Енциклопедія російської душі

Занадто багато гівна в неї злито.

Розуміючи, що відбувається щось не те, але сказати не вміючи, росіяни придумали собі вигадану батьківщину й повірили в неї. Одні називають її так, інші — інакше.

Треба відокремити росіян від Росії. Росія гівнистіша за росіян.

Де шукати Сірого? Навіщо шукати? Якщо не знайти тепер Сірого, Росія втратить своє обличчя. Можливості Росії лежать в уяві російської людини.

Російський суд страшніший за Страшний Суд.

Ніяк не виходить побачити себе такими, якими ми є насправді. Щось заважає. Чи не тому росіяни — не Монтені, тобто не здатні до самопізнання, звідки й біда?

Завбачливо заблокована система.

Якщо її зламати, то вийде, що національна ідея росіян — нікчемність. Немає ніякої іншої ідеї, яку росіяни проводили в життя послідовніше. У всьому вони непослідовні, у нікчемності — непохитні.

На такій ідеї каші не звариш. І не треба. Національна ідея в тому й полягає, щоб не варити кашу. Хто береться варити кашу — той не росіянин. Нікчемність — нульовий ступінь творення, невміння завершити будь-яку справу. Літаки падають, автомобілі глухнуть. Нікчемність — пустоцвітна духовність, близькість до релігійної свідомості, але з протилежного боку. Крайнощі люди схильні плутати. Звідси вічне непорозуміння з богоносцем. Росія — негативна теологія. Був час, коли письменники намацали прошарок зайвих людей. Але справа не обмежується ледачими розумниками. Бізнесмени Росії — теж зайві люди. Вони не потрібні. Не потрібні пенсіонери. І самі письменники — зайві люди. Селяни теж не потрібні. Навіщо орати вічну мерзлоту? Робітники абсолютно зайві. До влади йдуть лише зайві люди. Діти — неходовий товар.

Кожен у Росії — зайвий. Однак із соціального ряду, де це звучить підозріло, зайву людину достатньо перевести в метафізичну, щоб нікчемність перетворилася на чесноту й усе стало на своє місце. Виникнуть метафізичні селяни, їм подадуть руку метафізичні робітники, вони разом стануть на п’єдестал.

А якби Наполеон завоював Росію, як про це мріяв Смердяков? Все одно нічого б не змінилося. Звідси такий розквіт мистецтв і літератури перед революцією. Грандіозні збори зайвих людей. Росія всіх позбавляє сала, залишає сам на сам із буттям, без посередників.

Не даремно росіяни змішалися з татарами, і тепер незрозуміло, чи то була Куликовська битва, чи просто громадянська війна. А якби росіянам насправді не сподобалася Візантія, можна було б, як на те пішло, перефарбуватися в католицтво. Запросили чи не запросили слов’яни варягів княжити — незначна суперечка, а те, що могли запросити (теж мені, знайшли кого: північних дикунів!), не впоравшись із собою, це точно.

Як важливо вміти не справлятися із собою, не бути жандармерією власної особистості! Усі із собою справляються, причісують інстинкти, стрижуть нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні з собою, ні один з одним. Ми вище за це.

Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, нічого не вийшло.

Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати «дякую» і «будь ласка». Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося.

Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?

Росія не забувається. Усе в ній погано, але не просто погано, а найкращим чином погано. Російська еміграція, навіть найосвіченіша, не вростає в іншу реальність. Поляк виїде в Німеччину — не загубиться, мову вивчить, погладшає, вуса стовбурчаться. Ми ж не складаємося в чужій скриньці. Нам треба відрізати хвоста. Ми — хвостаті.

Полонені німці, й ті з якимось змішаним почуттям згадували Росію. Обрусіли фріци. Їм теж привиділися хвости.

Російська еміграція — переродження, як заміна підлоги. Не хочу бути цяця-хлопчиком! Хочу знову бути бабою! Усі скаржаться. Ностальгія душить до сліз. Назад, у баби. Але страх як бояться своєї батьківщини.

Росіяни за кордоном — уже в другому поколінні — кастрати. На вигляд пики ще начебто й ті, але начинка інша, не наська. Розкладається все-таки російська порода поза Росією.

Росіяни неестетичні. Неохайні. Із плямами. На штанях плями. На сраці теж плями, якщо не прищі й пухирці. Плямисті гади. Погано пахнуть.

Праця в Росії гаситься із двох боків. З боку бажання і — результату. Я хотів підправити кожну огорожу, вирівняти стовпи, але зрозумів: роблю не те. Зроблене не стоїть, воно тому й робиться погано, що все одно впаде. З іншого боку, тому й не стоїть, що робиться погано. У Росії не треба нічого самому робити. Воно якось саме по собі зробиться.

Мене завжди дивувало, що люди на Заході так швидко стомлюються. Кажуть — багато працюють, але це небагато. Вони — які завгодно, тільки не жилаві. А от росіянин — жилавий. Роздягнути його — він складається із самих жил. Росіянин рідко скаржиться на втому. Я, наприклад, соромлюся, коли стомлююся.

Сашко показав мені карту, і ми зажурилися. Росія лежала на карті великою розтягнутою гармошкою, покинутою після пиятики. Довга батьківщина, за сто років не об’їдеш, і ми поїхали у Вишній Волочок на міжміському автобусі. Раптом повалив лапатий сніг. Вийшли на автостанції, поїли чебуреків, пішли по коліна в снігу до вбиральні.

Громадські нужники в Росії — це більше, ніж тракт по вітчизняній історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз. їх би показувати туристам, як Грановиту палату, з належною самоповагою. Росія дядечко-прорубай-вікно-лібералів уже не перше сторіччя соромиться своїх нужників — вважає своїм слабким місцем. Однак громадське життя людей найкраще визначається справжньою, а не по-католицькому святенницькою громадськістю вбиральні. Наші місця соціальних зібрань за натуральною потребою, що зв’язують людину з природою, не знищила історична дестабілізація як наслідок зниження пасіонарної напруги етнічної системи.

Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків-прорубай-вікно-егоїстів, які не здатні до самопожертви заради безкорисливого патріотизму. Вбиральні врятувала тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Нам є чим пишатися. Ми перебороли умовності. Ми вийшли у відкритий туалетний космос. Ми всі — космонавти громадського поштовху. Я повісив би перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні — ікони й портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень, вони всі хоч так, а хоч так не діють, нишком розвінчують філософську суєту Заходу, але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта — як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Хто курить, хто газету читає, хто перемовляється про насущне, а той просто пасіонарно тужиться, забувши про все на світі. Еротичний театр, сиди скільки хочеш, але смороду, звичайно, багато. Ми звідти вийшли і вирішили далі не їхати. Навіщо? І так на батьківщині все вкрай пасіонарно.