.
— Три години намагався заснути, — сказав він, сідаючи на канапу. — Але марно. Я надто схвильований. Останні кілька годин перевернули все моє життя.
— Можу дати вам снодійне, — люб’язно запропонувала Ріта. — Воно зовсім нешкідливе.
— Гарна ідея. Буду вам дуже вдячний, люба. — А коли Ріта пішла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: — Ви вже розмовляли з Падмою? Він збирався дочекатися вас.
Я відповів, що імператора годину тому викликала дочка і що він затримується. Шанкар спохмурнів:
— Це мені не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всім відомо, що він любить поспати.
— Може, це пов’язано з нами? Вірніше, з Рашеллю.
— Навряд. Навіть якщо Чужі офіційно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут імператор? І міністри, і принцеса знають, що політикою він не цікавиться, а говорити з ним про чужинців все одно що звертатися до стінки. Ні, тут щось інше.
Ріта, повернувшись зі спальні, запропонувала Шанкарові дві капсули зі снодійним:
— Ось, випийте, і за чверть години заснете.
Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.
— Пане Шанкар, — озвався я, повертаючись до питання, що найбільше мене цікавило. — Як я розумію, Рашелі вдалося знешкодити вірус і отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетіла до Магаварші? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллію?