Око прірви

Другий мій співрозмовник був цілком інакший. Вже не юнак, мав тридцять років, але велика дитина з наївними, здивованими й добрими очима, яка всім захоплювалася; коли чого не розуміла, мовчала, нічого не брала під сумнів й усе вірила. Він і пустився у цей світ, очевидно, через те, щоб дивуватися з нього і захоплюватися, дивлячись розширеними очима; він вірив в усе, що Созонт називав казками й байками, наївно роздумуючи:

— Адже, отче, все що є — дійсне. Навіть вигадане людиною — воно також є. Навіть найбільші небилиці, що їх оповідають, жартуючи, вже тим справжні, бо вони є. Не може людина, — рік він, — казати того, чого нема. Бо того, чого нема, навіки нема: про нього нічого не розкажеш. Через це й чуда є, як і люди, котрі чудодіють.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що він у Києві сприязнивсь із Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними — може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати — перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

Розділ третій,

у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові

У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши — вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній — за голову, а задній за ноги.

— Але ж, панотче, — сказав Созонт. — Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

— Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. — сказав урочисто панотець. — Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, — тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

— А то ви йдете туди, — сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. — Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.

— Щось не так, панотче? — спитав Созонт.

— Все так, — мовив отець Іван. — Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.

— А ви там не були? — спитав я.

— Мені туди йти нічого, — відказав панотець. — Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.

Ми гостро зацікавилися.

— Маю, панотче, послушання, — сказав Созонт, — написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.

Панотець засунув пальця до рота і поколупав нігтем у зубах.

— Що можу знать? — сказав. — Росло, сказати, таке собі ледащо, ні до Бога, ні для людей. Робить не хотіло, ото в голову собі і втелющило, хай Бог мені простить, що він, сказати, не од світу. Отож, може, ви, сказати, — хитро за питав отець Іван, примружившись, — його на чисту воду вивести йдете?

— Йду побачити те, що побачу, — мовив Созонт. — А хто були його батьки?

— Семен та Варвара. Добрі люди, нічо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.

— Зуб мені ниє, — пояснив. — Чи нема у вас, святі люди, помічного від зуба?

Але в нас помічного від зубів не було.

— Чи пробував хлопець у книжній науці? — спитав Созонт.

— У свинській науці… і в овечій, — панотець засміявся, показуючи жовті й вищерблені зуби, стриміли вони врізнобіч, очевидно, таки були розхитані.

— Премудрість Духа святого, — сказав я, — звикла і в простих поселятися, і невігласів вибирати, щоб посоромлене було віку цього мудрування.

Павло тим часом став біля вишні і з дозволу господаря їх обривав, кидав до рота й випльовував кісточки.

— Може, воно й так, — сказав Созонт, — але роджений дурним — розумним не зробиться.

– І Яків, і Мойсей, і Давид, — сказав од вишні Павло, виплюнувши кісточку, — від овець пастви до божественного одкровення прийшли.

— Я, господинове, — сказав панотець, — людина проста. — Він ще раз попробував пальцем хворого зуба. — І в книжній науці кволий і маломожний. Але що ледащо то було, то й на хресті присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цілу околицю.

— А в церкву ходив? — спитав строго Созонт.

— У зимовий час і в неділю ходив… І коли б ото не Божий чоловік один, що, як оце ви, у містечко наше зайшов, то, може б, і до сьогодні свиней пас та овець і людей би не морочив. А тоді, як в очі бачу, стане ото в церкві і слухає як недомисленний.

Созонтові очі темно блиснули.

— Що воно за Божий чоловік? Чому Божий?

— Бо кожен жебрак — то Божий чоловік, — сказав Павло, випльовуючи кісточку, вуста його від вишень були почервонені.

— Чогось до того Божого чоловіка, сказати, приліпився, — мовив панотець. — Ходять разом і ото теревенять. А про що вони язиками мололи, Бог вість.

— Говорили про путь до убогої духовності, — сказав, поклавши до рота вишню, Павло.

— А ти звідки знаєш, чоловіче? — зчудувався панотець.

— Ну, це просто, — незворушно відповів Павло. — Коли після тих бесід він став стовпником, то про те вони й говорили.

Виплюнув кісточку і поклав до рота нову вишню.

Оце було й усе, що ми довідалися від священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли. А коли спеклася гуска, вже почали западати сутінки, і ми сіли до тієї гуски, запиваючи її питним медом і заїдаючи яшною кашею, і зуб у панотця Івана перестав боліти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспівали двома чудовими голосами, і в паньматки в легкому сутінку на круглих щоках розквітли рум'янці. Павло долив до того співу свого тенору, а ми із Созонтом не співали, Созонт, можливо, через поважність свою, а я через те, що дав мені Господь умілість до малювання й писання, але не дав до співання — тугий я був. Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спів із замилуванням. Тоді вступило до двору кілька сусідів із жінками, вони відразу ж долучилися до того співочого гурту і аж похитувалися, співаючи, — пісня потужно й мелодійно летіла у підвечір'я, а очі в людей світилися, і панотець став якийсь інший, помолоділий і зм'якшілий, а четверо його хлопців також вийшли із хати і стали трохи віддалік. Тоді панотець обірвав спів і попросив хлопців, щоб вони заспівали псальма. Всі затихли, і у вечоровій тиші звилися високі дисканти, напрочуд зладжені, наскільки я це розумів; мелодія була проста, печальна й зворушлива; в очах у жінок забриніли сльози, а хлопці співали, аж навшпинячки зводячись, і обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нікого навколо нас, тільки цей божественний спів, тільки сльози на очах жінок, від чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував із кухля питний мед; Павло сидів за столом, поставивши голову на долоні, і світив наївними і синіми очима, і всіх нас обійняла Божа благодать, яка навістила цей чесний двір, і людей у ньому, і нас, грішних, великорозумних на позір мандрівників. Бо по що, подумалося мені, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свій розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творені в його часі, — це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися із сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повірити в них, окрім того, хотів пошукати ліку на свою болість — ще не знав яку; я ж тікав від Ока Прірви, яке постійно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звільнитися від того навадження. Воно ж поки що мене не покидало, вийшло із нами в цю дорогу: ще коли рушили із Житомира, уздрів його в ранковому сонці, що нас супроводжувало, — воно, те Око, дивилося нам у спини і пливло, мов надутий пухир, — саме Око, без голови, без тіла, прозоре, з темнотою посередині, як зіниця; і тільки в цей вечір, коли хлопці виводили псальму, перестав його відчувати, хоч до цього воно дивилося на мене із плоду вишні, сливки, груші чи яблука, з очей паньматки, з вікон хати; я вже до його постійного біля себе пробуття ніби й звик, але завжди, коли воно було, якесь напруження прочувалось у тілі й не покидало мене. І от раптом при божественному співі Око розтало й пропало, і я почувся, що легше стає дихати, що й сили ніби побільшало. Цієї сили ще не досить було, аби оновити, й збадьорити мене, й покликати до любої роботи, але принаймні міг перевести подих, а це вже щось. І несподівано для себе, хоч раніше ніколи не чув я того псальма, й сам тихо заспівав, аби не псувати своїм козлоголоссям тонкої нитки дитячого співу; власне, співав я без слів і без голосу, самими губами й видихом, і це вперше, здається, не порушив мелодії.