Подвійні міражі

Шок — це рожен, на якому судомиться, конаючи в муках, твоя віра в людей і твоя душа.

Та кому, в дідька, цікаво, що ти відчуваєш?!

Отож бо й воно, що нікому. Її чоловіка, принаймні, це не зацікавило.

Я підберу тобі класного партнера, любко. Гарного, сексуального… Ще й право вето тобі надам — але ж гляди, не зловживай. Обіцяю, тобі сподобається.

Владу знову занудило. Ні, тільки не зараз! Не тут!

Ох, Антоне, що ти накоїв?!

Знищив наш шлюб, тільки й усього!

Влада прикрила очі, міцніше вчепившись у ручки дорожньої сумки так, ніби та була рятувальним кругом. Джинси, вовняна кофта, спіднє, черевики без підборів, зубна щітка, мило, рушник і трохи грошей — ось і все, що вона встигла захопити з дому. Зубну пасту доведеться купити десь дорогою, або вже на місці. Але нічого, вона витримає. На жаль, не вперше.

Мій стійкий олов’яний солдатик. Як я люблю тебе за це…

У тому шлюбі-сні так говорив Антон. Тепер вона дізналася, як він любив її, а тоді вірила кожному його слову. Їй було байдуже, за що він її кохає, головне — аби кохав. Смішна ти все-таки, — сказала Влада сама до себе. Ти — і раптом любов. Піди вмийся, може в очах розвидниться.

Або зведи рахунки з життям — і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи.

Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім, потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, — сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.

Я падаю…

Неси.

Я більше не можу!

— Вибачте.

Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий, кілограмів на п’ятдесят. Можна було рушати.

Гляньте-но, як вона на мене дивиться, царівна-несміяна! Наче я їй гривню винна! Ну, зачепила я її спідницю ногою — страшне діло! Я ж перепросила, чого б ото писок кривити?.. Ач, вуста курячою гузкою склала, так я їй не подобаюся. Ну й до біса! Що я їй, червінець? За поїздку заплатила, як усі, маю право! Хіба що бараболя… Та не на плечах же її перти в Зоряне!

Ксеня витягнула набряклі ступні із затісних черевиків і з насолодою поворушила пальцями, намагаючись не звертати уваги на зверхній погляд фіфи-фартушанки, розцяцькованої, що твоя ялинка на Різдво. Кульчики, браслети, писані пацьорки в сім разків — та лише за одне це намисто можна купити і маршрутку, і всіх пасажирів, якщо взагалі не весь тутешній автопарк. Хоча до простої сірої сукенки ті прикраси геть не пасують, ні в тин ні у ворота! А що вже фарби на тварі, злостилася далі Ксеня, скоса позираючи на дівулю, яка вже переморгувалась з якимсь вуйком, то ткни пальцем — дірка буде. Ач, щоки мов буряком терла, та й губи, свята Пречиста, як два криваві вареники!

А очі — наче прірва. У такі раз поглянеш і загинеш. Уже назад не буде вороття…

Ксеня зітхнула — тихенько, так, щоби, Боже борони, фіфа не почула — і замислилася над тим, що сказав би їй на ці думки панотець Зіновій.

Заздрість, — прорік би він, — це смертний гріх.

А вона таки заздрила. Пекуче. Бо колись — Пречиста Діво, невже це було лише п’ять років тому?! — теж була такою, як ця краля. Або майже такою. Тоненькою, мов тростинка, смішливою, співучою — на все село дівка! Де все й поділося? Вийшла заміж, знайшлося троє діточок, Василько, щоправда, проти був, казав, нехай поки з одним раду дамо, на ноги станемо трохи, а потім вже… Та вона наполягла на своєму. Церква говорить, що запобігатися — це гріх, а секс у шлюбі — лише для продовження роду. Коли Ксеня завагітніла втретє, Василь. ні, він нічого такого їй не пропонував, ніякого аборту, просто очі в нього стали якимись утомленими і… безнадійними. Не радів сину, що народився після двох дівчат і ріс хворобливим та вередливим, і до неї, жінки вінчаної, також більше не торкався. «Досить злидні плодити», — сказав, як відрізав. Пропадав на роботі — а працював водієм-далекобійником — по двадцять днів на місяць, і лише Пан Бог відав, що за лярви його в дорозі гріли, такі, певно, як оця… Ксеня знову зиркнула на фіфу. Та, хоч і шкірилася в тридцять два зуби до дядька зі смоляною чуприною й такими ж вусами, що сидів поперед неї, і заради такого діла аж в’язи до хрусту скрутив, усе одно виглядала сумною і ніби зболеною. Ксеню це чомусь потішило, та ще й так, що терпкий біль у розпухлих ногах перейшов від цієї дрібної втіхи. Нічого, Бог усе бачить. Усім відплачує за діяння їхні, так чи інакше. А якщо на світі є справедливість — певно, що є, хоч і не завжди її видко — то такі панни мальовані мусять страждати анітрохи не менше, аніж вона, Ксеня, по суті — солом’яна вдова, і спрацьована двадцятидворічна мати трьох дітей. А може, й більше. Бо грішили більше.

Ксеня з полегшенням відкинулася на спинку розгойданого сидіння — ззаду миттю пролунало придушене квакання, та жінка й не подумала озиратися. Маю право, — знову подумала вона. Їхати, як усі, сидіти, як заманеться, везти дітям картоплю, а хто не згоден, нехай йде пішки. Ксеня ще раз — востаннє, як сказала сама собі — глипнула на лялечку і помітила самотню сльозинку на зайве нарум’яненій щоці.

Так отож. Не все коту масниця.

Маршрутка рушила, і Павло Вільгельмович — для колег просто Павло, для дівчат — Павлуша — спробував випростатися у своєму кріслі. Спроба не вдалася, крісло рипнуло, похилилося і ледь не вибило засиджену мухами шибку металевим підголівником. Цікавий винахід, до речі, — металевий підголівник автокрісла. Торквемада б його оцінив.

Машинально погладивши довгі вуса, схожі на ікла моржа, тільки чорні — жест, знайомий усім працівникам «Леди» — Павло кахикнув і торкнувся невеличкої валізи, що лежала в нього на колінах. Дотик до сріблястого металу відгукнувся в пучках чимось, схожим на удар струму, нагадавши і про поспіх, з яким збиралися речі, і про обставини, які цьому передували. Скрутні обставини, ніде правди діти, прикрі, дещо сумні. І ось він, Павло Вільгельмович Штос — утікач чи, ще точніше, вигнанець. Важко повірити, що це про нього. Й болісно, бо він не чує за собою жодної вини. Абсолютно всі його колеги — і підлеглі, і керівники — на його місці вчинили б так само. А йому не пощастило. Усього лише не пощастило, ось і все. Таке трапляється. Чорна смуга, фатум… невдале розташування планет та зірок на небі, хай йому грець! То був просто не його день. З самого ранку все пішло шкереберть. Спочатку він довго випихав чергову одноразову коханку зі свого ліжка, потім, ще довше, зі свого дому; тупа курва все ніяк не випихалася, прагнучи дізнатися, коли саме він їй подзвонить, бажано — з точністю до хвилини, і несамовито рвалася приготувати любчику сніданок. Павло дозволив їй зварити каву й зголосився заплатити за таксі, чого зазвичай старався не робити. Ця дівчина нічим його не вразила; відверто говорячи, він геть не пам’ятав, як із нею було, і це також його схвилювало. А ще — похмілля, з яким довелося боротися силою волі, холодним душем і медикаментами. Не найкращий початок дня, не кажучи вже про добове чергування, та яка на те рада? І ось результат…

Тобі слід відпочити, старий. Давно вже час. Візьми відпустку за свій кошт, і… утім, що це я? Візьми відпустку, як має бути. Ти вже три роки гаруєш без вихідних. Скористайся нагодою і розслабся.

Голос директора клініки запищав у вусі, мов нав’язливий комар. Павло скривився. Інеса Борисівна Тягнидуб, яку в «Леді» заочі називали «Арманд», цілком відповідала як своєму прізвищу, так і прізвиську, носила виключно шкіряний одяг — лікарі в ординаторській закладалися, що й спіднє в неї шкіряне, рясно всіяне металевими кнопками та шипами — курила «Приму» без фільтра і робила похибку на стать підлеглих лише у звертанні до них, уживаючи відповідно «стара» та «старий», навіть якщо розмовляла з сімнадцятирічною медсестрою чи санітаром років двадцяти. У її вустах поради звучали, як армійські накази набували інтонаційного забарвлення цілком таємних урядових радіограм, і сперечатися з нею чи, Боже борони, ставати їй поперек дороги наважився б хіба що потенційний самогубця. У клініці «Леда» таких не було. Психологічне (та й професійне) тестування претендентів на посаду в найкращій медустанові Змієва проводилося на вищому рівні. Задля створення потрібного мікроклімату в колективі можна піти на будь-які жертви, частенько повторювала Арманд. І так само часто йшла на жертви — моральні, матеріальні, людські. Однак потрібний мікроклімат аж ніяк не заважав колегам сахатися від Штоса, як від пранцюватого. Після інциденту головний лікар перестав із ним вітатися, завідувач хірургії більше не забігав на чай «із грамулькою коньячку», при випадкових зустрічах у коридорі коротко кивав, на нарадах, сипнувши з вуст сухе, піщане «Павле», не звертався до нього прямо, від чого їхні перемовини нагадували дурну дитячу гру в «зіпсований телефон», а керівник невропатології, приваблива брюнетка років сорока, з якою в Павлуші передбачався перспективний в усіх сенсах цього слова зв’язок, прямо в лоба назвала об’єкт своєї нереалізованої пристрасті «катом», і взяла за правило обходити зіщуленого, мов побитий пес, Штоса десятою дорогою. Що думали про нього підлеглі, Павла Вільгельмовича не вельми обходило, але також було прикро, і бадьорості та бажання працювати не додавало.