Страница 13 из 49
— Якого тут… — прогудів басовитий, грізний голос. Наляканим котеням, вмах, Олег видряпався нагору. Кількома стрибками перебіг палубу, простукотів по сходах униз і опам'ятався аж у коридорі. Оглянувся, чи ніхто не помітив його переляку, і заспокійливо прихилився до стіни. Тут, внизу, рівне гудіння моторів, дрімотна теплінь, сон. Попід стінами машинного відділення — мішки з картоплею і яблуками, на них сплять колгоспники. Кілька чоловік лежить просто на теплій вичовганій ногами металевій підлозі. Олег спробував відшукати місце й собі. Спустився до третього класу, але й там на всіх поличках — людські тіла, а дух стояв такий, що від нього тенькало в скроні. Хлопець піднявся вище. Олег пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Дніпру, їхали в першім класі, а там скрізь — килими, дзеркала, м'які тапчани, навіть у коридорі. Він тоді бігав і вниз, але чомусь не бачив оцих людей в коридорі і не пам'ятає, тісно чи просторо було в третьому класі. Можна б і зараз піднятись у перший клас, лягти десь на тапчані…
А проженуть? Вже ліпше тут. Врешті, знайшовши в куточку місце, Олег присів навпочіпки. Лягти не зважився, — боявся замарати білу шовкову теніску та нові штани. Але ноги швидко затерпли, тоді хлопець згадав, що в кишені у нього — загорнуті в газету документи. Йому повернули їх в інституті. Розмотав газету, підіслав і вже сів, випроставши ноги. Так почувалося зовсім зручно. Тепло, затишно. Хлипав по кутках сон, заколисаний рівним гудінням машин, хлюпала вода за бортом. Плескіт води нагадав Олегу те, що допіру сталося на кормі. Він ніби ще раз почув верескливе «ой» і басовите «якого тут» і аж осміхнувся. Осміхнувся і сам нестямився з подиву. Що може посміхатися, може хоч на мить прихилитись думкою до чогось іншого. Але так воно було. І хлопець мусив признатися собі в тому. Згоряючи з сорому, признався вже і в іншому: він би ніколи не зважився на оте, страшне, це була, гра з самим собою, з своїм безволлям і безсиллям. Раніше, розмовляючи в думках з вичитаними з книжок героями, почував себе сміливим, сильним. А насправді він ось такий: безвольний, нікчемний, самозакоханий. Він хогін зробити те з помсти. Але й помста теж вигадана. Олег не може, не має сили зненавидіти Лілю, вирвати її з серця. Йому здавалося, вона житиме в ньому довго — довго, може, й усе життя. В його душі Ліля обійметься з тихим смутком, але не з ненавистю. Якщо ж його самого зараз стане на щось, то лише на одне: не вертатися більше назад. Вернутися може лише по колючках — образах, на які ступав, втікаючи сюди. Йому хочеться повернутись. Але не так… Щоб тріщали колючки під ногами… Щоб їх визбирали ті, хто попідкладав.
Щоправда, Олег і зараз не знав, ким і як саме хотів би повернутися.
Раніше, «там», він жив чеканням, сподіванням чогось. З року в рік, з дня на день йому здавалося, — ось — ось має щось статися, це «щось» призначено тільки для нього, тільки йому.
Хлопець не відав, що молодість взагалі прагне «чогось». Осмислені бажання — напівбажання, вони не ховають в собі незвіданості таємниці і солодощів тривоги.
Приїхати б у рідне місто космонавтом, всесвітньовідо — мим вченим, полководцем. Його власна постать двоїться, троїться, розпливається в мареві. Зате він бачить інших. Тих, хто стрічає його. Гримить міднодзвонний марш, дощем падають квіти. Вона стоїть в натовпі, теж тримає букет. Вона боїться звести на нього очі, не осмілюється подати квіти. Його машина порівнялась з нею, він бачить її, бачить сповнені безнадією очі, і… — наказує загальмувати.
Відтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого, глибокого сну.
День Олег протинявся по палубі, ніч знову проспав у кутку, а тим часом пароплав намотав на лопаті відстань, на яку в хлопця вистачило грошей. Олег зійшов на берег пізнього ранку другого дня.
Вночі погода перемінилася. Сонця було не видно, його сховали бруднувато — сизі, сльозливі хмари. Певно, хмари проплакали над цим містом всю минулу ніч. Асфальт був мокрим, тут і там блищали калюжі. Мокре, перемерзле за ніч незнайоме місто щулилось під колючими повівами вітру, погукувало простудженими голосами заводських гудків. Будинки горнулись один до одного, сірі, непривітні. Легко одягнені пасажири — ніхто не сподівався влітку на таку холодінь — розбіглися від пароплава за одну мить. Олег теж не довго розглядався на привокзальній площі, — вітер нецеремонно заліз йому під теніску, шарудів там холодною п'ятірнею, загнав у зал для чекань. Там хлопець просидів увесь день. Шкодував, що так рано зійшов на берег. На пароплаві ніхто не запитував квитків, і можна б було проїхати ще двісті кілометрів. А звідти — палицею докинути до Патютів, села, в якому живе Олегова тітка. Напочатку він не припускав навіть думки заявитися до неї. Але тепер… Ще ранком, вигрібши з кишені мідяки, купив двісті грамів дешевого печива. Печиво розтануло в роті, залишивши солодкувате, дратівливе відчуття, їсти хотілося чимдалі більше. Врешті Олег зважився. Праву кишеню його штанів відтягував ніж. Складаний ніж на шість лез, батьків подарунок. Потерпаючи душею від свого першого комерційного заходу, підійшов до чистильника взуття, похмурого дядька з щіткастими вусами, запитав ламким голосом:
— Ви не купите?
Той мовчки повипробував одне по одному леза, підкинув ножа на долоні.
— Руб.
— Він… чотири карбованці. Чистильник простягнув ножа назад.
— Ну гаразд… Давайте.
Вперше Олег вибирав їжу не до смаку, а щоб було більше і ситнішої. Він пообідав ліверною ковбасою з хлібом. На вечір трохи випогодилося, і хлопець блукав по місту. Ні, до цього міста він би не приріс душею ніколи.
Ніч він прокуняв на лавці в залі чекання. А ранок знову зустрів його сірою безнадією. Хлопець тільки тепер збагнув, якою самотньою може бути в гомінкому світі людина. Десь тут, поруч, і лихі, й добрі серця, душі камінні і ніжні. Але кожне з цих людей живе своїми радощами й турботами. Не вийдеш же, не гукнеш до них: «Поможіть! Пробі! Я втік від батька… В мене немає грошей. В отакого здорового, рукатого, міцного».
Він навіть поглянув на свої руки, мов на дивину.
Сидів на старім дерев'янім містку біля вантажної пристані, довгою лозиною перепиняв листочки, палички, котрі плинули мимо нього. Течія тут була повільна, спокійна, але далі вона наштовхувалась на крутий берег, шаленіла, закручувала воду в тугу лійку. Олегові сплило на думку, що отак і його спокійна життєва течія наштовхнулась на кручу, закипіла, запінилась, помчала. Йому вже ніколи не поплисти проти води, не пристати до рідного берега.
Зненацька, несподівана й дужа, лягла йому на плече рука.
— Клює?
Олег злякано оглянувся. В нього за спиною стояв високий білобровий хлопець в бушлаті річкового матроса, в кашкеті з кокардою — крабом. Хлопець — старший за нього, смаглявий, веселоокий.
Олег підняв лозину.
— Це я так… В мене й вудки немає.
— Я можу дати, — матрос сів поруч. — Хочеш, махнемо разом по рибу, ох і місце знаю.
— Я тут… випадково.
— Та й я ненадовго засів. Я сам з Києва.
— З Києва? — не знати чому зрадів Олег. — І я. На Богуна…
— Майже сусіди. Червоноармійська… Ти ж як тут?
— Та… В гості… А тітка на курорт виїхала… — Олег густо почервонів: він і сам бачив, яка нехитра його брехня. Але, не знати для чого, низав до неї й другу. — Ще обікрали дорогою.
— І таке буває? Мда — а. Влип ти. — Матрос зиркнув на годинника, підвівся. — Треба щось придумати. Ходімо пошамаємо, бо мені за годину на вахту. Тебе, землячок, як звати?
— Я їсти не піду. В мене…
— Юринда. Ходімо. Називай мене Джон… Це так наші моряки…
— Олег.
Обідали в чайній. Поки офіціантка замовляла страви, Джон кудись ходив. Повернувшись, дістав з кишені пляшку, одним невловимим рухом зчиркнув металевого ковпачка. Наливав під столом навпомацки.
— Дми.
— Та… Стільки…
Олег вже знав смак горілки. Кілька разів, на свято, на іменини в своїх однокласників і однокласниць, перш ніж сісти за столи і розлити в склянки ситро, хлопці збиралися у темнім чулані, і пластмасова чарка прудко оббігала тісний круг. Але пили вони більше для того, щоб дихнути горілчаним духом в обличчя комусь з дівчат, викликати в них подив і переляк. Олег же пив ще й тому, щоб не сміялися хлопці. А зараз?.. У чайній, вдень… Але він уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?