Страница 22 из 35
— Не знаю, чи варто ще раз читати ці жахливі звіти, — мовив американець, наливаючи каву. — Ми вже знаємо, що це наслідки канібальських дослідів доктора IIIурікке, і тепер нам треба обговорити дальші свої плани.
— Шурікке! Ось та людина, яка справді може цікавитись цими паперами. Але ж він у Барселоні, правда? — спитав Шель.
— Утік до Іспанії зразу ж після капітуляції Німеччини. Здається, живе там і досі. — Джонсон підсунув тарілку, пригощаючи друга.
Рантом у журналіста майнула блискавична думка. В пам'яті підсвідомо виникла малесенька деталь, зовсім незначна і невиразна, майже невловима. Він зосередив усю волю, намагаючись поєднати відомі вже факти з цим невловимим спогадом, але клапті найрізноманітніших думок, що мов блискавки пронизували мозок, відганяли одна одну, не давали зосередитись.
Джонсон підставки чашку.
— Однесу завтра цей чемодан у контору і розкажу все прокуророві. Тоді вирішимо, що робити з Грубером.
— Леон писав у своєму листі: «Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене», — сказав Шель, немовби міркуючи вголос. — І все-таки хтось дізнався.
— Чи варто до цього повертатися? Завтра справою займуться криміналісти.
— І ще Леон писав: «Не можу нікому вірити», — вів далі журналіст. — Останні події майже спростували теорії про його неосудність. Доктор Менке… — Шель замовк, У голові знову майнув на якусь мить раптовий здогад.
— Не думаю, щоб Менке мав якесь відношення до цього.
— Ні… Якщо зробити логічні висновки з останніх подій, то вийде, що ниточки ведуть до одного й того ж.
— А саме?
Шель не відказав. Напружував мозок, намагаючись пов'язати докупи ці слабенькі ниточки підозри.
— Є! — вигукнув раптом і жваво підвівся. — Загляньмо ще раз до чемодана. Я хочу впевнитися, хочу щось перевірити…
— Що?
— Помітки на полях! Однаковий почерк… Хочу порівняти цей почерк…
— З чим? — спитав Джонсон, відкриваючи чемодан.
Шель вийняв з портфеля рецепти, які взяв у Леоновій кімнаті, потім розв'язав верхню папку. Перегорнув кілька аркушів і, знайшовши на одному з них написані від руки помітки, поклав поруч рецепти. Схожість була безперечна. Закінчення «ке» у підписах, хоч прізвища Пули й різні, зовсім не відрізнялися.
— Ось порівняй! Це — рецепти доктора Менке, які я знайшов у Леоновій кімнаті. Той самий почерк! — Шель підвівся, збуджений відкриттям. — Менке і Шурікке — це одна і та ж особа!
Джонсон похитав головою.
— Неймовірно! Мешкає тут багато років. Справді, почерк схожий.
— Пауль, ти ж бачив його в таборі. Повинен пам'ятати, який він.
— Намагаюся пригадати зовнішність доктора Шурікке. Але я бачив його лише кілька разів. Це був чоловік середнього віку, широкоплечий брюнет, не мав ні бороди, ні вусів. Їй-богу, я не можу сказати напевно, що йдеться про одну й ту ж особу, — він раптом повернув голову і завмер.
— Що там? — прошепотів Шель.
— Шарудіння за вікном, — так само пошепки відказав Джонсон.
Вони прислухалися. Здалеку долинали притишені звуки музики, голоси і сміх; десь проїхала машина, але поблизу панувала тиша.
— Е-е-е, напевно, тобі почулося, — обізвався журналіст, відчуваючи якийсь неспокій.
— Можливо.
— Що ж далі?
— Треба повідомити поліцію.
— Подумаймо передусім, який зв'язок мав Менке із смертю Леона? — мовив Шель, кладучи руку на картонну папку.
— Наскільки я пригадую, він був тоді в Гамбурзі на з'їзді психіатрів. Моя секретарка щось казала про це. Я міг би перевірити.
— Гм. Знаєш, Пауль, я сподівався, що коли ми знайдемо цей чемодан, то все одразу стане зрозумілим. — Шель заходився креслити пальцем на столі вісімки. — Так, ти маєш рацію, поліція негайно повинна зайнятися доктором. Бо інакше…
— Тсс! — перебив його американець, прислухаючись. — Все-таки у саду хтось є. Я чув шелест за вікном. Лишайся тут і вдавай, що розмовляєш зі мною, а я обережно вийду надвір.
Джонсон навшпиньки ступив до дверей і тихенько прочинив їх.
— Грубер не сказав нам правди, — вів далі Шель у порожній кімнаті, намагаючись говорити нормальним голосом. — Але я не думаю, щоб він був ініціатором чи головною пружиною в цій афері. Адже він хотів виїхати з Гроссвізена, залишити службу… Очевидно, розраховував на щедру винагороду. Можливо, мав намір шантажувати доктора, для якого ці документи були справою життя, або…
Раптом знадвору почулося якесь борюкання і стишені вигуки: «Джоне! Джоне!»
Шель вибіг у сад. Було темно. Обабіч доріжки росли кущі. Праворуч замаячила невиразна тінь. Шель напружив зір. Потім усе довкола нього завирувало. Швидкий, тупий удар в тім'я — і журналіст, хапаючись витягнутими руками за повітря, осунувся на землю.
Вологий холод на чолі трохи гамував біль, що аж свердлив голову. Шель помалу опритомнів. Розплющив очі, але побачив лише невиразні контури. Рояль, шафа з книжками, схилене обличчя Кароліни… Було таке відчуття, ніби він приплив до цієї кімнати з іншого світу, який лежить десь глибоко внизу.
— Кароліно!
— О, нарешті! — вона сіла скраю на тахті і поклала долоню хворому на щоку. — Я починала вже хвилюватися. Хотіла викликати лікаря…
— Пауль! Де Пауль?
— Лежить у спальні. Ні, нічого серйозного, — випередила вона його запитання. — Мені вже набридло перев'язувати ваші гулі. Краще було б просто напитися до нестями.
Шель спробував усміхнутися. Це знову викликало біль.
— Псякрев! — вилаявся він.
Кароліна мовчки поклала новий компрес на голову.
— Що сталося? — спитав журналіст.
— Звідки ж мені знати? Я залишила вас тут, проковтнула таблетку люміналу і незабаром міцно заснула. Розбудив мене якийсь гармидер, наче хтось грюкав дверима. Прокинувшись, я почала прислухатися, чи ви ще розмовляєте. У квартирі було тихо. Тоді я вийшла подивитися, що ви робите. Кімната була порожня, а вас я знайшла в садочку. Ви лежали долілиць, витягнувши руки вперед. Пауль — на спині, уткнувшись головою в айстри. Притягла вас додому. Не встигла отямитись, як побачила, що надворі щось горить. Я побігла туди і… вгадайте, що горіло?
Шель зиркнув на стіл: чемодана не було. Кароліна перехопила його погляд.
— Хтось розпалив вогнище з отих ваших паперів. Нічого не пощастило врятувати. Коли я прибігла, догоряли останні сторінки.
Шеля охопила лють. Він підвівся і, хоч у голові паморочилось, кинувся з кімнати. Вітер порозносив попіл од паперу по всьому подвір'ї. На закопчених камінних плитах чорнів обгорілий чемодан. Журналіст сердито штурхонув його ногою.
— Знову невдача! Знову! — сопів він.
На порозі з'явилася Кароліна.
— Чи варто так нервувати? — спитала вона.
— Варто! Ви не розумієте! Папери були надзвичайно важливі.
— Мені здається, вони завдали вам досить клопоту. Може й добре, що все так скінчилося.
— Ви не розумієте! — повторив Шель уперто, намагаючись перебороти роздратування.
— Гаразд. Я не розумію багато чого. Не розумію, наприклад, звідки ви взнали, що я поїхала з Грубером?
Не відповідаючи, Шель знизав плечима, глянув ще раз на почорнілий чемодан і повернувся до кімнати.
— Можна бачити Пауля?
— Звичайно, але не знаю, чи він опритомнів.
Вони зайшли до спальні. Джонсон одягнений лежав на ліжку. Дихав важко, але розмірено, мов людина, яка міцно спить.
— Що ж, — сказав Шель півголосом, — доведеться вам і далі бути сестрою-жалібницею.
— А ви?
— Я маю владнати дещо важливе. Злочинець, напевно, готується втекти.
— Шукати вітра в полі? Непоправний! Хіба не краще відпочити на зручній тахті і поговорити з Кароліною про справи, яких вона не розуміє? — манірилася Джонсонова дружина.
Шель подивився на американця:
— За інших обставин я радо зробив би це.
— Гарбуз?
Вона починала його дратувати. Після прикрої зустрічі у Грубера Кароліна втратила привабливість.
— Зрозумійте мене правильно, — сухо мовив Шель. — Я охоче посиджу з вами, але тільки після того, як уладнаю деякі невідкладні справи.