Неділі в серпні

- Але ж іще вчора він працював тут, на вашому місці!

- На Лазуровому березі, у фірмі «Франс-Кюїр», нас тут працює багато.

Поруч зупинився автофургон-той самий, що й напередодні,-і з нього вийшов водій.

- Добридень, - привітався я. - Ми з вами зустрічались учора надвечір. Ви Опрацювали з моїм знайомим...

Чоловік, насупивши брови, дивився на мене і, здавалося, нічого не пригадував.

- Потім ви заїхали за ним у «форум»...

- А-а... Так, було.

- Вантаж швидше! - кинув йому блондин із конячою головою.

Водій брав по одній куртці чи пальту, чіпляв їх на плічка й розвішував у фургоні.

- Ви не знаєте, де він?

- Мабуть, уже в нас не працює...-Він відповідав стримано, так ніби Вількур у чомусь дуже провинився й ніби працювати у «Франс-Кюїр» було великою честю.

- Я гадав, це його постійне місце...

Блондин з конячою головою, спершись на прилавок, щось занотовував у записнику. Може, підраховував виторг?

Я дістав із кишені Вількурову візитну картку.

-Ви, мабуть, підвозили його вчора додому... Проспект Боске, п'ять, в Антібі...

Водій і далі розвішував у фургоні куртки та пальта й навіть не дивився в мій бік.

- Це готель,- мовив він нарешті.- Там живуть продавці нашої фірми. Звідти їх посилають у Кани чи Ніццу. Я подав чоловікові пальто з каракуля, потім шкіряну куртку, далі хутряні чобітки. Я допомагав йому, сподіваючись, що він дещо розповість мені про Вількура.

- Хіба я можу всіх знати? Вони часто міняються... По десятку новеньких щотижня. Попрацюють два-три дні й ідуть від нас. Приходять інші. У «Франс-Кюїр» робота є завжди. У нас склади на всьому Лазуровому березі. Є в Грассі... У Драгіньяні...

- Виходить, в Антібі його вже немає?

- Нема... А кімнату його, мабуть, зайняв хтось інший. Може, навіть оцей пан...

Водій кивнув головою на високого блондина з конячою головою, який так само щось занотовував у записнику.

- Як же мені дізнатися, де він?

- Одне з двох: або він сам пішов із «Франс-Кюїр», або його розрахували, бо він погано торгував. - Він закінчив розвішувати у фургоні пальта й куртки і тепер витирав кінчиком кашне спітніле чоло. - А може, його послали десь в інше місце... Та якщо ви запитаєте у фірмі, вам нічого не скажуть. Професійна таємниця. Ви йому не родич?

- Ні.

Його тон став м'якшим. Блондин підійшов до нас.

- Все повантажив? їдьмо.

Він заліз на переднє сидіння. Водій зачинив дверцята фургона й перевірив, чи вони замкнені. Потім сів за кермо й нахилився до мене через опущену шибку.

- Часом «Франс-Кюїр» посилає їх за кордон. Склади є і в Бельгії. Його могли й туди послати...

Водій знизав плечима й рушив. Я дивився вслід фургону, аж поки він зник за поворотом Англійської набережної.

Повітря було вологе. Я пішки дійшов до парку Ельзасу й Лотарингії і сів на лаву за гойдалками та пісочницею. Я люблю цей парк за його сосни зі схожими на парасолі кронами та довколишні будинки, що так чітко вирізняються на тлі ясного неба. Часом, надвечір, ми сиділи тут із Сильвією. Ми почували себе в безпеці серед жінок, що доглядали своїх дітлахів. Ніхто б і не подумав шукати нас тут, у цьому парку. І люди навколо зовсім нас не помічали. Зрештою, ми теж могли бути тут з дітьми, і вони каталися б з гірки, будували з піску замки...

У Бельгії... Виходить, вони послали його до Бельгії... Я уявив собі Вількура, що ввечері, під дощем, крадькома продає десь біля брюссельського Південного вокзалу брелки або давні порнознімки. Він просто тінь самого себе, не більше. Записка, яку він залишив сьогодні вранці, мене зовсім не здивувала. «Ви вже ніколи про мене не почуєте»... Я це передчував. Дивно, але він сам написав мені ту записку, і вона була матеріальним доказом його існування. Вчора, коли я побачив того чоловіка на вулиці, минуло кілька хвилин, перше ніж я впізнав його, перше ніж переконав себе, що це справді Вількур. Я стояв і пильно дивився на нього, так ніби намагався примусити його пригадати самого себе. І під моїм невідривним поглядом він спробував знову стати тим самим Вількуром. Кілька годин він іще грав свою роль, він дзвонив мені, але тієї впевненості в нього вже не було... Тепер, у Брюсселі, він простує бульваром Аспаш до Північного вокзалу й сідає навмання в будь-який поїзд. Він заходить до прокуреного .купе, де грають у карти комівояжери... І ось поїзд рушає і мчить хтозна-куди...

Спершу я теж думав утекти до Брюсселя й переховуватися там разом із Сильвією. Та потім ми вирішили не покидати Франції. Треба було вибрати якесь велике місто, де на нас ніхто б не звертав уваги. У Ніцці понад півмільйона мешканців, серед них неважко було загубитися, щезнути. Це місто не таке, як решта. До того ж там море...

На третьому поверсі будинку, що на розі площі та бульвару Віктора Гюго, світиться вікно. Це саме той будинок, де мешкала пані Ефлатун Бей. Може, вона ще жива? Я мав би зайти до жінки чи запитати про неї у консьєржки... Я довго вдивляюсь у жовтий квадрат вікна. Коли ми приїхали до Ніцци, життя в неї вже давно було позаду, і я не знав, чи мала ще вона про нього бодай невиразні спогади. Вона була таким собі привітним привидом серед тисяч інших привидів, що населяли Ніццу. Іноді вона сиділа пополудні в парку Ельзасу й Лотарингії на лаві поруч із нами. Привиди не вмирають, їхні вікна світитимуться завжди, як світяться тепер вікна цих вохристо-білих будинків довкола, і сосі й з кронами-парасолями майже ховають їх від мене. Я підводжуся, рушаю бульваром Віктора Гюго й машинально рахую платани.

Спочатку, коли Сильвія тільки приїхала сюди до мене, я дивився на життя не так, як сьогодні. Ніцца ще не була для мене тим знайомим містом, яким я тепер іду до «Мажестіка» в свою кімнату з непотрібним електрокаміном. На щастя, зими на Лазуровому березі напрочуд м'які, й мені байдуже, що доводиться спати, не скидаючи пальта. Я боюся весни. Вона щоразу накочується, мов дев'ятий вал, і щоразу я запитую себе, чи він не забере й мене з собою.

Я сподівався, що моє життя складеться інакше, досить буде лише пожити в цьому південному місті, і з пам'яті зітреться все, що було доти. Зрештою ми перестали б відчувати тягар минулого, який гнітив нас... І того вечора я крокував містом куди швидше, ніж сьогодні. На вулиці Гуно я проминав перукарню... Вона й тепер освітлює тротуар рожевим неоновим світлом - я не зміг стриматися, щоб не переконатись у цьому.

Тоді я ще не був привидом, як тепер. Я сподівався, що в цьому незнайомому місті ми з часом усе забудемо й почнемо все спочатку. Почнемо спочатку... Я подумки повторював ці слова, коли йшов вулицею Гуно, й моя хода ставала дедалі легшою.

«Прямо», - сказав мені якийсь перехожий, коли я спитав дорогу до вокзалу. Прямо... Я вірив у майбутнє. Ці вулиці були для мене нові. Байдуже, що я йшов ними майже навмання. Сильвія приїздила поїздом на вокзал Ніцци аж о пів на одинадцяту.

У неї була тільки велика шкіряна сумка гранатового кольору та «Південний хрест» на шиї. Я зніяковів, побачивши, що вона йде мені назустріч. За тиждень до того я лишив її у готелі в Аннесі й вирішив поїхати до Ніцци сам - переконатися, чи зможемо ми тут оселитись.

«Південний хрест» сяяв на чорному светрі з-під пальта. Наші погляди зустрілися, вона всміхнулась і опустила комір. Так відверто демонструвати цей діамант було необачно. А що, як у поїзді випадково опинився хтось із ювелірів і Сильвія привернула його увагу? Але на цю свою безглузду думку я тільки всміхнувся. І взяв у Сильвії сумку.

- У твоєму купе не було ювелірів?

Я придивлявся до нечисленних пасажирів, що виходили з вагонів і простували повз нас пероном.

У таксі мене на мить охопив страх. Недорога мебльована кімната, яку я знайшов, могла Сильвії не сподобатись. Та краще вже така кімната, ніж готель, де нас ще запам'ятають обслуга чи адміністратор.

Таксі їхало тим самим шляхом, яким я йду оце сьогодні пішки, але в зворотний бік: бульваром Віктора Гюго, повз парк Ельзасу й Лотарингії. Це було тієї ж пори, наприкінці листопада, і листя з платанів, як і тепер, уже опало. Вона зняла з шиї «Південного хреста», і я відчув на долоні холодний дотик діаманта й ланцюжка.