Страница 42 из 44
— Так, варто. Йшлося про принципи, вищі від особистих міркувань.
— Отже, ви принесли в жертву Мері. Ви можете пишатися своєю принциповістю.
— Де вона? — спитав Дарк.
Пенелопа заперечливо похитала головою.
— Послухайте, — терпляче мовив він. — Ми з Мері були друзями. Ми могли 6 бути більш ніж друзями, але між нами весь час стояла фірма “Черіл”. А потім Мері перестала бути сама собою й перетворилася на блискучу ляльку на ім’я Лора Смайт, що жила неначе на якійсь далекій планеті. Ну, а тепер усе те минулось, вона повернулася на землю, її чекає нелегке майбутнє. Гадаю, що я буду їй потрібен.
— А от чи потрібна вона вам?
— Так, я вважаю, що потрібна. Ми разом з нею встряли в цю халепу і, коли вона схоче, так само разом виберемося з неї. Принаймні дайте мені змогу побачитись з нею та поговорити.
— Ні, — різко відмовила Пенелопа. — Ви вже раз скривдили її і можете знову вчинити так само. Єдине, що їй тепер потрібно, це спокій.
Дарк поволі підвівся і підступив майже впритул до дівчини, сердито дивлячись на неї.
— Гаразд, — мовив він. — Я однаково знайду її й без вашої допомоги. Я догадуюсь, де вона може бути. Не так уже й важко розшукати стару п’яницю на прізвище Стенз, що мешкає десь у Бейзвотері.
— То ви знаєте? — вжахнулася Пенелопа.
— Так, і це дає мені перевагу перед іншими журналістами.
Пенелопа торкнулася пальцями його руки, і в очах її з’явився благальний вираз.
— Дуже вас прошу, містере Дарк, не треба її розшукувати. Ви їй не потрібні. Їй ніхто не потрібен, навіть я. Якби ви її побачили, ви б зрозуміли чому.
— Чому ж? — наполегливо спитав Дарк.
Дівчина кілька секунд мовчки дивилася на нього, тоді зненацька заплакала іг вибігла з кімнати. Дарк лишився стояти біля каміна, збуджений і розгублений. Аж раптом йому на думку спала одна ідея — зробити останню хитру спробу, що, можливо, приведе його просто до Мері Стенз. Він швидко вийшов з квартири і, грюкнувши за собою дверима, спустився на вулицю до своєї машини. Ввімкнувши мотор, поїхав геть, але за найближчим рогом зупинився і виліз з машини. Тоді обережно рушив назад на вулицю, яку щойно залишив, увійшов у телефонну будку й став чекати, неквапливо затягуючись сигаретою і не спускаючи ока з дверей будинку.
Минуло хвилин десять, коли двері розчинились і на порозі з’явилася Пенелопа. Вона швидко попрямувала вулицею до станції метро, і Дарк підсвідомо відчув, що його здогад був слушний. Він почекав, доки дівчина повернула за ріг, тоді подався слідом за нею.
Розділ двадцять сьомий
То була сіра, занедбана вулиця з похмурими старими будинками, за якими тяглися залізничні колії. Цегляні стіни будинків, колись червоні, давно почорніли від бруду й кіптяви, а фарба на дверях та вікнах вицвіла й облупилася. Дарк стояв на розі, поки Пенелопа постукала в двері одного будинку і її впустили всередину, потім неквапливо рушив уперед.
Двері були брудно-коричневі, з поламаною кнопкою дзвінка та великим іржавим молотком, що висів біля одвірка. Ніякої таблички з прізвищами мешканців не було. Дарк на мить завагався, тоді рішуче взяв молоток і двічі стукнув, так що двері аж здригнулися на завісах.
Повільно спливла хвилина. Він хотів уже постукати знов, коли почув за дверима човгання ніг і скрегіт залізної засувки. Двері трохи прочинились. Дарк побачив перед собою висхле кістляве обличчя, поросле сивою щетиною, і гострі очиці за опуклими скельцями окулярів.
— Чого вам? — гугнявим фальцетом спитав старий.
— Мені потрібна місіс Стенз, — вимогливо сказав Дарк.
Старий похитав головою.
— Нема тут таких, молодий чоловіче.
— Я з поліції, — мовив Дарк, витягши свою журналістську посвідку й покрутивши нею перед носом старого.
— А-а… — Старий трохи помовчав, тоді поправив окуляри й пильніше придивився до Дарка. — Як, ви сказали, прізвище?
— Стенз.
— Вона щось накоїла?
— Просто треба дещо з’ясувати, — відказав Дарк і протиснувся вперед.
Старий відпустив двері з видимою неохотою.
— Здається, й справді є тут така одна. Трохи пам’ять зраджує, розумієте, начальнику. Старий я вже, через місяць вісімдесят два буде, і ніколи…
— Де вона живе? — різко перебив його Дарк.
Старий тицьнув пальцем нагору.
— Отам на самому вершечку, четвертий поверх.
Дарк поволі піднявся дерев’яними східцями, навпомацки просуваючись у півтемряві. Повітря було важке, застояне, тхнуло пліснявою, трухлявим деревом і кішками. Він зупинився на горішній площадці, де сходи кінчались, і побачив попереду двері. Обережно натиснув на клямку, та двері були замкнені. Не вагаючись, Дарк загрюкав у них кулаками.
Минуло кілька секунд, і він почув, як відчинилися внутрішні двері й притишений Пенелопин голос спитав:
— Хто там?
На якусь мить у нього майнула думка відповісти зміненим голосом, та здоровий глузд підказав, що то була б марна спроба: надто вже примітний голос він мав. Не лишалось нічого іншого, як діяти навпростець.
— Дарк, — обізвався він. — Може б, ви мене впустили?
Відповіді не було. Внутрішні двері знов зачинились.
Дарк трохи почекав, тоді ще раз рішуче постукав. “Висаджу двері, коли так, — подумав він. — Тепер уже не відступлюся”.
Він знову затарабанив у двері й аж здивувався, коли вони відчинились. Перед ним стояла Пенелопа. Обличчя її було бліде й сердите, але голос звучав рівно.
— Можете ввійти, — мовила вона крижаним тоном.
Дарк пройшов за нею довгим коридором, до якого крізь брудне віконце попід стелею пробивалося тьмяне світло, і опинився в похмурій, схожій на комору кімнатці з бляклими зеленими стінами. Смугастий кіт сердито зиркнув на нього з потертого килимка. Меблі в кімнаті були дешеві й старі, біля вікна стояло обшарпане ліжко з чотирма мідними кулями.
Мері підвелась йому назустріч і стала посеред кімнати; її постать чітко вирізнялася на тлі сірого прямокутника вікна, запнутого фіранкою. Дарк ступив уперед, Ледве тамуючи бажання схопити її в обійми й поцілувати, але нараз прикипів до місця, розгледівши в присмерку кімнати обличчя дівчини. Її вигляд вразив його, наче громом.
— Милий боже… — мовив він і затнувся.
Шкіра на обличчі була мертвотно бліда, вкрита дрібними лусочками, а подекуди облазила бридкими клаптями. Деякі місця позападали, неначе обличчя було з м якого воску й розтавало зсередини. Волосся, яке ще так недавно вилискувало гарячою бронзою, звисало тьмяне й неживе. Навіть обриси постаті немовби якимсь незбагненним чином розпливлись і погрубшали, так що тепер вона видавалася майже безформною. Недавня краса дівчини ще не зникла, тільки сховалася під поверхню, але то була вже краса в стані занепаду.
Дарк потягнувся до дівчини, щоб узяти її руку, та вона швидко відступила.
— Ось що ви зробили зі мною, Поле… — В голосі її не було образи чи докору — вона просто відзначала факт. — Ви розпочали це, коли найняли мене шпигувати за фірмою “Черіл”, і довершили своїм репортажем в “Очевидці”.
У її віддихові Дарк уловив ледь відчутний солодкуватий запах джину. На невеличкому столику біля ліжка стояли дві порожні пляшки та карафка з водою; ще одна спорожнена пляшка валялася на підлозі. У сусідній кімнаті раптом почувся пронизливий сміх і брязкіт розбитого скла.
— Пенні, — сказала дівчина, — піди подивись, що там таке, і приглянь за нею, будь ласка.
Пенелопа швидко вийшла з кімнати.
— Моя мати, — гірко пояснила Мері. — Коли ви прийоми, ми подумали, що краще сховати її. Даруйте, що не можу запропонувати вам випити: вона забрала пляшку з собою.
Дарк нічого не сказав, лише пильно дивився на неї. У надвечірніх сутінках дівчина здавалася сірою, виснаженою, потворною. На устах її з’явилась крива іронічна посмішка.
— Я ніколи не була гарна, Поле… сама собою… — знову заговорила вона. — Краса, яку вони мені дали, штучна, створена з допомогою гормонів і хімічних речовин. Я однаково що наркоманка. Без постійних доз гормонів занепадаю… і от повертаюся назад, до того, чим я була, а може, й до чогось гіршого…