Страница 81 из 88
Хаос минулих днів, які в щоденній метушливій мінливості приносили щодня нові почуття й нові враження, нагромаджуючи одне на одне, тепер кристалізується в творчих чітких оформленнях, перетворюється в споглядальну цілість.
— Я задоволений, — пише Куліш до Глібової, — зі своєї мандрівки і більш за все тому, що вона робить для мене ясним моє попереднє життя. Я звичайно не встигаю пережовувати того, що потрапляє мені в душу, і тепер завжди одригаю жуйку: грубий, але вірний вислів. Я багато заборгував сам собі в розумовій роботі. Багато так ще й залишається необміркованим у мені, як нагромаджено плином життя, а це не гаразд: треба вести внутрішнє своє господарство доладу, щоб не опинятися в хаотичному стані.
Із захопленням, що вимагає повної безпосередности, заглиблений у світ художніх вражень, ніби в чарівну музику, він споглядав Германію, Швейцарію, Італію так, ніби досі він їх ніколи не бачив або ж бачив, та не розумів.
Він у захопленні од Мілана, од Міланського собору, од італійської природи, од повітря, що є найвитонченішою принадою країни, од соборів, що їх рослинна піснеподібність робить їх повітряною приналежністю неба.
— Природа, Боже, яка тут природа! Голова запаморочується — такі чудеса. Чи знаєте ви вірш Пушкіна (певне, не знаєте):
Але над усім панує згадка про вроду обличчя Глібової. Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї.
Куліш із Костомаровим приїхали до Мілана в день урочистого святкування визволення й з’єднання Італії; усі вулиці сяяли прапорами, з вікон віяли різнобарвні тканини.
— В Міланському соборі слухали ми пишновеличну літургію з двома органами і півчою, кращою в світі. Ми бачили десять тисяч народу, що зібрався в церкві. Багато приємних облич, але ж жодної красуні: це дивно! Жодного обличчя такого, яким Бог обдарував Вас — жалько тільки, що Ви не знаєте ціни цьому дару.
В Ніцці, а потім у Відині (Туреччина) Куліш одержав листи від Параски Федорівни.
Вона нарікала й скаржилась. Вона була незадоволена з того, що Куліш не приїхав до Чернігова, а поїхав за кордон, і закидала йому, що він «піддурив» її. Отже, в листі, заадресованому в Відин, вона вилила на Куліша цілу низку ревнивих обвинувачень, почавши з того, що він, мовляв, сховав од неї свої любовні зв’язки. Треба припустити, що до Глібової дійшли відомості про Ганну Рентель. Закидала вона йому також і велике його самолюбство, і непевність його почуття до неї, і невиразність його прагнень. Вона скаржилась і нарікала; з жіночою наївною простодушністю вона ставила перед ним запитання руба: кого він кохає й кого він має намір покохати.
Бідна ревнива жінка, що покохала таку неврівноважену, вередливу, несталу людину, як Куліш.
Куліш виправдувався. Та чого варті будь-які, бодай навіть найкращі й найрозумніші виправдання? В обвинуваченнях завжди є патетичність, і тому вони щось важать. Виправдання ж, навпаки, в більшості бувають ніякові, пустопорожні, стурбовані й нікчемні.
Кулішеві залишилося тільки натякати й плутатись, щоб пояснити, чому він поїхав не до Чернігова, а за кордон. Він виправдується, посилаючись, що в Україні йому довелось би зустрітись із різними дурнями й пошляками, які звикли совати ніс не в своє діло й отруїли б йому приємність перебування в Україні.
— Ви, — звертається Куліш до Глібової, — повинні були б самі порадити мені, щоб я тікав з моєї безглуздої Батьківщини, жертвуючи приємністю побачення задля того, щоб зберегти мій душевний спокій! Я сам пожертвував багато, відклавши мій приїзд в Україну. Досить хіба й того, що довго не почув від Вас дорогих для мене згуків про зелене жито. Та коли б я приїхав, як гадалось, то здумайте гарненько, як не відповідали б мої справжні враження тим потрібним для мене враженням, що я їх повинен був би переживати на кожному кроці.
Пояснення тут такі розпливчасті, що інтимний бік цих слів міг бути, може, зрозумілий тільки для Глібової.
Жалюгідні й ті виправдання, що з ними Куліш звертається до Глібової на відповідь за її ревниві закиди.
— Яке помилкове розуміння і наших з Вами взаємин, і моїх взаємин до людей взагалі. Ви кажете, що я сховав те-то й те-то. Та так я сховав од Вас тисячу речей. Хіба можна людині все буття своє перевести в листи? Найдокладнішим листом небагато висловиш, а то більше короткою звісткою.
— Сенс мого перебування в Макарівці можна висловити тільки сукупністю ідей та обставин. Коли б навіть я сховав од Вас будь-що подібне в тому значенні, яке Ви надаєте цьому слову, то здумайте, чи добре вимагати одвертости, не викликавши бажання бути одвертим.
Абстрактність першої частини компенсує уїдливість другої, що могла навіть зачепити адресатку. Але поза уїдливістю Кулішеве виправдання залишається цілком беззмістовним і безпредметним…
Замість простої відповіді на просте питання й виразне обвинувачення Куліш ухилявся в фікції уявлених абстракцій, хоча на його відповіді є й присмак легкої іронії.
Єдине, в чому мав рацію Куліш, — де, коли він у відповідь на закиди, аргументував до жіночої чутливости. Тут він намацував певний ґрунт, але він сам щонайменше будь-коли вважав на чутливість і покладався на неї. Згадаймо його взаємини з Милорадовичівною й його листи до неї: там є все — і модне штірнеріянське перетворення байронічного прометеїзму, і гіркі жалі, і скорботний сум, і патетика національного месіанізму — і водночас повна неуважність до жіночого серця.
Справляє враження й останній абзац відповіді: перед Глібовою Куліш становить виразні вимоги. Вони категоричні. Вони ясні й прості. Куліш писав:
— Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но Ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця — і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й красоти, і тому, що всього цього єсть потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я нездібний ні на що пошле, і котра поважала б свободу взаємин так, як я її поважаю.
Із Туреччини, з Дунаю Куліш повернувся до Одеси і звідтіля 29 липня 1861 р. написав листа до Глібової. Цей лист — типовий для Куліша лист хитань і сумнівів: їхати чи не їхати, стріватись чи не стріватись, продовжувати кохання чи обірвати і, обірвавши, віддатись у хуторному затишку літературній праці?
Якоюсь виснаженою втомою віє від цього Кулішевого листа. Радісної збуджености вистачило в нього тільки на якийсь місяць минулого року, а тепер «догорели огни, облетели цветы». Кулішеві хотілося б поїхати до Чернігова, але йому над міру важко зустрічатись із людьми.
— Я зовсім не придатний для суспільного життя! — пише Куліш у своєму одеському листі до Глібової з 29 липня 1861.
Він не їде до Чернігова, не хоче їхати, мовляв, через те саме, що люди його стомлюють, дратують, що вони огидні для нього і він для них.
У листі року 1861 Куліш повторює те, що писав ще в 40-ві роки в своєму «Щоденнику». Згадавши якось про пораду Плетньова, щоб не товаришував з нерівнею, Куліш приймає цю пораду як «идею, важную для всякого молодого таланта» і кидає слідом таку увагу:
— В самом деле, что меня воспитало лучше других, если не то, что я всегда чуждался своих товарищей.
«Характерна, — нотує С. Єфремов, — вже й ця певність Кулішева, що він „лучше других“, але надто цікава нам ота думка про доброчинний вплив одчуження од товаришів, од товариства взагалі. Це зовсім не дрібниця, оця по дорозі й ніби випадково кинута увага. Ні, це те насіння, може, мале й непомітне, на зразок гірчичного зерна євангельського, з якого виросло, проте, величезне дерево. Вся причина в тому, що антигромадською людиною Куліш був із самого початку своєї громадської діяльности, і ця антигромадськість так промовисто проскочила в цитованому допіру вихвалянні принципіального відчуження від людей»[45].
45
«Без синтезу». — С. 14.