Страница 61 из 88
Отже, жінка comme il faut загубила своє реноме навіть в очах досить ригористичного Куліша.
Марко Вовчок зробилася для Куліша ідеалом жінки, і наприкінці листа свого до Милорадовичівни Куліш дописує палкі визнання:
— Дайте мені кохати Вас не недостойно, а так, щоб мені була честь на ввесь світ, що таку пані кохав я гарячим серцем і знав, за що кохав, пророчим духом зрозумів її душу, серед суєтної жизні знайшов її та й уклонивсь, познавши, що то богиня, а не панночка.
Коли досі він багато й довго вагавсь, уважавши на складність обставин, на ніяковість побачення, на розмови й сплітки, що їх могла викликати їхня зустріч, то тепер він остаточно рішає їхати в Україну, щоб зустрітись із Милорадовичівною.
— Напишіть мені, де Ви будете літом, де Вас можна бачить. Цуравсь я думки стрічатись із Вами, а тепер бачу, що то якесь чернецтво на мене напало; тепер бачу, що нема в тому гріха, щоб дивитись на любий образ і слухати любий голос.
Гріха нема! Усе дозволено!
— Жажду Вас бачить і чуть. Пишіть, де і як.
Він починає оперувати аргументами досить сумнівної якости, як-от: ми раз живемо; треба, мовляв, від життя взяти усе, що воно може нам дати.
— Чи родимось же ми на світ удруге? Коли ж тільки раз дано чоловіку прожити вік, то що ж він за химерна істота, коли, стрівшись із сестрою, не…
Куліш не дописує фрази, обмежуючись натяком.
Він кається, що не жив, що не взяв од життя всього, що чернецтвував.
— Каюсь я, що не вмів жить на світі по-людськи і багато стратив часу марно. Тепер уже годі чернецтвувати, побачите мене мирською людиною, таким же братом, як і у всіх сестер брати. Поїду хоч на край світу, щоб на Вас подивитись і Вашого голосу послухати.
У листі з 22 березня Куліш повідомляє про термін, коли він саме має виїхати в Україну:
— Хочеться мені дуже з Вами побачитись; байдуже й на ті перешкоди, що писав я перше — аби Ви на їх не вважали.
Він умовляється зустрінутись у Качанівці у Тарновських:
— Я виїду після Великодня в Україну, і к 1-му маю неодмінно будемо в Баївщині, моїм хуторі-пустці; а там куди Бог на мислі пошле… Перед виїздом із столиці я сповіщу Вас, щоб написали до мене в Лубні, що й як, а там уже міркуватимем, де нам побачитись. Може, Ви гостюватимете у Тарновських абощо, то це була б найкраща річ, а то мені до Галагана їхати не хочеться — не люблю я його.
Милорадовичівна чекала Кулішевого приїзду. Вона була ладна йти на все. Отії пафосні, патетичні листи Кулішеві справили на неї велике враження; вони загіпнотизували її.
Куліш досяг своєї мети. З Милорадовичівни він зробив слухняну сліпу іграшку в своїх руках. Вона повірила в його пророчу добірність, у його Прометеєве призначення. Вона зробилась переконаною й відданою прозеліткою «Кулішевої віри». Вона слухняно виконала б усе, що їй тільки наказав би зробити Куліш.
Те, що Куліш писав до неї, конструюючи складні комбінації, обмежуючись конструктивними витворами своєї уяви, це для Милорадовичівни було відповіддю на питання, як жити. Для самого Куліша все це залишилося не більше, як способом підготувати певний жіночий резерв на випадок остаточного розриву з дружиною та розходження з Марком Вовчком (О. Дорошкевич).
Куліш морочив лише голову дівчині і далі мороки, в якій плутався сам, плутав інших, не йшов та й не міг піти. Упевнений в ясності своєї наперед усвідомленої мети, він збивав з пуття Милорадовичівну, сьогодні не передбачаючи, що він зробить завтра.
Він пишався з виразної уявлености своїх шляхів, з непохитної своєї сталости, твердої спрямованости своєї.
— Треба вбачати ясно перед собою свою дорогу! — навчав у мудрому спокої Куліш.
Та надто велика ясність наперед накресленої мети не перешкоджала йому в особистому житті і не тільки особистому, збочувати, гаятись, іти вперед і вертатись. Замість іти він міркував, перевіряв себе!
Він не йшов, а міркував.
Шляхи Кулішеві несподівані, зиґзаґні, обірвані.
Він був людина нервова, жовчна і неврівноважена. Він завжди говорив про простоту, але сам ніколи не вмів лишитись простим і щирим. Людина розрахунків і формул, наперед засвоєних схем, він ніколи не був певний, чи він не помилився, свої взаємини з людиною, свій вчинок вклавши в ту, а не іншу формулу. Отже, він раз у раз перебільшує, гіперболізує, впадає в штучність, натягненість, ненатуральність.
— Мені прикро, — каже Куліш про себе, — що я не знаю, де межа, що відокремлює егоїзм і великодушність.
Тут джерело його страждань. «Знати» — ось основа, що на ній ґрунтується, як гадає Куліш, людська взаємність. «Думка керує світом». Думка повинна стояти на сторожі почуття. «Пізнайте». «Будьте розсудливі, й розсудливість навчить вас», — такий головний заповіт Кулішевої моральної науки. Його мораль — мораль раціоналіста і на його сентиментальній чутливості лежить певна прикмета абстрактної розсудливости.
Ми навели листа Кулішевого до Милорадовичівни з 22 березня 1859, де він запевняв її, що їде в Україну і 1 травня буде на Полтавщині; але Куліш був тоді у становищі цілком неврівноваженому.
10 квітня р. 1859 Гр. Галаган повідомляв свою дружину про Куліша: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Вдача така самовпевнена, жовчна, заздрощна, що з усіма пересварився, і Марку Вовчку так обридає, що вона готова тікати від нього. Свою дружину кинув, і вона, бідна, дуже «жалкая». Усі приймають у ній велику участь, і я хочу її одвідати. Шевченко каже, що він чекає від Куліша, що той збожеволіє».
Чи не мав рації Шевченко? Чи віддавав собі Куліш, незважаючи на всю свою самовпевненість та гонорну твердість, ясний звіт, що він робить?
Дарма що Куліш збирався їхати в Україну задля Милорадовичівни, проте він поїхав не в Україну, а за кордон.
26 квітня він був уже в Ковні і поспішав через Кенігсберг до Берліна, де він умовився зустрітись із Марком Вовчком, яка теж тими днями лаштувалася за кордон.
28 квітня з Кенігсберга Куліш писав до Каменецького: «Проведу ніч в Марієнбурзі, потім до Берліна годин 10 їзди, а звідтіля пущусь до Саксонської Швейцарії днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, не так відчуватиму безглузду хоробу свою — нудьгу».
«Я лишусь за кордоном не менше року», — такий був тоді план у Куліша.
Того ж 28 квітня з Кенігсберга одночасно з цим листом до Каменецького Куліш написав листа й до Милорадовичівни.
Треба було виправдуватись, виплутуватись, пояснювати свій вчинок дівчині, що нетерпляче чекала на його приїзд.
Лист до Милорадовичівни офіційний, холоднуватий, сухий. Куліш, певний у своєму романі з Марком Вовчком, і, пишаючись із успіху, пише до Милорадовичівни коротенького листа, де звалює провину на дівчину. З усіх способів виправдуватись він вибирає найкращий: він обвинувачує!
Як звичайно, так і тепер він пише про свою нещасну долю, свої страждання, свою нудьгу.
— Не наважився я їхати в Україну. До кого я поїхав би? Ви од мене одвернулись. Коли б я одержав од Вас декілька приятельських рядків, я б для Вас один поїхав в Україну. Але як важко їхати, знавши, що ніхто тебе не жде, ніхто тобі радий не буде. Тут принаймні різноманітність людського життя й природа можуть хоч трохи розважити нудьгу людини.
Як звичайно, так і тепер він пише про свою нудьгу, біль, страждання. Він дотримується своєї звичайної методи: викликати співчуття до себе. Він їде за кордон задля роману з Марком Вовчком, а Милорадовичівні натякає на самозгубство. Чи, може, в коханні всі способи дозволені?
— Дуже мені боляче, що Ви до мене не пишете, мила сестро Олександро Григорійовно. Я в усьому світі не находжу спокою, а тут ще й такі світлі відношення, як наші, затьмарюються. Адресуйте до мене в Цюріх poste restante. Блукатиму по всій Швейцарії — чи не знайду такого водоспаду, в який було б приємно кинутись.
І тут же поруч із цим вигаданим, фальшивим, жалюгідним водоспадом — бажання піддобритись, ласки запобігти: