Око прірви

— Чи й узимі босий ходиш?

— Ходжу, — сказав незворушно чоловік.

— Як тебе звати? — спитав Созонт.

— Кузьма, а прізвища катма, — відрік чоловік.

— А чи думав ти, — мовив із усмішечкою Созонт, — що Господь створив Адамові грішне тіло одне, а Єві інакше, бо знав, що вони согрішать? Отож для гріха він їх і створив, а властиво, не для гріха, а для майбутнього множення.

— Ти книжник та фарисей! — тицьнув у Созонта сухим, як у мощей, пальцем Кузьма, голос у нього при цьому став верескливий. — Не для гріха Бог їм те створив, а для спитування. А уроку вони й не витримали, отож і велів носити їм одежу, от!

— Бачу в тобі мудрого чоловіка, — сказав Созонт і сів просто в траву, тримаючи поперед себе палицю. — Ану ж бо, поміркуймо. Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…

Кузьма розширив круглі очка, причому круглими вони бути не перестали, тільки розширилися принаймні вдвоє, долішня губа в нього відвисла, а зуб виліз з-під горішньої губи й жовто зацвів. По тому поклав на груди широкого хреста, відтак заговорив:

— Згинь, пропади, сатано! — сказав. — Не скушай мого духу й розуму, бо вони в мене неміцні.

— Я не сатана, Кузьмо, а такий же християнин, як і ти, — сказав із властивою собі півусмішкою Созонт. — Ось дивись!

І він так само, як Кузьма, перехрестився.

— Чого від мене хочеш? — скрикнув Кузьма.

— Мудрість твою спитую. «Мудрість хай знайде мудрість», як сказано в Приповістях.

— Для придбання мудрості не треба розуму, — категорично сказав Кузьма.

— Але все треба спитувати мудрістю, і так сказано в Еклезіасті.

— Не спитуй мене, не спитуй! — заверещав Кузьма. — Чого це ти до мене причепився?

— Але ж бажаєш, щоб до тебе причепилися п'явки і відсмоктали твою лиху кров. Отож я і є та п'явка, щоб відсмоктати твою глупоту.

Круглі очка Кузьми знову виросли вдвоє, долішня губа відпала, а єдиний зуб став сторчма.

— То це хочеш посміятися з мене? — спитав Кузьма деренчливим голосом. — Коли так, ти вдвічі сатана. Згинь, пропади!

Вискочив із зеленої калабані, і ми побачили, що до ніг його й справді присмокталося кільканадцять чорних і тлустих, очевидно, вже насмоктаних п'явок. Відбіг до дерев і там зупинився, дивлячись у наш бік.

— Гріха чиниш, брате Созонте, насміхаючись над убогим розумом, — печально сказав Павло. — Не його спитуєш, а себе.

Усмішечка зникла із Созонтового лиця.

— Правду кажеш, брате, хоч я й сумнівався в убогості його розуму, — мовив Созонт. — Коли можеш, прости!

— Хай тебе Бог простить. Ходімо й покиньмо цього благого.

Созонт важко звівся з трави, і ми рушили дорогою далі. Але, коли я озирнувся, побачив, що Кузьма йде на певній віддалі за нами. І я раптом жахнувся: п'явок у нього на голих литках вже не бачив, але стали вони червоні від крові.

— Кузьма йде за нами, — шепнув я.

— Не лякай його, — мирно відказав Созонт. — Хоче, то хай іде. Мені в нього треба розпитати про монастир, з якого прийшов сюди Микита Стовпник.

Сталося усе те вже під вечір, довкола було порожньо, хоч ми мали намір дійти до села, яке мало бути десь поблизу, і в ньому переночувати. Ішли ми аж до густих сутінків, Кузьма простував за нами, але тримався безпечної відстані. Зрештою вирішили зупинитися на узліссі, власне, на галявині, яка прикривалася від дороги грядою дерев. Коли ж розпалили вогнище і привісили над ним казанка, щоб зварити кулешу, Кузьма, який весь цей час стовбичив за деревами, підійшов до нас і, нічого не кажучи, всівся біля вогню.

— Вибач, брате, — м'яко сказав Созонт, — коли я тебе образив.

— Хочу в тебе спитатись, — деренчливим голосом повів Кузьма, — коли Господь створив людям оте неподобство, яке ти назвав, і знав, що вони согрішать, то виходить, що це він послав Єві змія-скусителя?

— Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, — рівно й ніби нехотя відказав Созонт.

— Отже, він хотів вигнати людей з раю? — спитав гостро Кузьма.

— Не вигнати, а дати їм волю, — відповів спокійно Созонт. — Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.

— То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?

— Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. «Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив», — так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, — ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав.[7]

Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, — згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.

— Вибач мені, брате, — скрикнув деренчливо, — що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!

— Амінь! — сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.

Розділ восьмий,

у якому Павло оповідає про чудо, яке він ніби бачив своїми очима в Карпатських горах

Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:

— Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?

— Сад добрий, — відказував той мені. — Стачить і для нас, і для Божої птиці. Ще в книзі Буття сказано: «Вчинив Господь Бог із землі все птаство небесне», і «Не оскверняйте душ пташок», — сказав він у книзі Левит.

Тоді я спитав отця-садівника:

— Чому ж птиці не їдять тут плодів, а ламають з гілочкою та відносять?

— Це вже десять літ вони так чинять.

— А може, десь у горах є святі мужі, — мовив я, — яким ці птахи плоди й носять?

— Коли так, то це у волі Божій, — відповів отець-садівник. — Не треба нам у те втручатися. Якщо так є, хай буде.

Був я тоді молодий і ще не міг стримати своєї цікавості. І от, бувши якось вільний од послушенств своїх, засів у саду й побачив, як прилетів ворон, відламав плода й полетів із ним. Я ж вирішив за ним простежити. Це не тяжко було чинити, бо ноша ворону була незручна, отож він перелітав з дерева на дерево, на кожному сідав, перепочиваючи, — я ж невідступно й тихо йшов за ним, не спускаючи з ока. Так дійшов до великої прірви, в яку не було стежок, ворон полетів туди із яблуком, і я подумав, що не побачу більше його. Тож сів на краю прірви відпочити й помилуватися чудовими бескидами; коли ж невдовзі ворон вилетів із прірви, але без плоду. З безділля кинув я у прірву каменя, і той покотивсь униз із шумом, зрештою десь глибоко впав на землю. І тоді знизу пролунав жіночий голос, від якого я у трепет прийшов.

7

Свою проповідь Созонт побудував за Повторенням Закону, гл. 11, вірші 7–28.