Страница 14 из 88
Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.
В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.
Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:
— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?
— Так, я щасливий! — безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.
На службі в фірми «Гупіль» Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний у виконанні своїх обов’язків. Пан Терстееґ хвалив його: кмітливий, точний, ревний. Протягом кількох років він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.
Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма «Гупіль», поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіали. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіали, доля Вінсента від того не змінювалась. Директори філіалів могли бути суворі, педантичні, в’їдливі, або, навпаки, м’які, ласкаві й поблажливі, Вінсент лишався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.
З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стомленим, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, у глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?
Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб’язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не належав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою — що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної усмішки, в машкарі зобов’язаної приязні, новітня «людина, що сміється», продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.
Іноді він не витримував. Відчуваючи себе нездібним зносити далі тягар, накладений на нього, надмірність знущання, він тікав. Він тікав до батькового дому — останнє його пристановище протягом цілого його життя.
Деякий час він перебував дома. Тоді, піддаючись умовлянням родини, він знов повертався до збриднілої праці і знов кидав. Задля чого повертався і задля чого кидав? Цього він ще не знає.
Він не певний себе. Він ще не знає, де, як і в чому мусить ствердити себе.
Йому 20 років. З Брюсселя його переводять до Лондона, і це означає для нього велике підвищення. Він дуже гордий з того. На нього вважають, з ним рахуються! В ієрархії службовців фірми «Гупіль» він уже не ніщо, а щось! У нього прокидається віра, що, може, справді праця в фірми «Гупіль», торгівля картинами, то й є правдиве його життєве покликання.
У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми «Гупіль» засновником власного підприємства, — чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елегантнішу за дядькову, коней — справжніх арабських, дім — кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.
Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.
Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає Гравюру з «Анґелюса» Мілле, малюнки Мейсоньє, картину Еміля Бретона.
— Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. — пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.
Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він виправдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.
Певне, що йому для повноти здійснення добробуту й достатку годилося б одружитись. До одруженого молодого чоловіка зовсім інше ставлення, ніж до якого-небудь парубка. Це надає людині поважности, певности, солідности.
Блакитна кімната, золотий годинник, лискучий циліндер з твердими крисами, цитринові рукавички, прогулянка в неділю по обіді під руку з молодою й гарною дружиною по алеях парку. Мереживом габована блакитна парасолька кладе м’який відблиск на юне обличчя жінки, в яку він ніжно й віддано закоханий.
Він не шукає надто довго, він не чекає на яку-небудь особливу нагоду. Свій вибір він спиняє на панночці Урсулі Лоєр, доньці своєї мешканевої господині, репрезентативної дами, яка здає кімнати для клерків і, окрім того, утримує ясла для немовлят при «Домі для підкидьків».
Дівчина на перших порах охоче йде назустріч Вінсентові й охоче відповідає на його залицяння. Зустрічі на східцях. Задута свічка й раптова пітьма в коридорі. Шепотіння в кутку. Пристрасні клятви. Смішки. «Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!» Їй подобається гра в кохання.
Дівчина не відмовляється бавитися в кохання, і у Вінсента витворюється ілюзія, що вона так само залюблена в нього, як і він в неї. Він п’яніє від любови, мліє, втрачає притомність, не володіє собою.
В циліндрі, сурдуті, хрещатих ясних панталонах, з золотим годинником у строкатій камізельці, тримаючи в руці рукавиці, Вінсент урочисто освідчується. Але Урсула рішуче одкидає зроблену їй пропозицію. Вийти за нього заміж?.. Вона не має жадного наміру зробити це. Вона шукає першого-ліпшого приводу, щоб відмовити. Вона каже Вінсентові, що вона вже заручена і в неї є наречений.
Відмовлення вразило Вінсента. Воно потрясло його. Спопелило, як удар блискавки. Але він ще не втрачає надії. Він продовжує благати дівчину. Він сподівається переконати її, зламати її опір. Він благає, лютіє, плаче. Між ним і нею доходить до несамовитих, страшних, катастрофічних сцен.
Дівчина уперта.
— Ні, ні, ні! — вона тупає черевиком і, грюкнувши дверима, зникає за порогом своєї кімнати.
В одчаї, потрясений, Вінсент кидає Лондон і їде до батьків.
Додому він приїхав чорний, як земля. Він похмурий і роздратований, як ще ніколи. При найменшому приводі й без жадного приводу він спалахує нестримним гнівом. Він замикається в своїй кімнаті, майже не виходить з хати, майже не доторкається їжі й лише безмежно багато, без перерви, курить.
Людина — міра всіх речей. Але коли речі переступають всяку межу людської міри? Коли нелюдський, безмірний біль пронизує людину? Коли в людині не лишилося вже нічого людського, нічого за людською мірою, що тоді? Як тоді?
Можливо, нам нелегко сприйняти його почуття, зрозуміти його переживання в цей період! Невдале освідчення в коханні, розбите серце в двадцять років? Але який молодик не переживав цього, у кого вже тричі не бувало розбите серце в цьому віці?
Так є, звичайно, але так не є з ним. Він людина суцільної натури. Вінсент Ван Ґоґ людина крайніх становищ. Він людина кінцевих, безкомпромісових ситуацій. Він знає лише «або-або», ніколи «і-і». Він не шукає узгоджень. Він не залагоджує, а розсікає, розрубує. Хоча б це було власне його серце, власне його тіло, власне життя.
Любовна поразка приходить для нього, як суцільна катастрофа. Він переживає кризу. Зі своїх життєвих рахунків він скреслює все те, чим він жив досі, він перекреслює все своє попереднє життя. Він більше ніколи не мріятиме ні про лаковану карету, ані про свій дім, про те, щоб стати добрим буржуа, торгувати картинами або полотном чи рибою, бути таким, як його дядько. Більше ніколи в житті він не носитиме лискованого циліндру.
Разом з поразкою в любові в ньому прокидається огида до дальшої праці, нехіть до торгівлі, служби, професії продавця. Витворюється своєрідний психологічний поріг, через який він ніколи не зможе переступити. Виростає стіна, в якій він не знайде жадного проходу. Минуле затемрюється.