Страница 13 из 23
Повз танцмайданчик, називаний «пательнею», на якому він колись вперше вийшов повихилятися у колі друзів-шмаркачів під безсмертну «Шизгару» у виконанні вже призабутої сьогодні голландської групи «Шокінґ блу», повз кілька дерев’яних кафе, в глибині яких бовваніли похилі постаті відвідувачів, повз «зелену естраду» з обмурованою кінобудкою, яка на Шлойминій пам’яті не прокрутила жодного кінофільму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було єдиним (а скільки їх потрібно?) монументом поетові, письменникові, революціонерові й демократові в обласному центрі, Шлойма врешті вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купі каміння невідомий кам’яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змія, якого Вітька Красинський, перед тим як іти до війська десь наприкінці сімдесятих, напившись на власних випровадинах, уночі пофарбував зеленою фарбою, чим і увічнив себе в пам’яті, якщо не народній, то принаймні свого покоління, на два роки своєї відсутності. У війську Красинському відбили нирки, він повернувся на дембель одутлим і синюшним, одружився зі своєю колишньою однокласницею і за кілька років помер. Зелена фарба з рептилії теж за кілька років злізла. Sic transit gloria mundi[1].
На сцені «зеленої естради» кілька діток у білих сорочках і червоних піонерських краватках читали вірші в мікрофон, який страшенно «фонив» і відлунював. У виляску й присвистуванні вдалося розчути величальну строфу на адресу будівельників, яка стилістично й ідеологічно не могла належати нікому іншому, окрім співця цього краю Можаєнкова:
Якихось інших доказів приготувань до післязавтрашнього свята неозброєним оком помітно не було, коли не брати до уваги паркових робітниць з мітлами, а також невизначеної зовнішності чоловічка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землі викладав з чорнобривців світлого й темного тону якусь картинку-мозаїку. Придивившися пильніше, Шлойма розгледів на квадраті бурого поліського ґрунту контури двох постатей, які злилися в екстазі поцілунку: червонозоряного воїна-визволителя в касці й західноукраїнського селянина-незаможника в полотняній сорочині. Контури потрохи обростали плоттю квіткових пелюсток, обіцяючи за кілька годин стати повноцінним квітковим панно і, прив’янувши до суботи, тішити око глядача стриманою шляхетністю кольорів.
Навколо порожнього фонтана, посеред якого, власне, й змагався богатир із земноводним, колись полюбляли збиратися рівненські колекціонери: філателісти, філуменісти, фалеристи і чого тільки не філи. Повертаючись у неділю пополудні з кіносеансу, переглянутого в «Юності» (вузькі світло-зелені смужечки білетів ціною в 10 копійок майорять в уяві перед очима…), Шлойма любив затриматись біля їхніх альбомів і клясерів. Випросивши під чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекційного американського кводера, взявши монету до рук, він вперше уявив собі, що десь за горами-за морями існує країна, де ці гроші буденно ходять в обігу й не становлять такої великої цінності. Хоча він у цьому й не був аж зовсім близький до істини: колекційні кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металеві долари й про хафи з профілем безневинно убієнного Джи Еф Кей. Але тоді, сонячного недільного пополудня, здається, також на початку осені, його чи не вперше пронизало усвідомлення безмежності світу, яке супроводилося миттєвою розпачливою думкою, що майнула в голові й щезла, як щось несуттєве, як не найстрашніша з можливих життєвих трагедій: я ніколи того не побачу, я ніколи туди не потраплю…
Зараз навколо фонтана з богатирем-змієборцем колекціонерів не було — день робочий, та ще й у розпалі. Зграйка школярів пробігла повз Шлойму до службового входу міського Будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може, й драматургічного мистецтва. Пенсіонер у джинсовому піджаку з елегантними латочками на ліктях вигулював неподалік старого сірого пуделя, час від часу підгукуючи до нього «Тьопа! Тьопа!» різким сильним голосом колишнього військовика. Пенсіонер мав високе чоло й несподівано чорні вуса, з-під брів пронизливо роздивлялися навколо колючі чорні очі. Пудель наклав купку посеред клумби, задніми лапами недбало дряпонув на неї дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфіземно підкашлюючи. Озирнувшись кілька разів на Шлойму своїми колючими очима, пенсіонер повільно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бік кінотеатру. Кінотеатр носив ім’я Шевченка, як і парк, в якому він стояв.
Шлойма обійшов фонтан довкіл. Внизу праворуч, метрів за сто, парк закінчувався, впираючись у Стіну. Попід Стіною можна було зауважити темні постаті в уніформі, нерухомо розставлені на однаковій відстані одна від одної. Вздовж Стіни по території парку був ще й прокопаний рів, який відділяв чагарники у видолинку від кам’яного бордюру. З-за гребеня Стіни визирали дахи особняків по вулиці Драгоманова, десь там далі, в глибині її, знаходилась редакція «Вечірнього Рівного» й дирекція філармонії, що розмістилася в колишньому двоповерховому котеджі першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до міського музею й далі, до Стадіону й набережної Усті. Хвилин десять-п’ятнадцять пішого ходу. Але здійснити зараз таку прогулянку було не легше, ніж пройтися краєм місячного кратера чи бережком марсіанського каналу.
Розташувавшись на пагорбах, Східне Ровно заздрісно й захланно десятками й сотнями тисяч різних очей позирало з-за Стіни на тихе, сите, вмиротворене Західне Рівне, яке розляглось перед ним на площині аж до самого обрію, й безжурно дивилося собі не на схід і не на захід, а в безмежне бліде поліське небо. Небо тільки й було спільним для двох частин одного міста, і дехто це розумів.
Це ж десь тут, неподалік, нещодавньої темної ночі майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередодні дельтаплан зі складу для участі в республіканській спартакіаді, стартував зі схилу вулиці Ленінської і навіть спромігся пролетіти метрів чотириста. Вже на підльоті до Стіни його зауважив наряд міліції і випустив у нього кілька обойм зі своїх табельних «макарових». Тіло спортсмена поважчало на якихось 100–200 грамів, що не було таким аж серйозним баластом, і тому дельтаплан спокійно продовжував свій політ через Стіну, на доволі пристойній висоті. Перетнувши за інерцією майдан Незалежності, безмоторний літальний апарат повільно опустився, забираючи ліворуч по досить гострій глісаді прямо під розлогими деревами біля Воскресенського собору. Пізніше тіло спортсмена, разом з простреленим у кількох місцях літальним апаратом було передане назад, у східну частину міста, але звідтоді Ровенська область вже не отримувала ніяких нагород на республіканських змаганнях з дельтапланеризму. Здається, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи, можливо, був навіть заборонений, як контактне карате в далекі сімдесяті.
Ця спроба втечі за Стіну не була єдиною з відомих навіть Шлоймі, хоча спеціально він ніколи цією темою не цікавився. Десь у приватному секторі по Млинівській була спроба підкопу під Стіну з території садиби, яка до Стіни впритул прилягала. Доведений до відчаю господар, якому напередодні повідомили, що його з родиною переселяють «у точнісінько таку саму» хату в Антополі (20 км на схід від обласного центру по київській трасі), цілу ніч разом з родиною вергав землю, висипаючи її за хлівцем, щоб з вулиці часом не побачили. Під ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здійняла лемент, сусіди потелефонували куди слід, й оперативна спеціальна команда досить-таки швидко визволила господаря землі з її, землі, гостинних і міцних обіймів. Довелось господареві разом з родиною таки переїздити до Антополя державним коштом і вже там заліковувати поламані цими прощальними обіймами три ребра з лівого боку.
1
Так минає слава земна (лат.)