Енциклопедія російської душі

Найкраще в російському житті — гульня. Ми загуляли. Я дивлюся: а очі в нього блакитні-блакитні.

— О, о, радість моя, — сказав Сірий нашій спільній нареченій із зубами. — Чи бачиш, матінко, братик твій хворий, прийшов час йому помирати. Умерти треба йому, матінко, а він мені потрібний як важливий спонсор. Для обителі нашої, для сиріт. Отож і послух тобі: умри за братика.

Наречена закліпала очима від несподіванки, але швидко отямилася.

— Благословіть, панотче, — відповіла вона смиренно і ніби навіть спокійно.

Сірий після цього довго розмовляв з нею. Наречена мовчки все слухала. Раптом зніяковіла та й каже:

— Панотче! Я боюся смерті!

— Що нам з тобою боятися смерті? — посміхнувся Сірий. — Для нас із тобою буде лише вічна радість.

Попрощалася наречена, та тільки ступила за поріг, упала від дурості життя. Сірий послав бійців, наказав покласти її на труну, що стояла в сінях, окропив, напоїв святою водою. Наречена занедужала й сказала:

— Тепер я більше не встану.

Її останні дні супроводжувалися видіннями.

Якщо говорити про російський загробний фантазм, то це палац із прозорого кришталю й золота. Зала заповнена лише молодими дівчатками. Сукні надзвичайної світлості. Блискучі віночки на головах. Входить наречена:

— У храмі я побачила величну Царицю невимовної краси, яка, прикликаючи мене рученькою, сказала: «Іди за мною й дивися, що я тобі покажу». Раптом бачу, що одна із дівоньок страшенно схожа на мене. Потім, за вказівкою Цариці, я стала розглядати інший бік зали й побачила на одній із дівчаток такої краси вінець, що я навіть позаздрила! І це все були наречені, які раніше за мене жили, колишні, і тепер ще живі, і майбутні.

— А ти викинула з холодильника гнилі овочі? — запитала мене Цариця.

— Викинула, — потупилась я.

— Навіщо брешеш? — підняла брови Цариця.

— Я не брешу.

— Брешеш, нечупара!

— Я викинула морквину й гнилий бурячок, а цибульку забула.

— Цибулька-дулька, — загомоніли дівоньки у віночках.

— Покажи мені свою фотографію, ту, де ти знялася за секунду до кончини, — мовила Цариця.

Я подивилася їй в очі.

— Мене ніхто не знімав на смертному одрі, — твердо сказала я.

Цариця навідліг ударила мене по щоках.

Я — як емансипований циган із золотими зубами, який пише про злодійкуватість своєї нації.

Російський розум не уявити. У нього немає довіри до себе. Хто б не намагався його означити, він залишається невразливим, до нього нічого не долітає.

Легко наїхати на росіян. Але, погоджуючись із Кюстіном, зазнаєш краху, коли опиняєшся у Франції й починаєш переживати почуття туги, нудоти, нудьги від спілкування з нацією, цінності якої виражає собою Кюстін як критик Росії.

Туга за батьківщиною набагато більшою мірою виявляється батьківщиною, ніж сама батьківщина.

Інші батьківщини можна поміняти одну на одну без особливої хворобливості. Чи не це є разючим свідченням значущості російської сутності? Мільйони російських емігрантів XX століття, які знемагали в Берліні й Парижі, не влаштувалися там, озлобилися — приклад могутності Росії.

Сірий випадково розбив вікно. Ірина Борисівна випадково не потрапила під скорочення. Батько Сірого випадково трахнув матір Сірого, але ж був практично зовсім п’яний, і навіть незрозуміло, як у нього це вийшло. Але ні мати, ні батько не здивувалися. Тільки відчули щось слизьке усередині, а потім нічого. Наталія випадково потрапила під електричку.

Росія — випадкова моя батьківщина.

Бідний мій народ! Задрочені люди! Ну якщо не я, то хто? Навіщо я це роблю? Заради виправлення моралі? В ім’я майбутнього? Чи, може, задихаючись злобою? А, може, я люблю вівісекцію? Звідки цей трупний запах?

Родичі. Коли Василіск довідався, що Василиса любить квіти гербери, а гербери в Москві тієї пори не продавалися, він пішов у Ботанічний сад до своєї колишньої однокласниці, і та на його прохання посіяла гербери на дослідній ділянці. Цілий рік ходив Василіск у гості до Василиси з жовтими, червоними, фіолетовими й електрично-зеленими герберами. Василиса ніяк не могла зрозуміти, звідки квіти. Нарешті вони одружилися, минуло п’ять років інцесту, у них народилися діти, і Василіск із доброю посмішкою розповів, як було діло.

Сірий придурився інтелігентом і тривалий час нюняв з кожного приводу. Він не втримав ініціативи, полетів униз, упав, розбився. Інтелігенцію скасувала свобода. Вони боролися за звільнення. Припустимо. Вони перемогли. Упоралися. Виявилися катастрофічно безпорадними. Сірого обійшли, обскакали більш підприємливі. Сірий не мав що сказати під час свободи.

Цензура була порятунком для прикриття безплідності, оформила безліч липових кар’єр. Цензура допомагає думці, — вважав Гоголь. У цьому немає ніякого вільного пориву.

Я зайшов до Будинку літераторів, що замолоду здавався мені значним місцем. У порожніх приміщеннях з бодуна бродив Сірий. Я завжди трохи зневажав російську інтелігенцію. За неадекватність дискурсу. Сірий як зарядить своє «мені здається», «мені здається», то я не знаю, куди тікати.

Щоправда, я з повагою ставився до російських лікарів.

Бажання бути якомога крутішим — зовсім не круте бажання. Воно — та сама втеча від себе.

Я — монтер. Сірий — шахтар. Ми пішли вглиб Росії. Дорога вглиб Росії поросла мохом. Нутро Росії складається з переплутаних дротів. Ми звернули увагу, що немає витяжки. Опудало Росії натоптано мертвими птахами.

Християнство перетворюється на фольклорний ансамбль під керуванням Петра й Павла.

Глобальне село потребує метафізичної єдиноначальності. Але якщо я руйную старих богів, то чи не відкриваю шлях до тотального хаосу? Невідомий бог не забезпечує поліцейського порядку. Хто знає, наскільки затягнеться перехідний період.

Ентропія Європи пропорційна ентропії християнства. Європа відчутно вловила занепад християнства. Ніцше помилився в тому, що Бог помер. Померла його чергова маска. Більше, ніж на нову маску, ми не можемо розраховувати. Інакше — все інше. Інакше — уже не ми.

Навіть якщо я в корені помиляюся, нехай це буде пожвавленням старої полеміки. Це — не екуменізм. Мені набридли боги в театральному одязі. У сарафанах. Пора б усім нинішнім богам на пенсію. Для них, ветеранів неба, знайдеться необтяжлива робота. Разом із грецькими олімпійцями та Дідом Морозом вони стануть наставниками дітей, повчальними героями міфів, легенд, казок.

Можна, звичайно, скликати сесію ЮНЕСКО й замовити на ній нового Бога. Скласти меню. Змішати на комп’ютері фарби. Але, швидше за все, він з’явиться сам по собі, із чорного бруду Африки, з Інтернету, серед російських бомжів, калькуттських мух, наркоманів Нью-Йорка.

Сутність християнської оборудки була геніальною: заперечення смерті в обмін на виконання моральних норм.

Просто й зрозуміло.

Росіяни все стерплять, усякі приниження, вони треновані. І лайку начальства, і різні знущання, і волю, і сніданок без кави, і диктатуру. Але якщо китайці заживуть заможніше, вони не стерплять. Ні, теж стерплять. Згорбляться — і зап’ють окропчиком на станції, із грудочкою цукру в прикуску. Я не знаю нічого такого, чого б не стерпів росіянин. Недарма росіян зневажають на Кавказі.

Я от думав, без чого не може жити росіянин. Без Бога — може.