Енциклопедія російської душі

Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.

— Нічого не показує, — сказав він, обернувшись до мене.

— Що не показує?

— Мене не показує. Не відбиваюся.

— Не може бути, — не повірив я.

Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.

— Ну, ще що придумав. От ти!

— Де? — він поторкав себе за ніс. — Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?

Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.

Іноземці збіжаться — дивіться, як вони про себе.

Зачиняйте ворота.

Це я вже проходив.

Не треба кривдити росіян.

Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.

Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.

От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв — губи облизував.

Пам’ятаєш?

Пам’ятаю.

Ти стала противною. І, єврейка, роздобріла. No questions. Але є в Росії деякі люди, які цією іскрою світяться. Вони світяться незалежно від того, що відбувається із зовнішньою, мерзенною Росією.

Я сумніватимуся до переможного кінця.

У тобі.

У собі.

У квартирі.

У твоєму собаці.

У дочці твоїй.

У твоїй чесності.

У твоїх подружках.

У твоїй охайності.

У твоїх запахах.

У твоєму смаку.

Я хочу в Америку.

Хлопчиком Сірий рано помітив, що світ красивий. Та він і сам був гарний. Кучерявий, тільки очиці колючі. Негарні такі очиці.

Я про Польщу все, що думав, уже сказав. А потім передумав. Ми з нареченою зайшли в чужий під’їзд. Вона сіла навпочіпки між другим і третім поверхом, пойорзала й почала голосно срати, болісно витріщивши на стіну свої короткозорі очі. Я стояв на шухері.

— Алло, гараж! — наречена ніколи не називала мене по імені. — Є чим підтертися?

— Немає.

Вона підтерлася вказівним пальцем і вивела калом на стіні:

— Миру — мир.

— Народ — пиздюк! — розкричався, розхвилювався Грегорі Пек, по-дружньому схопивши мене за руку. — Країна з рухливою, віртуальною історією. Країна, де від зміни місцями доданків сума змінюється, якщо не зникає зовсім!

Росія моїх снів — паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан. Огорожі. Звістка про те, що Сірий вийшов з народу, має технологічну ясність. У той час, коли сон без зусиль проектується на монітор або екран телевізора, дивно навіть подумати, що Сірий не висвітиться.

Але чи вийшов він із народу, як із лісу або як із себе? Дивлюся: Сірий став професором Лихачовим. Стоїть зі свічкою. Ну, добре.

— Я готовий втілитися в усе, — сказав Сірий. — Мене хвилює поняття «все».

Я виступив з позиції точного знання, що є чефір і що — Росія.

Сірий сидів, вудив рибу.

Я розповів йому, що Росія — азіатська срака. Я вдавав, що знаю більше за нього. Я з дитинства знаю, що Росія — азіатська срака.

— Цікаво, — мовив Сірий.

Мені довелося витратити багато часу, щоб знову його знайти.

У кожного росіянина важке дитинство. Російське дитинство повинне бути важким. Інакше хіба це дитинство?

У Сірого було важке дитинство. Батьки Сірого часто із грюкотом падали на підлогу. Сірий, забившись у куток, дивився, як батьки падали. Його били. Рвали вуха, замикали у вбиральні, мазали морду калом, душили до посиніння, боляче смикали за піську. їли все, що доведеться. У школі було багато хуліганів. У дворі теж. Діти вигадували бридкі ігри. У жінок відбирали ручні годинники, псували ліфти, нищили поштові скриньки, дівчаток ґвалтували в підворіттях, маминих синочків мордували. Запалювали сміття. Горіли багаття.

Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив. Але не міг згадати, за що побив. Втім, із цього приводу не мучився. Певний час Сірий був грозою двору. Вранці батько Сірого пішов на завод. Він був робітником. Від батька тхнуло каніфоллю.

Ночами Сірий спав без задніх ніг.

— Що таке соборність? — запитав я у Сірого.

Сірий висякався в пісок.

— Боженьку треба міняти, — сказав він. — Христу пора на пенсію.

— Я боюся, — зізнався я.

— Боїшся, а нишком теж так думаєш.

Сірого запримітив тренер. Психологічно його обробив. Не підім’яв під себе, а навпаки: дав розвинутися його творчій індивідуальності. Сірий став спершу чемпіоном району, потім міста, потім Росії, потім усього світу. Тренувався. Стрибав через скакалочку.

Моя бабуся Серафима Михайлівна любила каву з молоком. Вона зайшла до кімнати з чашкою. На столі лежала мама Маринки, її обмивали.

— Ну що, обмиваєте? — запитала бабуся, похмуро подивившись на свою померлу дочку.

— Бабусю, забирайся звідси! — закричала Маринка.

— Добре, — повернула Серафима Михайлівна на кухню.

Росіян треба бити палицею.

Росіян треба розстрілювати.

Росіян треба розмазувати по стіні.

Інакше вони перестануть бути росіянами.

Кривава неділя — національне свято.

Сірий їхав на шестисотому у справах. Поспішав. Наскочив на запорожця. Той перекинувся, зайнявся. Там була родина. Родина горіла й кричала. Мама, тато, дочка тринадцяти років. Зібралася юрба. Але Сірий не знав про це. Він поїхав далі. Він запізнювався.

Вранці прочитав у газеті. Зрадів. Нарешті про нього, нехай хоча б як про інкогніто, написали в газеті.

— Ну, я ж не навмисно, — сказав мені Сірий.

Росіяни дуже пишаються своєю кухнею. І правильно роблять. Особливо смачними вважаються російські закуски. На московських вокзалах стали з’являтися пиріжки з людським м’ясом. Пасажири їдять із задоволенням.

— Смачні, — хвалять вони. — Кращі, ніж у «Макдоналдсі».

Росіяни часто труяться різною їжею. З’їдять що-небудь і — отруяться. Діти блюють. Старі блюють. На бабусь нападає пронос. Приїде «швидка» — а вони вже померли. Тоді треба ховати. Отруюються всім. Несвіжим м’ясом. Рибою. Сиром. Або грибами. І гороховим супом. У всіх шлунки не дуже здорові. Зуби — то взагалі окрема розмова. Російські зуби — всім зубам зуби.

Росіяни дуже люблять їсти шашлики. Виїдуть на природу. Куди-небудь на річку. Скупаються. Поверещать у воді. Дехто відразу втопиться. А інші починають священнодіяти. Шампури. Шашлики. Рижики! Маслюки! Ну, половина отруїться. Інші переїбуться. Але ж і весело. Під музику з машини. По дорозі додому переважно всі мовчать. Думають про своє. Так у росіян заведено. Може, стомилися. А може, просто дрімають.

Росіяни знають краще географію, ніж історію. Історії росіяни зовсім не знають. Росіяни все забувають. Я дивлюся на людей, як на допоміжний матеріал. Мені вони часом бувають потрібні, щоб не було нудно. Я з ними розважаюся, потім викидаю. Мене дивує, коли хтось із ентузіазмом говорить про те, про се. Мені це здається непристойним.