Страница 24 из 44
Розділ шістнадцятий
Аманда Белл зняла телефонну трубку і викликала чергову на комутаторі.
— У містера Фасберже нарада, — попередила вона. — Не з’єднуйте нікого з його кабінетом до мого розпорядження.
Вона поклала трубку і, відкинувшись на стільці, обернулася до Фасберже. Той важко розсівся у своєму обертовому кріслі і, навалившись ліктями на стіл, у свою чергу звів очі на Віллербі.
Ерік Віллербі, закинувши ногу на ногу й почуваючи себе цілком невимушено, з ледь помітним зверхнім виразом переглядав якісь нотатки в невеличкому записнику.
— Прошу, говоріть далі, — холодно мовив Фасберже.
— Це почалося ще того першого вечора в “Онікс-Асторії”, коли ви, я і міс Смайт сиділи разом в американському барі. Ви, може, пам’ятаєте, вона тоді дзвонила по телефону подрузі.
— Еге ж, пам’ятаю.
— Так от, того ж таки дня, але трохи раніш, я побував у квартирі міс Смайт і розмовляв з її подругою, щоб пояснити заходи, вжиті фірмою. У квартирі телефону немає.
— То виходить…
— Насправді міс Смайт дзвонила своєму особистому знайомому.
Фасберже розгублено наморщив чоло,
— Навіщо ж вона прикидалася?
— Атож, — радісно підхопив Віллербі. — Навіщо вона прикидалася? Як видно, через те, що, коли б ми встановили особу знайомого, це загрожувало б прикрощами їй і вам.
— Шкода, що ми не бачили, який номер вона набирала.
— Вона затулила диск рукою. Проте існує метод визначення номера за клацанням диска.
— Отже, ви таки маєте номер?
Віллербі самовдоволено всміхнувся.
— Авжеж. Потім я сказав про це міс Смайт, щоб побачити, як вона реагуватиме. Вона трималася насторожено, ніби щось приховувала.
— Ви дізнались, хто він такий?
— Так. Це було не дуже важко, його ім’я є в телефонній книзі. Звуть його Пол Дарк, він має квартиру в Найтсбриджі.
— Ага, — замислено мовив Фасберже. — А що ж він усе-таки за один, цей Пол Дарк?
Перш ніж відповісти, Віллербі витримав театральну паузу.
— Редактор відділу репортажів у журналі “Очевидець”, — з притиском проказав він.
Фасберже голосно застогнав і впав у крісло. Тоді, приголомшено втупивши очі перед себе, почав ритмічно вистукувати пальцями по столу.
Аманда Белл спитала:
— А ви з’ясували, відколи міс Смайт зв’язана з Дарком?
— Атож, — жваво озвався Віллербі, видимо задоволений собою. — Від самого початку досліду, а може, й раніш.
— Ви дістали ці відомості від самої міс Смайт?
— Ні, і не від містера Дарка. Вчора, коли дівчина була в Стенморі, а Дарк, за моїми розрахунками, в редакції, я взяв на себе сміливість залізти до нього в квартиру. — Він вибачливо усміхнувся. — Я маю неабиякий досвід. Для мого фаху це корисна навичка. Ви, звісно, розумієте, що я вдався до цього з чисто пізнавальною метою і залишив там усе, як було.
— Так, так, — нетерпляче мовив Фасберже. — То що ж ви знайшли в Дарковій квартирі?
— Камери, освітлювальні лампи, тобто всіляке фотоприладдя. А також великий письмовий стіл із замкненою шухлядою. Замок був незвичного зразка, а я не мав при собі ключів або інструментів, що підійшли б до нього. Але зрештою я все-таки його відімкнув.
— Ну, і що ж?
— У шухляді була тека з повним і детальним викладом плану “Врододій”, а до того ж десятки фотографій та кольорових плівок із зображенням Лори Смайт на всіх стадіях її, сказати б, метаморфози. Я прочитав усе, що там було. В цілому це складає дуже ретельно розроблене й безжальне викриття всього досліду з “Врододієм”. Доктор Рафф постає в дуже непривабливому освітленні — навряд чи це йому сподобається. Та й про вас, містере Фасберже, там говориться чимало невтішного, а також про рекламних агентів. Зважте, що весь звіт досить об’єктивний і виглядає цілком обгрунтовано, хоч надто вже гострий. Він може відчутно похитнути авторитет вашої фірми і знищити “Врододій” як косметичний засіб ще до того, як його пустять у продаж.
— Це дуже схоже на звичайні методи “Очевидця”, — зауважила Аманда Белл. — Але яким чином Пол Дарк дізнався про те, що міс Смайт і є та сама дівчина, над якою провадили дослід?
— Йому не треба було про це дізнаватися, — відказав Віллербі, заглядаючи в свої нотатки. — Дарк сам доручив Лорі Смайт зайняти це місце, як тільки в “Гардіані” з’явилося оголошення фірми “Черіл”. У звіті про все це детально говориться. Він, можна сказати, робив точнісінько те саме, що й ви: шукав просту дівчину, яка могла б підійти для вашого досліду. Через театральне агентство познайомився з кількома статистками і зупинив свій вибір на міс Смайт, чи, краще сказати, міс Стенз. А тоді вона звернулася з листом до фірми “Черіл”, як і всі інші. З примхи долі вийшло так, що саме вона дістала це місце, і “Очевидець” мав свого агента у вашому стані. Дівчина; яку_ви найняли, насправді працювала на їхній журнал, та й досі працює.
— Де цей звіт? — сердито запитав Фасберже.
— У шухляді письмового столу в Дарковій квартирі, — спокійно відповів Віллербі.
Фасберже роздратовано грюкнув кулаком по столі.
— Ви повинні були його знищити, містере Віллербі! Або принаймні забрати й віддати мені.
Віллербі рішуче похитав головою.
— Крадіжка не входить у мої обов’язки, містере Фасберже. Якби звіт про “Врододій” зник з шухляди. Пол Дарк негайно запідозрив би нас. Втрутилася б поліція, і ви мали б дуже неприємний розголос у газетах. Краще діяти обережно.
— Згодна з вами, — сказала місіс Белл, пильно розглядаючи свої рожеві нігті. — Мені здається, нам треба вирішити, що робити з цим звітом і з самою дівчиною.
— Тепер ми нічого не можемо вдіяти, — розлючено мовив Фасберже. — Ми вже вгатили в це кругленьку суму, й тому не можемо дозволити собі залишити його й почати все спочатку, та навіть коли б зробили, так, це все одно нічого б не змінило — адже “Очевидець” міг би заявити, що він змусив нас визнати свою поразку, і став би перешкоджати всім нашим подальшим спробам досягти мети. Ми вже тримаємо цю панночку на припоні, отож припнемо її ще міцніш, щоб вона й кроку не могла ступити… А згодом просто позбудемось її.
— Позбудетесь? — зачудовано перепитав Віллербі.
— Відішлемо кудись, де вона не зможе нам зашкодити, і нехай собі робить кар’єру на своїй зовнішності. Зрештою, ми дали їй те, чого не дав “Очевидець”, — красу. Вона повинна зрозуміти, де лежить більш ласий шматок.
— Може, мені поговорити з нею? — запропонувала місіс Белл.
— Ні, — рішуче заперечив Фасберже, — Коли й дійде до розмови, я зроблю це сам. А тим часом, мабуть, краще взагалі нічого не казати. Вони й не підозрюють, що ми про все знаємо, а це дає нам ініціативу. Що ж до того звіту…
— Чи не можна його знищити в такий спосіб, який ні в кого не збудив би підозри? — спитала місіс Белл, звівши очі на Віллербі. — Скажімо, пожежа в квартирі Пола Дарка. Адже пожежа — це чиста випадковість…
Віллербі неспокійно засовався на стільці.
— Боюся, що підпали — це не мій фах.
— Але ж такі речі можна влаштувати інакше. Зовсім не обов’язково встрявати в це особисто. Припустімо…
— Забудьмо про пожежі й насильство, — різко перервав її Фасберже. — Є простіші засоби полагоджувати подібні справи. Скажіть мені, хто видає “Очевидець”, чи не концерн “Стайн — Хеннінгер”?
— Так;— потвердила місіс Белл, — і ми вміщуємо чимало оголошень у різних виданнях цього концерну, в тому числі й в “Очевидці”. Можна пристрашити їх скасуванням…
— Оголошень не чіпайте. Ми не станемо вдаватися до погроз. Зрештою, це вдарило б по нас самих.
— Що ж тоді робити? Фасберже замислився.
— Поки що нічого. Річ у тім, що Чарлз Хеннінгер і я належимо до одного клубу — “Ділового клубу” на Пел-Мелі. Можливо, буде найкраще, коли я спокійно побалакаю з ним за добрим сніданком. Я певен, що Чарлз зрозуміє ті проблеми, з якими нам доводиться стикатись у промисловості й торгівлі, так само як я розумію його труднощі в керівництві видавничим концерном.