Страница 66 из 88
Грудня 22 Куліш послав був Шевченкові зброшуровані «Оповідання» Вовчка.
— Посилаю тобі, брате Тарасе, з цією поштою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.
Але чомусь Тарас Григорович Вовчкових оповідань не одержав.
20 січня 1858 Куліш у листі до нього нотує:
— Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?
Першого лютого 1858 послав книжку вдруге:
— Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то, далебі: помолодшаєш. А до мене зараз пиши твоє щире про його слово.
У своєму журналі 18-го лютого р. 1858 Шевченко занотував:
— Яке високе творіння прекрасне оця женщина (Марковичка). Треба буде написати до неї і подякувати за радощі, яких надає книжка її надхненна.
У березні року 1858 Куліш виїхав за кордон і після закордонної своєї подорожі на початку червня повернувся в Україну, де в Мотронівці й оселився.
Тимчасом 7 травня 1858 Опанас Маркович надіслав був листа до Данила Каменецького, Кулішевого дорученого в Петербурзі, і в цьому листі торкався справи перевидання Шевченкового «Кобзаря» та художньої редакції творів Марка Вовчка, причому прохав Каменецького звернутися щодо цього за порадами до Тараса Григоровича.
Опанас Маркович писав Каменецькому:
— Шановному добродієві пану Тарасу дякую за милу його пам’ять, навіки дякую. Нехай милосердний Бог його обереже серед кам’яниць петербурзьких так, як заховав своєю небесною ласкою серед пісків кайсацьких — щоб прожив він довго у теплі душевному і спокої тілесному на спожиток, на користь вишню людям.
— Коли нам доведеться, — писав далі Маркович, — ще що переслать вам у друк, показуйте теє п. Тарасові, нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою, особливо коли це станеться без п. Куліша, бо цей і сам удається до ради «великого характерника», мовляв п. Пантелій (Куліш). Добре, якби він [тобто Шевченко] коли-небудь на гулянці і надруковане вже провів через свою руку, а ви б переслали той екземпляр Вовчкові, на науку йому й найвищу нагороду. А я б казав не одкладаючи друкувати п. Тараса: для обживання, мовляли ви, могли б полежати книжки у печатні вашій; да вже були б видрукувані.
Опанасового листа зі своїми додатковими міркуваннями Каменецький переслав був, як видко, до Куліша.
На це Куліш і відповідав з Мотронівки 7 липня року 1858-го Каменецькому:
— З Тарасовими творами нема чого спішити: хай спочатку дозволять. А коли дозволять, хай Тарас однесеться до мене сам, бо я набиватись з виправками не хочу, мавши в себе багато роботи.
А щодо другої частини Опанасового листа, де Маркович висловлював побажання, щоб Тарас Григорович узявся редагувати Вовчкові твори, то Куліш, як і треба було на те сподіватись, образився й розсердився. Для Куліша не могло бути більшої образи, як взяти під сумнів його права керівника й метра.
Шевченко — перший і найвеличніший поет на всю слов’янщину, це так, — але права ідеолога й метра в українській літературі належать в кожнім разі не Шевченкові, а йому, Кулішеві, і тільки йому, і більше нікому, і ніхто не сміє претендувати на його керівничу роль[27].
Отже, Куліш жорстоко образився на Опанаса Марковича, коли той попрохав Шевченка «провести через свою руку» те з Вовчкових творів, що вже пішло з Кулішевої руки. Самолюбство Кулішеве було зачеплено. Більшої образи не було для нього, як сумнів у його безапеляційній авторитетності.
Роздратований Куліш на відповідь писав до Каменецького в тому ж таки листі з 7 липня р. 1858:
— Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сумнівається, то хай їй допоможуть інші люди зі смаком.
— Я, — каже Куліш, — зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости!
Тут в ображеному самолюбстві Кулішевому причина розходження й деякого розхолодження, що сталося між ним і Маркевичами[28]. Куліш не заховує своєї образи і не криється зі своєю роздратованістю.
Коли при першому побаченні він і обіцяв Марії Олександрівні, що перетягне її й її чоловіка до столиці, то тепер, після Опанасового листа, Куліш рішуче відмовляється брати будь-яку участь щодо улаштування дальшої долі родини Марковичевих. У тому ж таки листі до Каменецького Куліш, посилаючись на свій намір остаточно оселитись в Україні, відповідав:
— Писати до Опанаса Васильовича про переміщення не буду, бо перебуваю зараз не у діл. Та гадаю, що для нього дуже шкідливо з’являтись до столиці вперед, не маючи нічого певного й без коштів. А проте, як знаєте і як інші знають. Я тепер хуторянин і в подібні справи не втручаюсь [7 липня 1858].
Куліш сидів у Мотронівці і, спочивши після закордонної подорожі й розважившись, багато й уперто працював, писав і читав. Написав повість «Липові пущі», написав низку статей: «Про народну поезію», «Переписка Гоголя з Івановим» (на 4 друкарські аркуші), «Гоголь як автор повістей з українського життя й історії», загадував написати велику критичну розправу, — очевидячки це ті проектовані критичні нариси, що згодом за деякий час Куліш опублікував в «Основі». Працював різноманітно й плідно. За літні місяці року 1858 після повороту з-за кордону написав Куліш більше, як десять друкованих аркушів.
За травневий лист Опанасів Куліш ще й у серпні не пересердився і, посилаючись на свою переобтяженість, відмовлявся брати на себе художню редакцію Вовчкових творів:
— Вовчком, — писав Куліш у серпневому листі до Каменецького, — займатись мені ніколи. Василь Михайлович Білозерський дає досить смаку. Він може повикидати, що слід, а це чи не головніше в редакції. Шевченка можна покликати на раду. Але, право, страшно було б припинити мені свої праці, щоб знов вести письменника, якому вже відчинив широко двері й показав дорогу.
Та, сердившись на Опанаса Марковича, Куліш продовжував листування з Марією Олександрівною, і, коли в «Русском вестнике» з’явилися переклади її народних оповідань, він послав до неї в справі видрукуваних перекладів листа.
Каменецькому Куліш писав 8/VIII—1858:
— Я послав Вовчку зауваження на його переклад в «Русском вестнике».
Отже, як видно з цього, Кулішеве листування з Марією Олександрівною не переривалося, і дружні стосунки їхні, що налагодилися після особистих побачень у Мотронівці та в дорозі на поштовій станції восени року 1857, не псувалися. Не дурно ж при новій зустрічі в Петербурзі в січні року 1859 взаємини Куліша й Марії Олександрівни обернулися відразу на палку пристрасть.
У жовтні р. 1858 Куліш поїхав до Петербурга, де й оселився. Друкарня, намір видавати «Хату» («журнал с малороссийским направлением») — все це вимагало його особистої присутности в столиці. Дружина його лишилася в Мотронівці в Україні; вона знову почала хворіти: «тутешній петербурзький холод і стукотня шкідливі для неї. За границею вона була поправилась, а вернувшись знов занедужала».
Зійшовшись на деякий, правда, недовгий час із Олександрою Михайлівною і навіть мавши думку назавжди лишитись на хуторі, Куліш швидко не витримав і знов роз’їхався з дружиною.
Романічне приятелювання з Милорадовичівною та сподіванка на успіх у Марка Вовчка не могли сприяти налагодженню родинних взаємин Кулішевих. Олександра Михайлівна, малописьменна, з провінціальними манерами, годилася для хутірського життя, але не для столичного.
Це надзвичайно характерно для Куліша, що періоди лагідного й мирного співжиття з Олександрою Михайлівною припадають на часи хуторянських захоплень Кулішевих, а періоди розходження — на часи переїздів до Петербурга.
Не дурно ж іще напередодні шлюбу 26 грудня року 1846, перед подорожжю за кордон, Куліш писав у листі до Плетньова про Олександру Михайлівну.
27
Тарасові твори пішли з Кулішевої руки так само, як і Марка Вовчка. 22 грудня року 1857 Куліш писав до Тараса: «Коли у тебе є гарні вірші, то пришли мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як „Наймичка“ [«Наймичку» надрукував Куліш у «Записках о Южной Руси»], которої — сам бачиш — я не зопсував. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушала, — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою — нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька».
Не Куліш звертався за порадами до «великого характерника», а навпаки, Шевченко до Куліша.
28
Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка нотує: «До Куліша вже в кінці Немирівської доби ми бачимо якесь обережне, я б сказав, офіційне ставлення» (С. 7—9), а на С. 95 повторює думку про «деяке розхолодження, для нас незрозуміле».