Страница 43 из 88
Ніколи ще Куліш не був такий щасливий, ніколи ще не сприймав природи, аж до камінця, аж до травинки, повніше і глибше. Природа розкрилася йому в усій пишновеличності золота й синяви.
Чи думав Куліш, їхавши до Линовиці, що звідсіля так близько до неба, що в Линовиці, мов у раю? А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає: у неї ані хвилини не минає без діяльної любови, без праці, і все ж її веселість, її душевна легкість при цьому не кидають її.
Дома тішить малу дитину, свого малого братіка, одвідує хорих селян, миє й шиє, грає на фортеп’яні, підрублює хусточки для Куліша. Він умовляється з нею, що вона пошиє для нього чумацьку сорочку, гаптовану шовками. А сам переписує для неї «невольницькі» вірші Шевченкові.
11-го серпня 1856. Приїхав я в Линовицю о 8-й годині ранку, а може, й трохи раніше. Під’їжджаючи до воріт, я побачив на ґанкові якогось чоловіка, що здався мені спочатку Жемчужніковим, а потім я роздивився в ньому лакея. Цей юнак, вважаючи зустрінути гостя за справу для себе сторонню, пішов повільними кроками геть до бокового флігеля. Двір навколо обсаджено білими акаціями і розкішною рябиною; посередині — квітник. Йду до вітальні — нікого; до зали — нікого. Ходжу по залі, чую в сусідній кімнаті голоси, але до мене ніхто не виходить. Я пішов у сад, але й там нема нікого. Став сяє пишновелично між густими деревами, квітники красуються мальвами та жоржинами; американський льон блищить між інших квітів, як золото, але нема нікого. Йду мовчазними алеями, доходжу до фруктового саду, бачу солом’яний курінь, але і в курені порожньо, як і скрізь. Іду до городів — і на городах нікого не видко.
— Довго ходив я по саду і нарешті зайшов в альтанку, де стоїть спокійне крісло; сів і чекаю, чи не прокинеться який-небудь рух у цьому зачарованому царстві.
— До цього часу я бачив у ньому тільки флегматичного лакея та якусь жіночу постать у вікні, що стояла, нахилившись і затуливши обличчя рушником. Нарешті являється хтось і кличе мене пити чай. Я вже здогадався, що графа немає вдома.
— Графиня прийняла мене дуже ласкаво. З нею сиділа бабуся — тітка та Серьожа, той самий, що при звістці про несподівану смерть панотця сказав:
— Маня з’явилась трохи згодом в простому блянжовому вбранні, сяючи молодістю й веселістю.
— Годували за цим сніданком двох молодих дроф, що багато ручніші від гиндичат і бігають за людьми по саду.
— Після чаю пішов я з Манею по саду, вона мені все показала й розповіла, так що за короткий час коло моїх понять про Линовицю швидко поширилося. Чудесна дівчина, і ані тіні в ній аристократизму, і при цьому все згармонійовано між природою й вихованням. Іншому вона здалась би зовсім невихованою дівчиною; але щоб невихована дівчина поводилась так природно, так просто й мило, треба бути з нею довго знайомим, треба було б призвичаїти її до себе. У Мані погляд на людину встановило виховання: вона дуже добре розуміє себе й іншого, і тому їй призвичаюватись до гостя не треба — тримається з ним першого дня так само, як поводитиметься й за рік.
— Мені було приємно знайти в селі сільську панночку в кращому значенні слова. Вона не бережеться сонця й майже не носить рукавичок. Через це руки в неї так засмалились, як у жадної міської жінки. Вона не побоялась вийти до гостя в приношених черевиках, так само, як і мати її не передяглася задля мого приїзду в новеньке вбрання. На Серьожі все затаскане і ясно каже про те, як він проводить свій час; а він проводить свій час у тому, що лазить на дерева й бігає скрізь, де можна тільки бігати.
— Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок — той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.
— Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулянки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми плавали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.
— Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, причому Серьожа вигукував різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»
— Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.
— Село все порожнє — працюють у полі. Ми бачили зрідка тільки дітей та жінок.
— Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапати яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кидати їх в різні сторони, в чому й успіла.
— Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, — як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій — конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.
— Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обігнувши всю садибу й оглянувши все дочиста.
Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушували серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.
В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квітчиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання українською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.
— Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, — писав Куліш (4/ХІІ—1856).
Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й манера тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.
— Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розуміється, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусила тоді ж передягнутись.
— Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотографією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з приємністю.
— Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень — дуже гарно.
— О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеться до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сенчила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.
Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.
1856 серпня 14. Линовиця
«Тепер, моя кохана Сашуню, поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селах та й годі. Заїхали у Березову Рудку до Закревських. Добрі люди, тільки скучно. Сад гарний, будинки хороші строяться, хутко будуть скінчені, хоч би й царю в них жить; а жить у них буде скучно. Ночували там, а на другий день вернулись у Линовицю. В’їжджаємо в двір, аж на рундуці стоїть Юзефович; їдучи до Галагана, заїхав сюди. Такий ввічливий, що й Господи! Сказано — Юзефович. Підмовляв мене їхать до Галагана. Я й поїхав би, та там якийсь празник, і буде багато панів, дук-срібляників, так нехай їм цур!»
«Оце ж уже прийнялись ми за рисунки! Орисі не довів Сергій до кінця — то Жемчужник ізбрехав; так тепер знов за неї прийнявся. Цілий день морочивсь, та ще не скомпонував дівчат під кручею; а гарні будуть дівчата!»
«Я ввесь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Україні переводиться нінащо. А був би народ гарний, коли б доля йому лучча».
«Потім читав де що попало; а обоє рисували: той картинки, а пані — узори. Показувала мені усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царівни кращих. Синкові тому, що в Києві родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережками; а Мані готує увесь костюм, од черевиків до стрічок, український».
«А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає. Молоде й хороше, а як розпитаєшся, то і воно не без біди зросло: то зуби болять, то в грудях або в боку коле. Невже ж у всій Україні немає такої дівчини, щоб була сама краса очам, а серцю втіха? Мабуть, що нема. Бідна жизнь на землі чоловіка: тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства!»
«А все-таки сонце сідало в Линовиці, мов у раю, у воді дерево, грало, наче шовки та саєти; гуси кричать і плещуть серед ставу; тихо — як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас здалось серед зеленої садовини, мов на картині. Аж ось і ніч зі своїм мороком, зі своїм невідомим шелестом, із зорями на небі, з дівочими піснями по селу… Коли б тільки не було на серці туги, то хвалив би Господа милосердного, дивлячись на Його дива, та й годі. А то горе, що душа — наче птиця без крил: хоче підняться над землею, а туга до землі й пригнітає».
«Добрі люди оці де-Бальмени! Може, й нема вже кращих по моєму смаку; а все ще мало, щоб душу наповнить: душа, знай, чогось бажає і, знай, кудись жадає, а куди не обернеться — усюди буде гірше, ніж у Линовиці. Тим-то я дожидаюсь, поки пришлють за мною коні з Качанівки (а до Качанівки верст із півсотні), а сам собі думаю: нехай забариться мій лист через Юзефовича: лучче не буде мені ніде, бо другої Линовиці, мабуть, і на світі немає!»
«Оце ж до тебе листи часто, моє серце Сашуню, а як загаюсь, то не сумуй, бо, може, случаю не буде на пошту абощо, може, в якому переїзді буду абощо.
Не сумуй, моє серденько!
Твій»