Страница 13 из 29
Майже все життя Панчкаурі минуло в пошуках отаких вродливих, здібних до музики і танців хлопчаків; адже щоб танцювати під пісні Відьяпаті, треба мати неабиякі здібності.
У цій стороні дуже шанують музикантів, які складають свою програму з пісень Відьяпаті. Зачувши рідною мовою його рядки, люди аж нетямляться від захвату. Отож і не дивно, що кожен музикант ходить від села до села, шукає собі хлопчика, щоб його вивчити танцювати, і щоб потім захоплено шепотіли:
— Ти диви, ото танцює!
— А як схожий на сина брахмана Мадгуканта!
— Та куди тому! У цього обличчя — наче розквітлий лотос!
Панчкаурі був не тільки обдарованим музикантом, але і вчителем. В інших мандрівних трупах є окремо і головний співець, і мридангіст, і танцівник. А він сам і співець, і барабанщик. Акомпануючи собі на мридангу, він може співати і танцювати водночас. А вчитель він був першорядний: за тиждень міг підготувати новачка так, що його не сором було випускати на сцену.
Навчати хлопчаків танцям і співу ніколи не було для нього складною справою. Мриданг під його пальцями звучав так промовисто й виразно, що ноги самі просилися до танцю. Куди складніше було знайти здібних хлопчиків, а потім домогтися від їхніх батьків згоди взяти їх за учнів до себе. Скільки йому доводилося тратити зусиль на переконування, улещування та задобрювання…
— Он Кісан Канхейя, — доводив Панчкаурі якому-небудь батькові,— теж не вмів нічого — ні співати, ні танцювати. А тепер — очей не відведеш! Можете мене назвати наймерзеннішим базікою, брехуном, коли я не виведу вашого хлопця в люди. Адже співати і танцювати, розважати, веселити людей куди краще, ніж красти, грабувати чи вештатись без діла…
А якось йому навіть довелося викрасти одного хлопчика. Давно те було… Тоді йому таки добряче перепало, ледве живий вирвався…
— Це у вас від гри на мридангу так скарлючився палець?
Старий і не помітив, як поруч знову опинився Мохан. Обличчя Панчкаурі проясніло. Він пильніше придивився до пастушка: цей вродливий хлопчик, з усього видно, повільно тане, якась недуга точить його. На губах яскраво-червоні сліди від бетелю. Негаразд у нього щось із шлунком, це достеменно…
Старий Панчкаурі трохи й знахар. Як батько, постійно оточений дітьми, він помалу навчився і цьому. Бо серед підношень, що подавали їм на різні свята та урочистості, траплялася всяка їжа, і свіжа й не свіжа, отож у дітей часто починали боліти животи. Мридангіст завжди мав при собі сіль, онікс, хіну та інші ліки. Він давав хворим порошок куркуми, розмішаний у теплій воді. Зелений і чорний перець, імбир та інші прянощі підсмажував на маслі і вранці та увечері давав пити з медом.
Дістаючи з торби підсмажений рис і манго, він озвався:
— У тебе хворий шлунок. Тобі треба лікуватися, чуєш?
— А звідки ви знаєте? Лікар теж казав, що в мене хворий шлунок. Але…
Хлопчик не договорив. Та й без цього старий барабанщик здогадався, що він хотів сказати: ні за що купувати ліки.
— Мати каже, щоб я пив розтерту куркуму з теплою водою, тоді шлунок вилікується, — додав Мохан.
Старий барабанщик усміхнувся:
— От бачиш, яка в тебе розумна мати!
Розклавши їжу на сухому банановому листку, він лагідно припросив хлопчика:
— Бери, Мохане, поїж!
— Та ні, я не голодний.
Але по його очах видно, що він одним духом проковтнув би всю їжу. Голодний, хворий бідолашний хлопчик!
— Та ти не соромся, їж, синку! А потім я тобі заспіваю.
Крім матері, ніхто ще так щиро не припрошував Мохана їсти. А їсти хочеться, це правда. Але раптом побачить хтось із пастухів і скаже матері, що він їв нажебрану їжу? Що тоді?
— Та ні, я не хочу!
Старий барабанщик відразу байдужіє, смутніє: кривдно йому трохи, адже таким ось хлопчакам, як Мохан, прислужував доволі. Ходив коло них так, як, певно, не ходив би й коло власних дітей. Та що там — свої, чужі! Тепер вони всі йому і свої, і чужі. Різниці нема.
— Мохане, поїж!
— А раптом хто побачить?
— То й що?
— Скаже матері. Адже ви ходите і жебраєте!
— Хто жебрає? — хлопчик зачепив болючу струну. Змія, що, згорнувшись кільцем, дрімала десь на дні його душі, заворушилась і засичала: — Ах ти ж, чортеня мале!
— Е, е, чого ви лаєтесь? — злякано вигукнув Мохан і підвівся: усього можна сподіватися від дивакуватого музиканта.
Яструб у небі знову пронизливо крикнув.
— Мохане І — Голос старого Панчкаурі полагіднів.
Мохан, що вже трохи відійшов від нього, зупинився.
— Хто тобі наговорив, ніби я жебраю? Я ж ходжу, граю на мридангу, співаю пісень, розвеселяю людей. Але гаразд, може, я і справді жебраю. Не хочеш пригощатися — не треба. Сідай, я тобі заспіваю пісню.
Обличчя старого якось дивно змінилося, стало зовсім не таким, як досі. Яструб, що кружляв, тим часом умостився на дереві неподалік і знову пронизливо крикнув.
Мохан злякався. Ступив один крок назад, другий, а тоді різко повернувся і щодуху кинувся навтьоки. Відбігши кроків на п’ятнадцять, зупинився і загукав:
— То відьма вразила ваш палець стрілою, а ви мене обманюєте, кажете, що від гри на мридангу!
«Що це такий за хлопчик? Хто він, цей Мохан?.. І Рампатія ж колись казала, що палець вразила відьма!»
— Мохане, зачекай!
Але хлопець відходив далі й далі, не перестаючи кричати:
— Торботряс! Я знаю, ви не любите, коли вас так дражнять!
Хто він, цей Мохан?
Барабанщик заціпенів, вражений. Серце почав стискати якийсь незрозумілий страх, його аж пересмикнуло від дрібного, неприємного дрожу, що пробіг тілом. Де й поділося те піднесення, з яким він вирушав уранці до Камальпура.
На очі навернулися сльози: он як Мохан наостанок ужалив його. Так з ним робили мало не всі його учні. Навчившись танців і співу, вони шукали найменшої нагоди, щоб утекти від нього.
Старий барабанщик покрутив перед очима своїм скарлюченим пальцем і важко зітхнув.
Рампатія… Дочка його вчителя Джодгана! Того дня, коли він уперше став його учнем, Рампатія тільки-тільки вступила в свою дванадцяту весну. Вона розумілася на музиці й піснях, пораючись, весь час наспівувала щось тихенько. Мридангіст, що грав до цього, пішов від Джодгана, і той приставив Панчкаурі на його місце. Коли вчитель хотів одружити його з Рампатією, хлопець став дибки. А однієї глупої ночі утік, прихопивши мриданг. Залишив товаришів, Рампатію… Помалу назбирав групу хлопчаків і сам заходився вчити їх. Так і велося. Вже після смерті його вчителя Джодгана на ярмарку в Гуляббагу він випадково зустрів Рампатію. Потім вона сама прийшла до нього, але він не захотів і розмовляти з нею.
І того ж таки вечора, коли він акомпанував на мридангу, скарлючило йому палець. Завіса піднялася, він почав грати вступ, тоді вийшов танцівник, але не зробив і кількох рухів, як збився, бо супровід був не той. І Панчкаурі відчув недобре. Та як не намагався заспокоїти себе — даремно. Та й з мридангом щось робилося: його дзвінка, висушена шкіра наче ожила, праве денце почало братися ніби пухирцями… Що більше він намагався втрапити в лад танцівникові, то дужче щось зводило йому палець на руці.
Відтоді розпалася назавжди музична трупа Панчкаурі. Мало-помалу не стало чути його пісень на слова Відьяпаті. А тепер, через стільки років, ніхто й не згадує про нього, позабували… Сам же він від щедрого сонця потрапив відразу у якийсь холодний, крижаний світ, закляк увесь, зів’яв. Тільки й лишився з ним нерозлучний мриданг, єдина його опора і розрада в порожньому, нецікавому житті. Він ходив з тим мридангом на шиї від села до села, жебрав…
Взявши одне манго, старий барабанщик став смоктати його. Але стривай! Стривай! Звідки це Мохан може знати про ту відьму? Звідки?
Почувши про його горе, вже наступного дня прибігла Рампатія, годинами не випускала його пальця і все голосила: «Божечку святий та милий, нащо йому така кара? Хто ж це таке поробив, щоб йому добра не було на цьому й на тому світі! Ні-ні, я нічого не робила, не врочила, не бажала поганого тобі, Панчу! Не інакше, як відьма вразила твій палець своєю стрілою…»