Страница 27 из 88
Він один з усіх зробив це. Але, щоб довершити визволення фарби, він потребує сонця. В Парижі волога димка затягає простір, знебарвлює фарбу, каламутна плівка огортає кожну річ, ріку, дерево, міст.
Він прагне сонця, сонця, сонця. Його вабить південь Франції. Його вабить Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Анрі Тулуз-де-Лотрек.
Він має до вибору два міста: Марсель з його портом і морем, де все овіяно солоним подихом вітру, все насичено сяйвом сонця, що сріблястим тремтом відбивається на хвилях моря, але де життя було б для нього надто дороге, і друге місто, Арль, старовинне місто з залишками споруд римських часів, де немає моря, але де життя незрівняно дешевше.
Останній аргумент особливо важить для Ван Ґоґа, і він вирішує спинити свій вибір на Арлі.
21 лютого 1888 року Вінсент Ван Ґоґ прибув до Арля. З вагона потяга вийшов чоловік у хутровій шапці, якої тут ще ніхто ніколи не бачив, і в зеленій незграбній куртці, застебнутій лише на верхній ґудзик. В роті він тримає коротку люльку. У нього жовте худе обличчя й напружений погляд, збуджений і одночасно без міри стомлений вигляд.
Дивацька зовнішність, чудний вигляд Ван Ґоґа справили не дуже добре враження на місцевих мешканців, які в ці роки ще не звикли до живописної екстраваґантности приїжджих малярів. Людина повинна бути як всі. Він є інший.
З першого ж моменту його появи в місті до нього витворюється упереджене, якщо не сказати вороже ставлення. Його вже наперед засудили, бодай вже тому, що він так різко відрізняється від усіх.
На що можна чекати від цього чужинця зі скуластим обличчям монгола або фіна, одягненого не так, як всі, в куртці простолюдина з одірваними ґудзиками і в теплій кумедній шапці, якої ніхто не носить? На які безглузді й недоречні дивацтва здібний цей виснажений злиденний чоловік, який приїхав сюди, хоч він не є ні муляр, ні крамар, ні пастор, ні вчитель або урядовець?
Чого йому потрібно в Арлі? Він каже: «Сонця!» Дивне бажання!
Люди думають про небезпеку, яка загрожує їм од цієї людини. Вони бояться й одночасно ненавидять цього чоловіка, хоч і не знають, чому саме. В нього, щоправда, не кидають каміння, коли він проходить вулицею міста, несучи в руці скриньку з фарбами й складаного стільця під пахвою, але чи треба завжди кидати каміння в когось, щоб показати йому, що його тут не хочуть і що він зробив би якнайкраще, коли б якнайшвидше забирався звідси геть?
Людина з підвищеною нервовою вражливістю часто буває безборонна проти такого спротиву. Вона всмоктує в себе цей опір, вбирає ворожість в себе. Вона стоїть перед реальною небезпекою сконденсувати всередині себе цю лють інших до себе й скерувати її супроти себе. Слід визнати, Ван Ґоґ належить до числа таких людей.
Але сонячне світло, дерева в весняному квіті, аромат вологої землі, старі стіни й будинки абатства Монмажур — все це цілком поглинуло його з перших днів перебування в Арлі.
Він одламує гілку з мигдалевого дерева, приносить її до хати, ставить її в склянці з водою на стіл, покритий білою скатертю.
Так твориться окремий куток, виникає ізольований світ, прекрасний у своїй виключності. На білій скатерті в широкій і низькій склянці квітуча гілка мигдалю, — чи не можна все забути й все віддати за білу ніжність квіту, за лакований блиск брунатної гілки, в якій буяє весняний сік?!
Не всі, однак, ставляться до нього вороже в Арлі. Він зав’язує дружбу з фактором Руленом, з його родиною, з підлейтенантом зуавів Міє, таким ефектним у своїх пишних, яскраво-червоних штанях, в синій куртці, облямованій червоним позументом, з широким ясно-зеленим поясом, з фескою на голові, — людина проста, доброзичлива й щира. У нього завжди можна розжитися на тютюнець, якщо Вінсентові забракне чого закурити, а це трапляється з ним аж надто часто.
На площі Ламартін під ч. 2 він винаймає собі за недорогу ціну невеликий будинок, банальний будинок на два поверхи, такий же, як тисячі інших у цьому місті, нудний і нічого не значущий. Без власного обличчя.
Ван Ґоґ воліє зробити його не таким, як всі. Він хоче, щоб дім палав, випромінював, кричав. На власний смак він перемальовує стіни цього будинку в свій улюблений жовтий колір. В сонячному промінні Провансу цитринова фарба сяє з нестерпною різкістю.
Арль скандалізований. В неділю по обіді юрби товпляться на майдані, щоб подивитися на цей збожеволілий, судомою зведений дім. Громадяни з подивом похитують головами. Що можна сказати з приводу цього? Усі згоджуються, що лише не цілком психічно врівноважена людина могла пофарбувати будинок в подібний кричущий колір. Чи не повинен був би магістрат втрутитися й заборонити. Головне: для чого це? Питання лишається без відповіді, й це турбує Арль.
Однак тільки назовні дім має такий спазматичний, надзвичайний вигляд. Всередині в ньому все дуже просте, скромне й навіть убоге. Підлога з грубих дощок. Голі, наново повапнені стіни. Ріжки для газового світла. В кімнаті, де спить Ван Ґоґ, стоїть широке двоспальне ліжко, таке, як у селян, з двома подушками, перинами й червоною ковдрою, пара важких доморобних стільців; такий же доморобний, куплений на базарі, як і всі інші меблі, кустарної роботи стіл з незграбною шухлядою. Усе бідне, скупе, копійчане. Висмоктане з нічого. На столі — миска для умивання, й в ній синій емальований кухоль, карафка на воду й склянка, кілька флаконів та інші дрібні приналежності туалету. Люстро на стіні біля вікна в чорній пласкій рамці було куплене тільки тому, що з усіх, які були в крамниці, саме воно було найдешевше. На цвяшку, вбитому в кутку дверей, висить великий волохатий зеленого кольору рушник. Жадної шафи для вбрання або комода. За відсутністю шафи обидві сорочки господаря — весь його запас білизни — висять на гачках дерев’яної плитки, прибитої в кутку за ліжком.
Убога кімната самотнього робітника або — наймита, майже без меблів, — жадної розкоші, нічого зайвого, — справляє враження необжитої й порожньої. Тільки власні малюнки Ван Ґоґа, його відомий автопортрет, де на зелено-блакитному хвилястому тлі він намальований блідо-зелений, високочолий, висмоктаний, з рудавою борідкою й довгим волоссям, зачісаним від чола й скронь назад, — він має тут вигляд псаломщика де-небудь з бідної парафії або ж сільського учителя, зголоднілого й нужденного, — та ще кілька пейзажів різноманітять голу однотонність стіни.
Але сонце в своїй пишній величності щедро заливає кімнати потоками п’янкого світла. І на стіні над ліжком в кімнаті, де спить Ван Ґоґ, написано:
«Я святий Дух. Я здоровий духом». Дивний напис!.. Можливо, жарт, можливо, закляття! Але проти яких демонів скеровано цю магічну формулу, одночасно боязку й маніакальну? Чи справа йде про «mania grandiosa», виявлену в бажанні ствердити свою тотожність зі св. Духом, чи, може, сповнений страху, він хоче захистити себе від перших приступів хвороби, яка йому загрожує? Як взагалі треба розуміти сенс цього напису?
Лише цей химерний напис і цитриновий колір будинку засвідчують, що в домі живе не просто убога людина, звичайний злидар, але героїчний фантаст, людина маячневих мрій, ізольованого покликання й власного призначення, в жертву якому принесено не лише себе, але й весь довколишній світ.
Тим, чим для всіх мистців Нового часу була класична Еллада, для Ван Ґоґа стає Японія. Він пересуває грані. Він змінює норми. Реформує мистецтво. Мистецтву Європи він протиставить мистецтво позаєвропейських народів. Елладі — Японію. Або точніше: «Японію Провансу!».
З захопленням він пише з Арля до брата Тео, що він тут знайшов для себе «свою Японію».
В цілковитій самоті він працює з напруженою енергією. Десятки, сотні картин виникають в короткий час. Рік 1888 найплідніший в його житті. Це його зенітний рік, рік сонця, сонячного пульсування життя й творчости. Він квапиться вичерпати себе вщент працею. Виснажити себе до кінця. Згоріти в полум’ї несамовитої праці.